— Палиш? — насупився Тед. — Чорт, Боббі, тобі ще зарано палити.

— Я просто гасив твою. Подумав… — Боббі знизав плечима, раптом зніяковівши.

Тед глянув на вказівний і середній пальці правої руки, з яких не сходила жовта нікотинова пляма. Зовсім невесело засміявся уривчастим, гавкучим сміхом.

— Думав, що я опечуся, еге ж?

Боббі кивнув.

— Про що ти думаєш, коли отак провалюєшся? Куди потрапляєш?

— Важко пояснити, — відповів Тед, а тоді попросив прочитати його гороскоп.

Думки про транси Теда бентежили. А ще більше бентежило мовчати про речі, за пошук яких Тед платить йому гроші. Як наслідок, Боббі, що зазвичай подавав дуже непогано, чотири рази вибив м’яч в аут, коли після обіду грав за «Вовків» у «Стерлінґ-гаузі». А в п’ятницю, коли падав дощ і вони сиділи в Ес-Джея, Боббі чотири рази програв йому в «Морський бій».

— Що з тобою в біса таке? — запитав Саллі. — Ти втретє називаєш квадрати, які вже називав. А ще я маю кричати тобі ледь не в саме вухо, щоб ти відповів. Що відбувається?

— Нічого, — так він сказав. «Купа всього» — ось що він відчував.

Того тижня Керол теж кілька разів питала, чи з ним усе добре. Місіс Джербер поцікавилася, чи в нього зник апетит, а Івон Лавінг хотіла дізнатися, чи Боббі, бува, не захворів на мононуклеоз. При цьому здавалося, що вона от-от лусне з реготу.

Єдиною людиною, що не помічала дивної поведінки Боббі, була мама. Вся увага Ліз Ґарфілд тепер була поглинута подорожжю до Провіденса. Вечорами вона розмовляла телефоном з містером Бідерменом і двома іншими, що їхали разом з ними. Одного звали Білл Кушмен, імені другого Боббі точно не пригадував. Мама то розкладала одяг на ліжку, що покривала майже не було видно, потім сердито хитала головою й ховала речі назад до шафи. Записалася на зачіску, потім передзвонила перукарці й спитала, чи можна зробити ще й манікюр. Боббі навіть не зовсім уявляв, що воно таке, той манікюр. Довелося спитати в Теда.

Здавалося, приготування її захоплювали, та було в її настрої і щось похмуре. Вона скидалася на десантника, що збирається висадитися на ворожому березі, або на парашутиста, який готується вистрибнути за лінією фронту. Одна з телефонних розмов була більше схожа на суперечку пошепки. Боббі здалося, що з містером Бідерменом, однак не був певен. У суботу Боббі увійшов до маминої спальні саме тоді, коли вона оглядала дві нові сукні. То були вечірні сукні: одна з тоненькими бретельками, а друга — взагалі без бретельок, з верхньою частиною, як у купальника. Коробки, в яких вони надійшли, валялися перевернуті на підлозі. З них піною струменів обгортковий папір. Мама стояла і дивилася на сукні з виразом, якого Боббі ще ніколи не бачив. Величезні очі, зведені брови, напружене, біле обличчя, на якому горів рум’янець. Одну руку вона притисла до рота, і Боббі почув кістяний хрускіт. Вона гризла нігті. На комоді в попільниці тліла очевидно забута сигарета «Кул». Мамині великі очі перебігали з однієї сукні на другу.

— Мамо? — покликав Боббі.

Вона підскочила, і то в буквальному сенсі. Потім блискавично крутнулася до нього. Обличчя перекривила гримаса.

— Господи милий! — вона ледь не гарчала, — ти стукати вмієш?

— Вибач, — пробурмотів Боббі й позадкував до дверей. Мама раніше ніколи не казала стукати. — З тобою все добре?

— Супер! — Мама вгледіла цигарку, вхопила, оскаженіло затягнулася. Випустила дим з такою силою, що Боббі майже не сумнівався: він у неї піде не тільки з рота і носа, а ще й з вух. — А почувалася б ще краще, якби знайшлася вечірня сукня, в якій я не виглядатиму, як корова Елсі. А ти знаєш, що колись я носила шостий розмір? До одруженням з твоїм батьком у мене був шостий розмір. А тепер лише поглянь на мене! Корова Елсі! Клятий Мобі Дік!

— Мамо, ти зовсім не товста. Навпаки, останнім часом ти виглядаєш…

— Йди звідси, Боббі. Будь ласка, залиш маму в спокої. В мене болить голова.

Тієї ночі Боббі знову почув, як мама плаче. Наступного дня він побачив, як вона обережно кладе у валізу одну із суконь, ту, що з тонкими бретельками. Друга повернулася в коробку, на якій елегантними літерами кольору спілої вишні виведено: «ВЕЧІРНЄ ВБРАННЯ ВІД ЛЮСІ, БРІДЖПОРТ».

У понеділок ввечері Ліз запросила Теда Бротіґена на вечерю. Боббі обожнював мамин м’ясний пиріг і завжди просив добавки, та цього разу сяк-так увіпхнув у себе один шматок. Він смертельно боявся, щоб Тед не впав у транс, бо тоді в мами станеться напад.

Та страх виявився безпідставний. Тед мило розповідав про дитинство в Нью-Джерсі, а потім, на мамине прохання, про роботу в Гартфорді. У Боббі склалося враження, що про свою бухгалтерську роботу він говорить не так охоче, як про катання на санчатах у дитинстві, та мама, схоже, нічого не зауважила. А ось Тед попросив добавки пирога.

Коли вони поїли і прибрали зі столу, мама дала Тедові список номерів, серед яких був телефон доктора Ґордона, відділу з організації літнього відпочинку в «Стерлінґ-гаузі» й готелю «Ворік».

— Як виникнуть якісь проблеми, повідомте. Домовились?

— Обов’язково, — кивнув Тед.

— Боббі, а ти чого зажурився?

Мама швидко приклала йому руку до чола, як тоді, коли він скаржився, що його лихоманить.

— Яке там. У нас усе буде круто, правда ж, містере Бротіґен?

— Та називай його Тедом, — майже крикнула Ліз. — Якщо він спатиме в нашій вітальні, мені, мабуть, теж пора почати кликати його Тедом. Ви не проти?

— Звісно, не проти. З цієї хвилини я Тед.

Тед усміхнувся. Боббі його усмішка здалася милою, відкритою та приязною, і він не уявляв, як хтось може перед нею встояти. Мама могла — і встояла. Навіть зараз, коли вона посміхалась у відповідь, Боббі бачив, як стискається і розслабляється рука з серветкою в такому знайомому, напружено-невдоволеному жесті. Боббі спала на думку одна з її найулюбленіших приказок усіх часів: «Я довіряю йому (або їй) так же глибоко, як високо можу підняти фортепіано».

— А я з цієї хвилини — Ліз.

Вона простягнула руку через стіл і вони потиснули долоні, ніби щойно познайомились. От тільки Боббі знав, що стосовно теми Теда Бротіґена в мами вже є своя тверда позиція. Якби її не загнали в глухий кут, вона б нізащо не довірила Боббі Тедові. Навіть через мільйон років.

Мама відкрила сумочку і вийняла чистого, білого конверта.

— Тут десять доларів, — сказала вона, простягуючи конверта Тедові. — Гадаю, вам, хлопці, захочеться хоч раз піти кудись повечеряти. Боббі любить «Колонію», якщо ви не проти. А може, забажаєте подивитись який-небудь фільм. Не знаю, що ще, але завжди краще мати запас у скарбничці, правильно?

— Завбачити ліпше, ніж потім шкодувати, — погодився Тед, обережно ховаючи конверт до передньої кишені штанів. — Хоч не уявляю, як можна примудритися витратити десять доларів за три дні. А ти, Боббі?

— Та де, мені теж важко уявити.

— Хто грошей не розкидає, той нужди й біди не знає, — сказала Ліз. Це була ще одна її улюблена приказка, до пари з «Дурень і гроші довго разом не витримують». Вона схопила цигарку з пачки, що лежала на столику поряд з канапою, і припалила не вельми твердою рукою. — У вас, хлопці, все буде чудово. Напевно, ви проведете час краще, ніж я.

«Це точно», — подумав Боббі, поглянувши на її нерівні, обгризені нігті.

Мама й усі інші вирушали до Провіденса на авто містера Бідермена. О сьомій годині наступного ранку Ліз і Боббі Ґарфілди стояли на ґанку, очікуючи, доки вони під’їдуть. У вранішньому повітрі висів серпанок і розливалася якась принишклість, сповіщаючи, що вже настали гарячі літні дні. З Ашер-авеню долітав гуркіт і сигнали густого потоку машин, що поспішали на роботу, та тут, на Броуд-стрит, лише зрідка проїжджав якийсь автомобіль чи фургон доставлення. Боббі чув пошикування поливальників, а з протилежного боку вулиці неслося невмовкне «гав-гав-гав» Баузера. Його гавкіт звучав однаково що в червні, що в січні. Баузер здавався Боббі Ґарфілдові незмінним, як Бог.

— Слухай, тобі не конче чекати тут зі мною, — сказала Ліз.