— Ні, мам. Просто Ес-Джей виграв тиждень у таборі «Вінні».

Вимовляючи «Вінні», губи його розтяглися, ніби в усмішці, та Боббі її притамував.

Мама й досі дивилася на нього лютим поглядом, а може, то була паніка: чи ще щось подібне?

— Що це за табір такий? Ти про що?

Боббі пояснив, що Ес-Джей виграв безплатне тижневе перебування в таборі «Вінні», а місіс Салліван збирається в цей час відвідати батьків у Вісконсині. Це вже остаточні плани, «Великий сірий пес» і все таке.

— Чорт забирай, отак мені вічно щастить, — промовила мама. Вона майже ніколи не лаялася, вважаючи прокльони і те, що називала брудними слівцями, мовою некультурних людей. Вона стиснула руку в кулак і стукнула по поруччі гойдалки. — Чорт забирай!

Мама сиділа якийсь час задумавшись. Боббі також розмірковував. Єдиним іншим близьким другом на вулиці була Керол, та Боббі сумнівався, що мама зателефонує Аніті Джербер і запитає, чи можна Боббі побути в них. Керол була дівчинка, і це чомусь становило проблему, коли справа стосувалася ночівель. До маминих друзів? Річ у тім, що в неї не було друзів, крім хіба що Дона Бідермена і тих двох, що їдуть з ними на семінар у Провіденс. Купа знайомих, з якими вона віталася дорогою із супермаркету або в кіно ввечері у п’ятницю, але нікого, кому можна подзвонити і попросити подивитися за одинадцятирічним сином кілька ночей. Родичів теж не було, принаймні скільки було відомо Боббі.

Як люди, що їдуть двома дорогами, які сходяться, Боббі та його мати поступово наближалися до однієї і тієї ж точки. Боббі її випередив, хоч лише на одну-дві секунди.

— А Тед? — спитав Боббі й ледь не затулив рота долонею. Рука вже навіть трішки піднялася над колінами.

Мама спостерігала за тим, як рука знову лягла на коліно, з цинічною напівусмішкою, що з’являлася завжди, коли вона виголошувала сентенції на зразок: «Перед смертю людині доводиться скуштувати чимало лайна» або «Двоє дивилися крізь в’язничні ґрати: один бачив болото, а інший — зірки», і, звісно ж, свою найулюбленішу: «Життя несправедливе».

— Думаєш, я не знаю, що ти називаєш його Тедом, коли ви удвох? — поцікавилася мама. — Ти, Бобику, мабуть, думаєш, що я вживаю таблетки для дурості?

Вона задивилася на вулицю. Повз них повільно пропливав «крайслер нью-йоркер», прикрашений ззаду плавниками, з крилами обтічної форми, поблискуючи хромом. Боббі дивився йому вслід. За кермом сидів сивий літній чоловік у блакитному піджаку. Боббі вирішив, що з ним, найпевніше, все нормально. Старий, але не ниций.

— Може, щось і вийде, — нарешті промовила Ліз. Вона говорила задумливо, швидше до себе, ніж до сина. — Ходімо, поговоримо з Бротіґеном і подивимося.

Підіймаючись з нею східцями на третій поверх, Боббі дивувався, відколи вона навчилася правильно вимовляти прізвище Теда. Тиждень? Місяць?

«З самого початку, йолопе, — подумав Боббі, — з першого ж дня».

Спочатку Боббі пропонував, щоб Тед залишався у своїй кімнаті на третьому поверсі, а Боббі — у квартирі на першому. Двері залишать відчиненими і, якщо комусь з них щось знадобиться, можна буде погукати.

— Не думаю, що Кілґаленнам або Проскі сподобається, коли ти о третій ночі волатимеш, якщо тобі насниться страшний сон, — ущипливо зауважила Ліз.

Кілґалени і Проскі мешкали у двох маленьких квартирках на другому поверсі. Ліз і Боббі не підтримували стосунків ні з першими, ні з другими.

— Мені не снитимуться страшні сни, — заперечив Боббі. Його глибоко образило, що з ним поводяться, як з маленьким. — Я серйозно, трясця.

— Притримай язика, — кинула мама. Вони сиділи за кухонним столом Теда; двоє дорослих палили, біля Боббі стояла шипучка.

— Ну, ідея не дуже вдала, — втрутився Тед. — Ти хороший, відповідальний і розсудливий хлопець, та, на мою думку, в одинадцять трохи зарано лишатися на самоті.

Боббі легше було стерпіти почути від друга, що він замалий, аніж від мами. Крім того, слід визнати, що було б моторошно десь після опівночі прокинутись і йти в туалет, знаючи, що ти сам у квартирі. Він зможе, Боббі в цьому не сумнівався, але так, було б моторошно.

— А канапа: її ж можна розтягти і вийде ліжко? — подав ідею Боббі. Вони ніколи її не розкладали, та Боббі точно пам’ятав, що мама якось сказала, що так можна. Він не помилився і проблема розв’язалася. Найпевніше, мама не хотіла, щоб Боббі спав у її ліжку, а про Бротіґена й казати нічого. І вже точно зовсім не хотіла, щоб Боббі ночував у цій задушливій кімнатці на третьому поверсі. Боббі подумалося, що мама так натхненно шукала рішення, що пропустила цілком очевидне.

Отож ухвалили, що Тед у вівторок і середу наступного тижня ночуватиме на канапі-ліжку у вітальні Ґарфілдів. Перспектива захоплювала. Боббі побуде сам два, навіть цілих три дні, враховуючи четвер. А вночі, коли стане моторошно, з ним хтось буде. І то не нянька, а дорослий друг. Звісно, це не виїзд на тиждень у табір «Вінні», але чимось схоже.

«Табір «Броуд-стрит»», — подумав Боббі й мало не розсміявся вголос.

— Нам буде весело, — запевнив Тед. — Я приготую свою коронну страву — квасолю з сосисками.

Він простяг руку і погладив Боббі по його їжачку.

— Якщо збираєтеся готувати квасолю з сосисками, не зайвим буде прихопити з собою оце, — сказала мама і махнула рукою з цигаркою на Тедів вентилятор.

Тед і Боббі зареготали. Ліз Ґарфілд посміхнулася своєю цинічною напівусмішкою, докурила, загасила цигарку в Тедовій попільничці. Боббі знову впала у вічі припухлість її повік.

Коли Боббі з мамою спускалися вниз, йому пригадалося оголошення, що він бачив у парку. Про зниклого вельш-коргі, який принесе вам «М’ЯЧИК», якщо сказати «СКОРЕНЬКО, ФІЛЕ». Треба розповісти Тедові про оголошення. Треба розповісти Тедові про все. Та якщо він скаже і Тед покине номер 149, хто ночуватиме з ним наступного тижня? Що буде з табором «Броуд-стрит»? Двоє приятелів, що вечеряють Тедовою коронною квасолею з сосисками, може, навіть біля телевізора, що мама рідко дозволяла, а потім не лягають спати, доки хочуть?

Боббі пообіцяв собі, що розповість Тедові про все наступної п’ятниці, коли мама повернеться зі своєї конференції чи семінару, чи чого там іще. Він дасть Тедові повний звіт і нехай той робить те, що мусить. А може, він і залишиться.

Від такого рішення в його голові дивовижно прояснилося, і коли через два дні в «На будь-який смак» він побачив картку «ПРОДАЄТЬСЯ ПРАЛЬНА МАШИНКА З СУШАРКОЮ», прикріплену догори ногами, йому майже відразу вдалося викинути її з голови.

Та все одно тиждень для Боббі Ґарфілда видався тривожний, навіть дуже. Він натрапив на ще два оголошення про зниклих улюбленців, одне в центрі, а друге на Ашер-авеню, за півмилі від «Ашер Емпайр». Району, в якому жив, було вже замало. У своїх щоденних розвідках він заходив усе далі й далі від дому. А Тедові дивні потьмарення ставали все частішими. І тривали вони довше. У такому відсутньому стані він іноді розмовляв, і то не завжди англійською. А якщо все-таки говорив англійською, то не все мало сенс.

Зазвичай Боббі вважав Теда одним з найрозсудливіших, найрозумніших і найприємніших людей з тих, кого він знав, та коли Тед провалювався, було моторошно. Хоч добре, що мама не знає. Боббі сумнівався, що вона горіла б бажанням залишити його з типом, який час від часу впадає в безтямний стан і починає верзти маячню англійською або лопотіти якоюсь невідомою мовою.

Після одного такого трансу, коли Тед майже півтори хвилини непорушно витріщався в порожнечу й не відповідав на дедалі занепокоєніші питання Боббі, хлопцеві спало на думку, що Тед, можливо, перебуває не у своїй власній голові, а в якомусь іншому світі. Може, він покинув Землю, як це робили герої «Кільця навколо Сонця», які виявили, що можуть переміщатися практично будь-куди, рухаючись по спіралі дитячої дзиґи.

Коли Тед забувся, в його руках була цигарка «Честерфілд». Стовпчик попелу ставав усе довшим, доки нарешті не впав на стіл. Коли полум’я підібралося тривожно близько до Тедових шишкуватих суглобів, Боббі м’яко відібрав цигарку і саме гасив її в переповненій попільничці, коли Тед нарешті отямився.