Заховавшись, Джек сидів на невеличкому узвишші, яке найбільше з усього, що є в цій частині Беверлі-Гіллз, скидалося на пагорб, і побачив, як батько вийшов із будинку через головні двері, перетнув моріжок, шукаючи в кишенях ключі чи гроші, і зайшов у гараж з чорного входу. За мить білі ворота в правій стіні мали піднятися — але вони вперто лишалися непорушними. Тоді Джек збагнув, що татова машина там, де вона й була весь суботній ранок: припаркована біля дороги перед будинком. Машина Лілі поїхала — мати поклала до рота сигарету і заявила, що бажає податися на показ фільму «Мототрек» від режисера «Коханої Смерті», і краще б нікому не намагатися спинити її — тож гараж був порожнім. Кілька хвилин Джек чекав на те, що щось трапиться. Ні чорний хід, ні великі вхідні ворота не відчинилися. Тоді Джек ковзнув униз трав’янистим узвишшям, підійшов до гаража і зайшов усередину. Велике знайоме приміщення було порожнє. Патьоки темного мастила візерунками вкривали сіру бетонну підлогу. Інструменти висіли на сріблястих гаках, вбитих у стіни. Джек здивовано буркнув, гукнув: «Тату?», — і знову роззирнувся.

Цього разу він побачив цвіркуна, що стрибнув у затінок стіни, і на якусь мить Джек мало не повірив у те, що магія — реальна, що якийсь злий чаклун проходив повз і… цвіркун стрибнув на стіну і прослизнув у невидиму щілину. Ні, його батька не перетворили на цвіркуна. Звісно ж, ні. «Гей», — гукнув хлопчик — здається, до себе самого. Він пішов назад до чорного ходу і вийшов із гаража. Сонце осяяло соковиті весняні моріжки Родео-Драйв. Варто було когось покликати, але ж кого? Поліцію? Мій татко зайшов у гараж, я не зміг його там знайти і тепер злякався…

За дві години Філ Сойєр прийшов з боку Беверлі-Вілшир. Він ніс свій піджак через плече і послабив вузол краватки — Джекові здавалося, що він схожий на людину, що повертається з навколосвітньої подорожі. Джек зіскочив зі свого тривожного узвишшя й побіг до батька. «А ти добре бігаєш, — сказав батько, всміхаючись, коли Джек обхопив його за ноги. — А я думав, ти спиш, Джеку-Мандрівнику».

Коли вони вже підходили до доріжки, то почули телефонний дзвінок, і якийсь інстинкт — може, то був інстинкт триматися ближче до батька — змусив Джека молитися, аби телефон продзвенів уже з дюжину разів, і хто б там не телефонував, він повісить слухавку до того, як вони з татом підійдуть до вхідних дверей. Батько скуйовдив волосся на Джековій голові, поклав велику теплу руку йому на потилицю, а тоді відчинив двері й за п’ять довгих кроків дійшов до телефону. «Так, Морґане, — почув Джек батьків голос. — Що? Погані новини? Так, краще скажи мені». Далі — довга мить мовчанки, протягом якої Джекові вдалося розчути металево-деренчливий голос Морґана Слоута, що зміївся телефонними дротами: «О, Джеррі. Господи. Бідний Джеррі. Я зараз буду». Тоді батько глянув просто на Джека — не всміхнувся, не підморгнув, не зробив нічого — але чітко показав, що вони — одна команда. «Я приїду, Морґане. Доведеться взяти Джека, але він може зачекати в машині». М’язи хлопчика розслабилися, і він відчув таке полегшення, що навіть не запитав, чому йому доведеться сидіти в машині, хоча зазвичай він завжди питав про це.

Філ проїхав з Родео-Драйв до готелю Беверлі-Гіллз, повернув ліворуч на Сансет-бульвар і спрямував авто до офісної будівлі. Він не зронив ані слова.

Проскочивши крізь зустрічний транспортний потік, батько прослизнув на паркінг біля офісної споруди. На паркуванні вже стояли два поліційних авто, пожежна машина, маленький білий «мерседес» із відкидним верхом, старий заіржавілий «плімут» із двома дверима, що належав різноробу. Одразу біля входу дядько Морґан розмовляв із полісменом, який повільно-повільно хитав головою на знак співчуття. Права рука Морґана Слоута стискала плече стрункої молодої жінки, яка притислася обличчям до його грудей. Сукня на ній була завеликою. Місіс Джеррі, збагнув Джек, побачивши, що більшу частину її обличчя затуляє біла носова хустинка, якою вона витирала очі. У вестибюлі стояв пожежник у касці й дощовику і згрібав у безладну купу покручений метал і пластик, попіл і розбите скло. Філ сказав: «Просто посидь тут хвилину-дві, добре, Джекі?», — і кинувся до входу. Молода китаянка сиділа і розмовляла з поліціянтом на бетонній опорі на краю паркінгу. Перед нею лежав спотворений предмет, і Джеку знадобилася мить, щоб розпізнати велосипед. Коли Джек вдихнув повітря, то відчув запах гіркого диму.

Двадцять хвилин по тому батько і дядько Морґан вийшли з будівлі. Дядько Морґан, усе ще притримуючи місіс Джеррі, махнув рукою на прощання Сойєрам. Він провів жінку до пасажирських дверей крихітної машинки. Батько Джека вивів машину зі стоянки на Сансет-бульвар.

— Джеррі поранився? — запитав Джек.

— Якийсь дивний нещасний випадок, — відповів батько. — Електрика… Весь будинок міг зруйнуватися.

— Джеррі поранився? — повторив Джек.

— Бідний сучий син так поранився, що аж помер, — сказав батько.

Джеку і Річарду Слоуту знадобилося два місяці, щоб зібрати історію докупи з тих уривків, які вони підслухали. Матір Джека і домогосподарка Річарда поділилися іншими деталями — домогосподарка повідомляла найкривавіші подробиці.

Джеррі Бледсоу прийшов на роботу в суботу, щоб виправити певні проблеми в системі безпеки будівлі. Якби він поліз до тієї тендітної системи в робочий день, то точно роздратував би орендарів, якби випадково увімкнув сигнал тривоги. Система безпеки була підключена до головної електричної плати будівлі, поставленої між двома великими знімними панелями з горіхового дерева на підлозі. Джеррі поклав інструменти і зняв панелі, переконавшись перед тим, що паркінг порожній і ніхто не напудить у штани, якщо пролунає сирена. Тоді він спустився вниз до телефону у своїй комірчині на цокольному поверсі й повідомив місцевому поліційному відділку, що не потрібно реагувати на будь-які сигнали з «Сойєр & Слоут» до його наступного телефонного дзвінка. Він піднявся нагору, щоб розібратися з гадючим кублом дротів, що сходилися до плати з усіх точок будівлі. У цей час двадцятитрирічна жінка на ім’я Лоретт Ченґ заїжджала на велосипеді на стоянку (вона розповсюджувала рекламні флаєри ресторану, який за два тижні мав відкритися на цій вулиці).

Пізніше міс Ченґ розповіла поліції, що вона бачила крізь скляні вхідні двері, як робітник зайшов у вестибюль із цокольного поверху. За мить до того, як він узяв викрутку і торкнувся електропанелі, вона відчула, як стоянка під її ногами затремтіла. Їй здалося, що то був маленький землетрус: Лорет Ченґ усе життя прожила в Лос-Анджелесі, тому вона ніколи не зважала на незначні сейсмічні збурення, які насправді ніколи нічого не руйнували. Вона побачила, як Джеррі Бледсоу розставив ноги (отже, він також відчув тремтіння, хоч ніхто інший і не помітив цього), похитав головою, а тоді м’яко вставив кінчик викрутки в гніздо дротів.

А тоді вхід і нижній коридор будівлі «Сойєр & Слоут» обернулися на вогняну піч.

Уся електрична панель ураз перетворилася на палаючий прямокутник. Синювато-жовті дуги, схожі на блискавку, вистрелили з неї і огорнули чоловіка. Електронні сирени все вили й вили: «КА-ВАААМ! КА-ВАААМ!». Зі стіни випала вогняна куля шість футів заввишки, відкинула вже мертвого Джеррі Бледсоу і покотилася вниз коридором до вестибюля. Прозорі вхідні двері вибухнули й розлетілися на друзки. Пішов дим. Від дверної коробки лишалися тільки покручені шматочки. Лорет Ченґ кинула свій велосипед і побігла до телефону-автомата через дорогу. Доки вона повідомляла пожежникам адресу будівлі й побачила, що її велосипед скрутило вдвоє невідомою силою, що вирвалася з-за дверей, підсмажене тіло Джеррі Бледсоу далі хиталося туди-сюди перед зруйнованою панеллю. Тисячі вольтів проходили крізь труп. Хвилі струму рівномірно пронизували його, ритмічно розгойдуючи врізнобіч. Усе волосся на тілі різнороба згоріло, як і його одяг, а смажена шкіра стала плямисто-сірою. Розплавлені окуляри міцною масою з коричневої пластмаси вкривали його ніс, як припарка.