Тож…

Джек пройшов до дверей, що вели в затильний коридор. Легенько прочинив їх і визирнув. Коридор був порожнім. Добре, просто чудово. Рендольф Скотт спорожнив міхур і, поки Джек діставав наплічник, повернувся туди, де щось коїлося. Чудово.

Ага, хіба що він досі міг бути там. Хочеш зустрітися з ним у коридорі, Джеку? Хочеш знову побачити, як жовтіють його очі? Почекай, поки не переконаєшся, що там нікого нема.

Але Джек не міг вчинити так. Бо Смоукі може помітити, що він не в пивниці, що він не допомагає Лорі та Ґлорії витирати столи та не стоїть біля бару, заповнюючи посудомийну машину. Він може повернутися сюди та завершити навчання Джека щодо його місця у великій системі речей. Отже…

Отже, що? Шуруй звідти.

Може, він там, чекає на тебе, Джекі… Може, він збирається вистрибнути, як дуже поганий чортик із табакерки…

Суджена або тигр?[112] Смоукі чи працівник фабрики? Вагання через агонію непевності тривало ще одну мить. Те, що чоловік із жовтими очима досі в туалеті, було ймовірністю; те, що Смоукі повернеться, було беззаперечним фактом.

Джек відчинив двері та ступив у вузький коридор. Наплічник на спині, здавалося, поважчав — красномовне свідчення його наміру втекти для будь-кого, хто його побачить. Джек рушив коридором: гротескне пересування навшпиньки попри гучну музику та ревіння натовпу. Серце калатало в грудях.

Мені було шість, Джекі було шість.

То й що? Чому це щоразу повертається?

Шість.

Коридор ніби видовжився. Це було, наче йти транспортером. Пожежні двері в дальньому кінці наближалися жахливо повільно. Піт заливав хлопчикові брови та верхню губу. Його погляд постійно тягнувся до дверей праворуч, із чорним силуетом пса на них. Під ним було написано «ПОЙНТЕРИ». У кінці коридору були двері. Червона фарба зблякла та облазила. Напис на них повідомляв: «ВИКОРИСТОВУВАТИ ЛИШЕ В НАДЗВИЧАЙНИХ СИТУАЦІЯХ. ВМИКАЄТЬСЯ СИГНАЛІЗАЦІЯ!» Насправді, сигнальний дзвінок зламався ще два роки тому. Про це розповіла Лорі, коли Джек сумнівався, чи виносити крізь ті двері сміття.

Майже на місці. Саме навпроти «ПОЙНТЕРІВ».

Він там, я знаю… і якщо він вистрибне, я закричу… я… я…

Джек простягнув руку — вона дуже тремтіла — і торкнувся ручки пожежних дверей. На дотик вона була блаженно холодною. На якусь мить він справді повірив, що просто випурхне з «мухоловки» в ніч… вільним.

Аж раптом двері позад нього несподівано розчахнулися — двері до «СЕТТЕРІВ» — і чиясь рука вчепилася в його наплічник. Джек закричав, як загнана тварина, пронизливо та розпачливо, і кинувся до пожежних дверей, уже не переймаючись ані рюкзаком, ані магічним соком у ньому. Якби лямки обірвалися, він би просто помчав крізь засмічений, порослий бур’янами пустир за «Пивницею», не думаючи ні про що.

Але лямки з жорсткого нейлону не порвалися. Двері ледь-ледь прочинилися, демонструючи тонку темну смужку ночі, а тоді знову захряснулися. Джека затягнули в жіночий туалет. Повернули і відкинули назад. Якби він ударився спиною об стіну, то пляшка з магічним соком, безсумнівно, розбилася б у наплічнику, просочуючи одяг і старий добрий «Ренд Мак-Неллі» смородом гнилого винограду. Натомість Джек приклався попереком до єдиного в жіночому туалеті умивальника. Біль був нестерпним.

Працівник фабрики повільно прямував до нього, підтягуючи джинси руками, що вже почали звиватися і тоншати.

— Ти вже давно мав піти, пацан, — сказав він; голос ставав дедалі хрипкішим, схожим більше на гарчання тварини.

Джек почав зсуватися ліворуч, але не відводив погляду від обличчя чоловіка. Тепер очі видавалися майже прозорими, не просто жовтими, а наче підсвіченими зсередини… очі огидного гелловінського гарбуза.

— Але ти можеш вірити старому доброму Елрою, — промовило створіння-ковбой. Воно вищирилося, демонструючи рот, повний кривих зубів, деякі пощерблені, решта — гнилі пеньки. Джек заволав.

— О, ти можеш вірити Елрою, — сказало воно, і тепер слова заледве можна було відрізнити від псячого ричання. — Він не завдасть тобі надто великого болю. З тобою все буде гаразд. О, так! З тобою все буде… — воно продовжувало говорити, але Джек більше не міг розібрати ані слова — все перетворилося на суцільне ричання.

Нога Джека вдарила по високому смітнику біля дверей. Коли схожа на ковбоя істота простягнула до нього свої руки-ратиці, хлопчик схопив урну і кинув її в нападника. Вона потрапила Елрою в груди. Джек рвучко відчинив двері туалету і, вискочивши в коридор, кинувся ліворуч, до пожежних дверей. Він врізався в клямку, усвідомлюючи, що Елрой зараз саме позаду нього. Хитаючись, Джек вилетів у пітьму за «Пивницею Оутлі».

Праворуч від дверей стояли переповнені сміттєві баки. Джек машинально перевернув три з них і почув, як вони забрязкали і загриміли, а відразу після цього — люте волання Елроя, що спіткнувся об них.

Джек обернувся і встиг побачити, як істота впала. Якоїсь миті він навіть збагнув: «О, святий Боже, хвіст, воно має щось схоже на хвіст», — що створіння тепер майже повністю перетворилося на тварину. Химерні промені золотого сяйва іскрилися з очей, ніби то яскраве світло било крізь однакові замкові шпарини.

Джек позадкував від монстра, стягуючи зі спини наплічник. Задерев’янілими пальцями він намагався розплутати шнурівки. У голові ревла плутанина…

Джекі було шість, Боже допоможи мені, Спіді, Джекі було ШІСТЬ, Боже, будь ласка…

…думок і розрізнених благань. Істота гарчала і гатила руками об смітникові баки. Джек побачив, як ратиця здійнялася вгору, а тоді зі свистом пішла вниз і пробила в гофрованому металі бака зазубрену дірку завдовжки з ярд. Воно зіп’ялося на ноги, похитнулося і майже впало, а тоді посунуло на Джека, нахиливши покручену лускату пику до рівня грудей. Якимось чином крізь гавкітливе гарчання Джек зміг розібрати, що воно каже: «Тепер я не просто пошматую тебе, курчатко. Тепер я вб’ю тебе… потім».

Він це чув вухами. Чи голос лунав у голові?

Не має значення. Простір між цим світом і тим звузився з розмірів всесвіту до тонкої мембрани.

Елрой загарчав і пішов на Джека, незграбно хитаючись на задніх лапах. Його тіло набухало в дивних місцях, язик хитався в ікластій пащі. А ось і пустир за «Пивницею Апдайка в Оутлі». Так, нарешті він, засміченій і в бур’янах — іржаве ліжко на пружинах — тут, радіатор від «форда» 1957 року — там; похмурий, схожий на вигнуту кістку серп місяця над головою, що обертав кожен скляний уламок на мертве вирячене око. Усе це почалося не в Нью-Гемпширі, хіба ні? Так. Це почалося навіть не тоді, коли мати захворіла чи з’явився Лестер Паркер. Усе почалося, коли…

Джекі було шість. Коли всі жили в Каліфорнії і ніхто не жив деінде і Джекі було…

Він розв’язав наплічник.

Істота знову наблизилася. Вона мало не танцювала і раптом нагадала Джеку в мінливому місячному сяйві якогось мультяшного діснеєвського персонажа. Божевілля, але Джек зареготав. Істота загарчала і стрибнула на нього. Важкі кігті-ратиці промайнули лише в кількох дюймах від хлопчика, бо той відскочив у бур’ян зі сміттям. Елрой упав на ліжко, заплутався в його пружинах. Він ревів, розбризкував білі клапті піни, тягнув ногу, смикав, повертав, але вона добряче застрягла. Джек засунув руку в наплічник у пошуках пляшки. Там лежали шкарпетки, брудні труси, зім’яті, смердючі джинси. Джек намацав шийку пляшки і витягнув її.

Елрой пронизав повітря гнівним криком, нарешті виплутавшись із пружин.

Джек упав на брудну, попелясту, зарослу бур’янами землю, відкотився вбік, мізинцем та підмізинцем підчепив лямку рюкзака, тримаючи в правій руці пляшку. Великим та вказівним пальцями лівої руки він возився з кришкою; наплічник звисав і гойдався. Закривка відкрутилася.

«Він може піти за мною? — подумав він, безладно підносячи пляшку до губ, — Може, переходячи туди, я пробиваю діру в просторі? Чи може він пройти зі мною і добити мене на тому боці?»