Податок 0,30

Внизу великими цифрами було зазначено суму — $4,10 — і обведено її. Джек заробив дев’ять доларів за роботу з четвертої по обіді до першої ночі. Смоукі вирахував майже половину заробітку — у правій руці хлопчик тримав чотири долари та дев’яносто центів.

Джек розлючено підвів очі — спершу на Лорі, яка дивилася кудись убік, немовби трохи заклопотана, а тоді на Смоукі, який спокійнісінько зиркнув на нього у відповідь.

— Це шахрайство, — делікатно сказав він.

— Джеку, це неправда. Глянь на ціни в меню…

— Я не про це кажу, і ви чудово знаєте, що я маю на увазі.

Лорі злегка відступила, ніби чекала, що Смоукі добряче відгамселить його… але Смоукі тільки дивився на Джека з жахливою терплячістю.

— Я ж навіть не брав з тебе за ліжко, правда ж?

— Ліжко! — заволав Джек, відчуваючи, як кров приливає йому до щік. — Надзвичайне ліжко! Порізані мішки на бетонній підлозі! Нічого собі ліжко! Я б подивився, як би ти спробував брати за нього гроші, брудний шахраю!

Лорі злякано скрикнула та зиркнула на Смоукі… але той лише сидів у кабінці навпроти Джека. Густий блакитний дим «Чірут» звивався між ними. Новий паперовий ковпак з’їхав наперед на вузькій голові Смоукі.

— Ми обговорювали можливість ночівлі, — зазначив Смоукі. — Ти запитував, чи найм на роботу передбачає це. Я сказав, що так. Про їжу ми нічого не говорили. Якби ми порушили це питання, то, може, щось би й вигоріло. А може, й ні. Важливо те, що ти не запитував про це, тож нарікай тепер тільки на себе.

Джека трусило, і він сів, злі сльози застигли в його очах. Він спробував був заговорити, та з горла долинув лише тихий здавлений стогін. Він буквально кипів від люті й не міг говорити.

— Звісно, якщо ти хочеш зараз обговорити знижки на їжу для працівників…

— Ідіть до біса! — вичавив нарешті Джек, підвівши вгору руку з чотирма доларами та жменькою дріб’язку. — Будете вчити іншого малька, що прийде сюди, як дбати про свої інтереси! Я йду від вас!

Він перейшов через залу в напрямку дверей і, попри злість, знав — не просто гадав, а точно знав, — що він не вийде на тротуар.

— Джеку.

Він доторкнувся до ручки дверей, думав уже схопити та повернути її — але той голос не терпів заперечень і повнився загрозою. Хлопчик опустив руку та повернувся, і злість покинула його. Раптом він відчув себе старим і зморшкуватим. Лорі пішла за барну стійку і підмітала та мугикала щось собі під ніс. Вочевидь, вона вирішила, що Смоукі не планував гамселити Джека кулаками, а оскільки решта не мала значення, то все було гаразд.

— Ти ж не хочеш лишити мене без підмоги на вихідні, коли тут будуть цілі натовпи.

— Я хочу піти звідси. Ви надурили мене.

— Ні, сер, — сказав Смоукі. — Я все пояснив. Якщо хтось і підмочив тобі репутацію, то тільки ти сам, Джеку. Тепер ми могли б обговорити твоє харчування: п’ятдесятивідсоткова знижка на їжу і, можливо, безкоштовна содова. Я ніколи не йшов на такі поступки юним помічникам, яких час від часу наймаю, але ці вихідні мають бути особливо людними через усіх тих приїжджих робітників, що прибули в округ збирати яблука. І ти мені сподобався, Джеку. Тому я і не віддухопелив тебе, коли ти підвищив на мене голос, хоча, певно, мав би. Але ти потрібен мені на вихідні.

Джек відчув, як швидко в ньому наростає, а тоді знову вгамовується лють.

— А якщо я все одно піду? — запитав він. — У мене є п’ять доларів прибутку, а можливість вибратися з цього гівняного містечка не гірша за премію.

Смоукі дивився на Джека та продовжував єхидно осміхатися йому, а тоді сказав:

— Пам’ятаєш, як ти вчора ходив у чоловічий туалет прибирати після одного типа, що виблював вечерю?

Джек кивнув.

— Пам’ятаєш, як він виглядав?

— Стрижка їжак. Штани хакі. То й що?

— То Землекоп Етвелл. Його справжнє ім’я Карлтон, але він десять років керував міськими цвинтарями, тому всі називають його Землекопом. То було… десь двадцять чи тридцять років тому. Він пішов у міські копи, ще коли Ніксона[102] обрали президентом. А тепер він Начальник поліції.

Смоукі підняв «Чірут», дмухнув на цигарку, а тоді знову поглянув на Джека.

— Ми із Землекопом давні друзі, — сказав Смоукі. — І якщо ти підеш на вулицю просто зараз, Джеку, не можу обіцяти, що в тебе не буде проблем із Землекопом. Може закінчитися тим, що тебе повернуть додому. Або тебе відрядять збирати яблука в міські сади: містечку Оутлі належать… ага, гадаю, сорок акрів добрих дарів. А може, все закінчиться побиттям. Або… я чув, старий Землекоп любить діток на дорозі. Особливо хлопчиків.

Джек подумав про той, схожий на булаву, пеніс. Його почало нудити й морозити водночас.

— Тут ти, так би мовити, під моїм крилом, — сказав Смоукі. — А щойно ти вийдеш на вулицю, звідки мені знати? Землекоп може їздити будь-де. Може, ти вийдеш за межі міста навіть не спітнівши, але, з іншого боку, будь-якої миті біля тебе може пригальмувати великий «плімут», у якому він їздить. Землекоп не надто кмітливий, але часом у нього з’являється нюх. Або… хтось може повідомити йому про це.

За баром Лорі мила посуд. Вона висушила руки, увімкнула радіо та почала наспівувати разом із приймачем стару пісню «Степпенвулфів».[103]

— Ось що я тобі скажу, — сказав Смоукі. — Лишайся тут, Джеку. Попрацюй на вихідних. А тоді я посаджу тебе у свій пікап і сам вивезу за межі міста. Як тобі таке? Ти виберешся звідси у неділю вдень з майже тридцятьма грьобаними баксами в гаманці, яких по приходу сюди в тебе не було. І поїдеш з думкою про те, що Оутлі не таке вже й погане місце. Що скажеш?

Джек глянув у карі очі з жовтими білками та тоненькими червоними прожилками. Звернув увагу на широку щиру посмішку Смоукі, підкреслену вставними зубами. Навіть відчув дивне та моторошне дежавю, коли побачив, що муха знову прилетіла на кухарський ковпак, поважно всілася і взялася мити свої тоненькі, ніби волосинки, передні лапки.

Джек підозрював, що Смоукі знає, що він знає, що всі слова Смоукі — це брехня, та йому було байдуже. Пропрацювавши до ранку в суботу та в неділю, Джек, певно, спатиме в неділю до другої по обіді. Смоукі скаже, що не може відвезти Джека, бо той прокинувся надто пізно; а тепер він, Смоукі, зайнятий, бо дивиться матч між «Колтс» і «Петріотс».[104] А сам Джек не тільки буде надто втомленим, щоб кудись іти, а й боятиметься, що Смоукі на певний час втратить інтерес до «Колтс» і «Петріотс» та зателефонує своєму доброму другові Землекопу Етвеллу, щоб сказати: «Він іде вниз по Мілл-роуд просто зараз. Землекопе, друже, чому б тобі не схопити його там? І приїжджай сюди на другу частину гри. З мене безкоштовне пиво, але не блюй у мій пісуар, доки не повернеш малого назад».

Це був перший сценарій. Інші варіанти, які спадали йому на думку, були трохи інакшими, але закінчувалися однаково.

Посмішка Апдайка стала трішки ширшою.

Розділ десятий

Елрой

Коли мені було шість…

У барі, який дві попередні ночі вже затихав у цей час, гульня тільки розгорялася, наче відвідувачі збиралися зустріти тут світанок. Джек помітив, що два столи зникли — стали жертвами кулачного бою, що почався саме перед його останнім походом до нужника. Тепер там, де колись були столи, танцювали люди.

— Саме вчасно, — сказав Смоукі Джекові, що, хитаючись, протягнув ящик уздовж усієї барної стійки та поставив біля холодильної камери. — Постав це тут і шуруй назад за клятим «Бадом». Ти мав його принести першим.

— Лорі не казала…

Гарячий, нестерпний біль пронизав ногу, коли Смоукі опустив важкий черевик на кросівок Джека. Хлопчик приглушено скрикнув, а в очах запекло від сліз.

— Стули пельку, — гаркнув Смоукі, — Лорі не відрізнить гівно від «Шіноли»,[105] а ти досить кмітливий, аби це розуміти. Повертайся назад і притягни мені ящик «Бада».