Певно, не минуло й двох годин, і Джек почув той звук, який Капітан Фаррен описував як «грім, що котиться землею», — хоча, можливо, минули й усі чотири години. Коли сонце сховалося за західною межею лісу (а трапилося це незадовго по тому, як Джек зайшов у бір), стало складно орієнтуватися в часі.

Раз по раз із заходу їхали екіпажі, ймовірно, у напрямку павільйону королеви. Коли Джек чув наближення кожного з них (а їх було добре й далеко чути; лункість цих звуків нагадала Джекові слова Спіді про те, що коли одна людина витягує із землі редьку, то інша за півмилі чує запах), то одразу думав про Морґана, і щоразу ховався спершу в глиб яру, потім у інший його бік, а тоді вже в гущавину. Йому не подобалося перебувати в темряві цього лісу — навіть на узліссі, звідки він досі міг роздивитися дорогу, визираючи з-за стовбурів дерев. Джек не почувався в безпеці, та думка про те, що дядько Морґан (хлопчик досі вірив, що саме дядько Морґан був Озмондовим господарем, хоч капітан Фаррен і заперечував це) спіймає його на дорозі, подобалася йому ще менше.

Тож щоразу, коли Джек чув наближення фургона чи екіпажа, він ховався, а коли транспорт їхав далі, знову повертався на дорогу. Одного разу, коли він проходив через болотяний і зарослий будяками яр, праворуч щось пробігло — чи то ковзнуло по його нозі, і Джек закричав.

Дорожній рух був іще тією морокою і не надто покращував Джеків стан, хоча було й щось позитивне в періодичному русі фургонів, це вказувало принаймні, що він на шляху не сам.

Йому до чорта хотілося забратися з усіх цих Територій.

Магічний сік Спіді — найбридкіші ліки, які йому доводилося приймати за життя, але він би з радістю ковтнув тієї гидоти, хай навіть від неї зведе шлунок, якби хтось — наприклад, Спіді з’явився перед ним і запевнив, що коли він знову розплющить очі, то одразу побачить золотаві арки «Мак-Дональдса» — мама називала їх «Великі Американські Цицьки». Щораз більше він відчував гнітючу загрозу, немовби ліс чаїть небезпеку, ніби щось у ньому знає про його присутність, може, навіть сам ліс знає це. Бо ж дерева підкрадалися ближче до дороги, хіба ні? Так. Раніше вони зупинялися біля ярів, а тепер захопили їх повністю. Спершу здавалося, що в лісі ростуть лише сосни та ялини, а зараз переховуються й інші породи дерев, чорні стовбури яких перепліталися між собою, наче зогнилі струни. Деякі з них нагадували дивні гібриди ялини та папороті й мали гидотне сіре коріння, що чіплялося за землю, ніби липкі пальці. «Наш хлопчик? — здавалося, ніби в голові шепотіли ці бридкі пагони. — НАШ хлопчик?»

Це все у твоїй голові, Джекі. Ти просто мариш.

От тільки направду Джек не дуже вірив у це.

Дерева справді змінювалися. Повітря сповнювалося напруги, і відчуття, що за ним стежать, здавалося абсолютно реальним. Джек почав був думати, що його свідомість повертається до нав’язливих жахних думок через ліс, немовби самі дерева насилали на нього моторошні марева.

Пляшка Спіді з магічним соком була вже напівпорожньою. А її ж мало вистачити на весь шлях і щоб повернутися до Сполучених Штатів. Але якщо він відпиватиме потроху, коли лякатиметься будь-чого, то напою не вистачить і до кордону з Новою Англією.

Подумки він підраховував величезну відстань, яку пройшов у своєму світі, коли вперше повернувся з Територій. Сто п’ятдесят футів тут дорівнювали півмилі там. Якщо він просуватиметься таким чином і надалі, за умови, що співвідношення пройденого шляху не змінюється (а Джек визнавав можливість і такого), — він міг подолати десять миль тут — і опинитися аж ген за Нью-Гемпширом там. Немовби на ньому були семимильні чоботи.

От тільки дерева… сіре, липке коріння…

Коли почне справді сутеніти — коли небо із синього перетвориться на пурпурове, — перенесусь назад. Перенесуся, та й по всьому. Не буду я блукати цими лісами, коли впаде темрява. І якщо в мене десь в Індіані закінчиться магічний сік, то старий добрий Спіді може надіслати мені ще одну пляшку «ЮПСом»[74] абощо.

Досі міркуючи над тим, наскільки ж краще йому стало, варто було скласти план (хай навіть цей план пошириться лише на найближчі дві години), Джек раптом збагнув, що чує наближення чергового екіпажа, запряженого багатьма кіньми.

Схиливши голову на бік, він зупинився посеред дороги. Його очі широко розплющилися, і перед ними із запаморочливою швидкістю пронеслося два видіння: спершу велика машина, у якій сидять двоє чоловіків (то був не «мерседес»), а потім — фургон «Дике Дитя», що мчить униз вулицею, усе далі від тіла дядька Томмі, і з розбитого пластмасового радіатора крапає кров. А за кермом фургона Джек побачив руки… але то не були руки. То були дивні колінчасті копита.

І коли вони летять галопом, чортів катафалк торохтить, наче грім, що котиться землею.

А тепер, коли цей звук лунав — далеко, та надзвичайно виразно, збурюючи чисте повітря, — Джек сам себе запитав, як же він міг раніше міркувати, що всі ті проїжджі екіпажі могли бути диліжансом Морґана? Він достоту ніколи більше не помилиться. То був загрозливий звук, сповнений передчуття зла — вірогідно, саме так торохтить катафалк, звісно, катафалк, яким керує диявол.

Хлопчик продовжував нерухомо стояти посеред дороги, немовби загіпнотизований, як кролик, зачарований світлом фар. Звук дедалі дужчав — грім коліс і копит, брязкіт шкіряної збруї. Тепер можна було навіть почути голос візника: «Гееей-яааа! ГЕЕЕЙ-ЯААА!»

Він стояв посеред дороги, заклякнувши на ній, а розум його розривався від жаху. «Не можу рухатися, о мій Боже Ісусе милостивий, я не можу рухатися. Мамо… Мамо… Мааааааааам!..»

Джек стояв посеред дороги, і в його уяві намалювалося щось велике та чорне, схоже на диліжанс. Воно мчало трактом, і тягнули його чорнющі тварюки, що скидалися більше на пум, ніж на коней. Джек бачив, як чорні штори совалися туди-сюди на вікнах карети; бачив візника, що стояв на передку. Його чорне волосся розвівалось на вітрі, а дикі очі божевільно блищали, наче у маніяка з викидним ножем.

Джек бачив, як диліжанс на повній швидкості наближався. Бачив, як катафалк збив його.

І саме це видіння зняло заціпеніння. Хлопчик кинувся праворуч, ковзнув униз від дороги — нога зачепилася за котрийсь із покарлючених коренів — упав, покотився. Його спину, що трохи загоїлась упродовж останніх кількох годин, знову пронизав нестерпний біль, який спотворив скривлений Джеків рот.

Джек підскочив і, згорбившись, помчав до лісу.

Спочатку він заховався за чорним деревом, але сучкуватий стовбур був масним та неприємним на дотик і трохи нагадував баньян,[75] який Джек бачив на Гавайях під час минулорічних канікул. Джек перебрався ліворуч, за сосну. Гуркіт диліжанса та його ескорту наближалися. Щомиті Джек сподівався побачити, як вони промайнуть перед ним та помчать у Селище Різномайстрів. Джекові пальці стискали й відпускали смолисту соснову кору. Хлопчик кусав губи.

Просто попереду простягалася вузька і надзвичайно прозора просіка, через яку було видно дорогу та тунель, стіни якого встеляли листя, папороть і соснові голки. Коли Джек почав був думати, що Морґанів екіпаж так і не прибуде, понад дюжину озброєних вершників галопом полетіли на схід. Перший з них тримав попереду стяг, але Джек не зміг розгледіти емблему… та й не був певен, що справді хоче цього. А тоді диліжанс промайнув у вузькому Джековому просвітку.

Це відбулося дуже швидко, якусь секунду, може, навіть менше, та Джек усе виразно запам’ятав. Велетенський диліжанс сягав приблизно дюжину футів заввишки. Валізи й торби, закріплені на даху міцною мотузкою, додавали ще три фути. Кожен запряжений кінь мав на голові чорний плюмаж: від швидкісної гонитви вітер здував пера назад, і вони ставали практично пласкими. Згодом Джек подумав, що Морґанові потрібна нова запряжка на кожну поїздку, адже ці коні були вже на межі своїх сил. Згустки крові та піни вилітали з ротів, очі божевільно оберталися, раз по раз блимаючи білками.