Дядьку Морґану таке б сподобалося.

Джек затремтів і тяжко глитнув. Ковтати було боляче. Біль був не таким, як під час застуди, а інакшим: так дошкуляють травмовані м’язи.

Він підвів ліву руку — ту, яка не тримала пляшку — і м’яко потер долонею горло. Якусь мить у нього був абсурдний вигляд: як у жінки, що перевіряє, чи немає в неї другого підборіддя або зморшок. Він побачив садно саме над адамовим яблуком. Хоч воно й не сильно кривавило, але торкатися до нього було боляче.

Це робота кореня, що схопив його за шию.

— Правда, — прошепотів Джек. Він дивився на помаранчеву воду, прислухався до кумкання жаб-биків і далекого мукання корів. — Усе правда.

Джек почав підніматися схилом, ген до краю поля, залишаючи річку — а разом із нею і схід — позаду. Коли він здолав півмилі, постійне тертя та човгання рюкзака об побатожену спину (а Озмондові удари нікуди не поділися, і наплічник, що совався туди-сюди, нагадував про це) викликало з небуття спогад. Тоді він відмовився від велетенського сандвіча Спіді, та чи не поклав старий рештки до рюкзака Джека, доки той роздивлявся медіатор? Від цієї думки живіт аж підскочив.

Тоді Джек зняв рюкзак і зупинився прямісінько посеред туману під вечірньою зорею. Він відгорнув одне відділення і побачив там сандвіч: не шматочок чи навіть половину, а цілий сандвіч, загорнутий у газету. Джекові очі наповнилися теплими слізьми, і хлопчику до болю захотілося, аби Спіді опинився тут, щоб він міг обняти друга.

Десять хвилин тому ти називав його божевільним старим п’яницею.

Хлопчикове обличчя спалахнуло від сорому, однак це почуття не завадило згамати сандвіч за шість великих кусів. Хлопчик запакував наплічник і знову одягнув його на плечі. Він рушив далі. Йому стало краще: коли вдалося втамувати бурчання в животі, Джек знову став самим собою.

А невдовзі у всеохопній темряві заблимали вогники. Фермерський дім. Загавкав пес — то був гучний гавкіт велетенського собацюри, і Джек на мить завмер.

«Усередині, — подумав він. — Або на ланцюзі. Сподіваюся».

Він повернув праворуч, і через певний час собака замовк. Орієнтуючись по вогнях фермерського будинку, Джек небавом вийшов на вузьку асфальтну дорогу. Він тільки й дивився зліва направо, не маючи й гадки, куди йти далі.

Гаразд, народ, ось і Джек Сойєр, на півдороги з нізвідки в нікуди: мокрий до нитки, кросівки вимащені багнюкою. Браво, Джеку!

Самотність і туга за домівкою знову охопили його. Джек відігнав ці почуття. Він плюнув на лівий указівний палець, а тоді різко вдарив по краплі слини. Більша частинка відлетіла праворуч — чи то лишень так здалося Джекові, — тому він повернув саме туди й рушив далі. За сорок хвилин зморений (і, що гірше, голодний) Джек побачив кар’єр із видобування гравію, а за ним — якийсь хлів, відмежований від дороги ланцюгом.

Джек прошмигнув під ланцюгом і рушив до хліва. На дверях висів замок, але хлопчик побачив, що під однією зі стін халупки просіла земля. Зняти рюкзак, пролізти під стіною, а тоді протягнути за собою речі — справа однієї хвилини. А замок на дверях навіть дарував відчуття безпеки.

Він роззирнувся довкола та побачив якісь дуже старі інструменти — вочевидь, цим місцем давно не користувалися, і Джека це влаштовувало. Він роздягнувся догола — відчувати на собі брудний та липкий одяг хлопчику не хотілося. У кишені штанів намацав монетку, яку дав капітан Фаррен: поміж звичайного дріб’язку вона здавалася справді велетенською. Джек витягнув її та побачив, що монетка капітана Фаррена — з профілем Королеви з одного боку та з крилатим левом з іншого — перетворилася на срібний долар 1921 року. Деякий час хлопчик ретельно роздивлявся профіль Леді Свободи на срібнику, а тоді кинув грошик назад у кишеню джинсів.

Джек витягнув із наплічника чисті речі; брудні він вирішив просушити до ранку, а тоді сховати назад, щоб за можливості випрати їх у Ландроматі або ж просто в найближчому струмочку.

Доки він шукав шкарпетки, його рука натрапила на щось вузьке та тверде. Джек витягнув знахідку і побачив, що то зубна щітка. Враз у його свідомості виникли образи: дім, безпека, логіка. Усе, що втілювала зубна щітка, враз заполонило його думки. І хлопчик ніяк не міг потамувати ці емоції або ж уникнути їх. Зубна щітка має лежати в добре освітленій ванній кімнаті і використовуватися разом із піжамою на тілі й теплими капцями на ногах. І не було їй місця на дні рюкзака в холодному мóроці хліва для інструментів край кар’єру з видобування гравію в пустельному провінційному містечку, назви якого він навіть не знав.

Його охопила самотність. Він повністю усвідомив свій статус вигнанця. І Джек заплакав. Він не побивався голосно й істерично, як люди, котрі приховують злість під маскою сліз, — ридав рівномірно, як той, хто раптом збагнув свою самотність і те, що вона триватиме довго. Він плакав, бо здавалося, що безпека й глузд полишили цей світ. Відчуження набуло реальних обрисів, що, вочевидь, наближало божевілля.

Джек заснув ще до того, як у нього висохли сльози. Він спав, обхопивши свій рюкзак, лише у свіжих трусах та шкарпетках. Від патьоків сліз зосталися чисті смужки на брудних щоках, а в руці — затиснута зубна щітка.

Розділ восьмий

Тунель Оутлі

Шість днів по тому Джек майже переборов свій відчай. За кілька перших днів подорожі він немовби виріс: здолав шлях від дитинства через юність до дорослості, — набув досвіду. Відколи він отямився на правому березі річки, то не повертався на Території, пояснюючи це вимушене уповільнення мандрівки тим, що так він збереже сік Спіді на випадок, коли той знадобиться найбільше.

Та й сам Спіді радив йому пересуватися дорогами цього світу. Просто виконуй накази, приятелю.

Коли сонце здіймалось на небосхил, а шлунок був наповнений, машини підвозили його на тридцять-сорок миль на захід. У цей час Території видавалися йому неймовірно далекими та примарними: нагадували фільм, що встиг забутися, мов коротка фантазія. Іноді, відкинувшись на пасажирському сидінні автомобіля якогось шкільного вчителя і відповідаючи на звичні питання стосовно себе, Джек і справді забував про Території. Вони справді забувалися, й він знову ставав — або майже ставав — таким самим хлопчиком, яким був на початку літа. Особливо на великих автострадах, коли водії висаджували його біля виїзду з дороги, а за десять чи п’ятнадцять хвилин, щойно він здіймав великий палець, перед ним зупинялася наступна машина.

Зараз Джек перебував десь неподалік від Батавії, в західній частині штату Нью-Йорк. Намагаючись дістатися до Буффало, він задкував аварійною смугою I-90 (палець догори), — згодом мав намір рухатися південніше. Важливо, міркував Джек, скласти план, а тоді просто дотримуватися його. «Ренд Мак-Неллі» та Історія закинули його сюди; треба було лише трішки щастя і знайти водія, котрий би довіз його до Чикаго або Денвера (чи навіть до самого Лос-Анджелеса, якщо вже мрієш про щастя, малий Джекі), — і тоді він повернеться додому ще до середини жовтня.

Хлопчик засмаг, його м’язи зміцніли. У кишені лежали п’ятнадцять доларів, зароблені на останньому місці роботи (посудомийник у забігайлівці «Золота ложка» в Оберні). Інколи ночами йому хотілося плакати, але він не зронив жодної сльозинки від часу тієї першої жахливої ночі. Тепер Джек тримав усе під контролем, ось у чому полягала різниця. Тепер він знав, як діяти, досконало розібрався що й до чого та сам керував навколишніми подіями. Здавалося, що він уже бачить кінець своєї мандрівки, хоча до нього було ще надзвичайно далеко. Мандруючи, як йому наказував Спіді, переважно цим світом, Джек міг рухатися доволі швидко та дуже скоро повернутися в Нью-Гемпшир із Талісманом. Це мало спрацювати, і проблем набагато менше, ніж він очікував.

Принаймні так міркував Джек Сойєр, мружачись від сонця, що котилося на захід, поки блакитний, запорошений «Форд-Ферлейн» з’їхав на узбіччя, очікуючи доки хлопчик підбіжить до нього. «Миль тридцять-сорок», — міркував він про себе. Він уявив сторінку «Ренд Мак-Неллі», яку бачив сьогодні вранці, і вирішив: «Оутлі». Звучить по-дурному, мізерно та безпечно — він ішов уперед своїм шляхом, і ніщо тепер не могло йому завадити.