Молодиця зайшлася сміхом, схожим на каркання.

— О, цей гарненький юнак СОРОМИТЬСЯ! Іди сюди, любчику! Іди…

— Геть звідси, курво, інакше закінчиш день у кухонному підземеллі.

Це був капітан. Він вийшов із намету разом з іншим чоловіком. Цей, інший, хоч і був огрядним і старим, а все ж мав дещо спільне з Фарреном — він виглядав як справжній солдат, а не один із ряджених акторів Гілберта та Саллівана.[72] Він намагався застібнути форму на гігантському череві, водночас тримаючи в руках закручений музичний інструмент, схожий на валторну.

Жінка із замурзаним немовлям подалася геть, навіть не глянувши на Джека. Капітан узяв потримати ріжок товстуна, аби той міг застібнутися, й перекинувся з ним кількома словами. Товстун кивнув і, нарешті впоравшись із курткою, забрав ріжок назад. А тоді рушив уперед, дмухаючи в ріжок. Цей звук був зовсім не схожий на той, що його Джек чув, коли вперше опинився на Територіях. Тоді лунало багато ріжків, і в їхньому звучанні вчувалося щось хвалькувате: то було сурмління герольдів. А цей звук скидався на фабричний свисток, що ніби промовляв: час братися до роботи.

Капітан обернувся до Джека.

— Ходімо зі мною, — мовив він.

— Куди?

— На Зовнішню Дорогу, — відповів капітан Фаррен і кинув на Джека Сойєра задумливий погляд, на дні якого бринів страх. — Батько мого батька називав її Західною Дорогою. Вона прямує на захід повз усе менші й менші села, аж доки не сягає Форпостів. А далі, за Форпостами, вона йде в нікуди… або в пекло. Якщо ти рушаєш на захід, хлопче, най поможе тобі Господь. От тільки я чув, що навіть Він сам ніколи не потикається за Форпости. Ходімо.

Питання роїлися в Джековій голові — цілі мільйони питань, — та капітан обрав убивчо швидкий темп, і хлопчику просто бракувало дихання, аби поставити їх. Вони видерлися на схил південніше від великого павільйону, а тоді минули місце, у якому Джек уперше опинився на Територіях. Веселий сільський ярмарок був тепер зовсім поруч: Джек чув, як закликайло припрошував шановну публіку випробувати долю в «Диявольського Віслюка»: «Щоб виграти приз, достатньо протриматися на ньому дві хвилини», — гукав він. Океанічний бриз розносив по всіх усюдах його голос, а разом із ним і спокусливий аромат гарячих наїдків — смаженої кукурудзи та м’яса. У животі в Джека забурчало. Опинившись у безпеці, далеко від Озмонда Великого і Грізного, він збагнув, що смертельно зголоднів.

Вони вже майже дійшли до ярмарку, як повернули праворуч на дорогу, що була значно ширшою за ту, котра вела до великого павільйону. «Зовнішня Дорога, — подумав Джек, але вже за мить, коли легкий страх охопив його нутрощі, він сам себе виправив: — Ні… Західна Дорога. Шлях до Талісмана».

А тоді знову поквапцем рушив за капітаном Фарреном.

Озмонд мав рацію: за потреби вони могли би просто йти за своїми носами. До селища з тією дивною назвою лишалося не менше за милю, а бриз уже приніс їм кислий аромат розлитого елю.

Дорожній рух у східному напрямку був перевантажений. Головним транспортом були фургони, запряжені змиленими кіньми (однак двоголових серед них не траплялося). Джеку спало на думку, що фургони були чимось на кшталт «Даямонд Рео» та «Петербілтів»[73] цього світу. Деякі з них — доверху заповнені торбами, пакунками й пакетами, інші — сирим м’ясом, а треті — щебетливими клітками з курчатами. На під’їзді до Селища Різномайстрів відкритий фургон із жінками небезпечно похитувався. Жінки сміялися й верещали. Одна з них підвелася, задерла спідницю аж до волохатої промежини, п’яно вигнулася і закрутила стегнами. Вона б точно впала з фургона прямісінько в канаву — і, певно, зламала б шию, — якби одна із супутниць не схопила її за задній край спідниці й грубо не потягнула долу.

Джек знову почервонів: як тоді, коли побачив білі груди молодиці та сосок у роті замурзаної дитини. О, цей гарненький юнак СОРОМИТЬСЯ!

— О Боже! — пробурмотів Фаррен і ще прискорив рух. — Вони ж усі п’яні! Напилися розлитого «Кінґсленда»! І шльондри, і сам візник також! Вони ж можуть перевернутися на дорозі або звалитися в урвище — невелика втрата. Заразні шльондри!

— Принаймні, — задихаючись мовив Джек, — дорогу вже має бути розчищено, якщо весь цей люд приїхав сюди. Хіба ні?

Вони вже були в Селищі Різномайстрів. Широку Західну Дорогу змащували олією, щоб прибрати пил. Фургони приїжджали та їхали геть, групи людей снували вулицею туди-сюди, гучно щось обговорюючи. Джек побачив двох чоловіків, що лаялися біля чогось схожого на ресторан. Зненацька один із них ударив суперника кулаком. Уже за мить обоє чоловіків качалися по землі. «Не тільки ті шльондри наклюкалися «Кінґсленда», — подумав Джек. — Гадаю, кожному в цьому містечку дісталося трохи».

— Усі великі фургони, що проїхали повз нас, приїхали звідси, — сказав капітан Фаррен. — Менші, звісно, могли якось проскочити, але диліжанс Морґана не з маленьких, хлопче.

— Морґан…

— Не думай зараз про Морґана.

Запах елю став гострішим, щойно вони проминули центр села та пішли до дальнього кутка. Ноги в Джека боліли, бо він намагався встигати за капітаном. Йому здавалося, що вони пройшли вже зо три милі. «Скільки це в моєму світі?» — подумав він, і це питання повернуло його до магічного соку Спіді. Хлопчик почав судомно мацати камзол, переконаний, що втратив магічне пійло, — але воно було на місці, хай навіть його боксерки змінилися на спідню білизну Територій.

Коли вони сягнули західного краю селища, кількість фургончиків зменшилася, проте кількість пішоходів, що рухалися на схід, надзвичайно зросла. Більшість пішоходів вигиналися, хиталися та реготали. Від них усіх тхнуло елем. У деяких навіть текло по одягу так, наче вони вляглися долі й цмулили напій, як ті собаки. Джек гадав, що так воно й було. Він побачив, як чоловік, що без упину реготав, вів за руку восьмирічного хлопчика — і той реготав так само. Той чоловік був страшенно схожий на ненависного портьє з «Альгамбри», і Джек збагнув, що вони були Двійниками. І чоловік, і хлопчик, якого він вів за руку, були п’яними, і коли Джек озирнувся на них, то побачив, як хлопченя почало блювати. Його батько — Джек гадав, що то був саме він — боляче й сильно смикнув малого за руку, коли той намагався доповзти до порослого чагарниками яру, де міг би проблюватися у відносній приватності. Хлопчик побрів за батьком, наче пес на короткому повідку, розприскуючи блювотиння на стариганя, що впав край дороги і хропів.

Обличчя капітана Фаррена дедалі темнішало й темнішало.

— Бог би їх усіх забив, — мовив він.

Навіть ті, хто добряче нажлуктилися, трималися якомога далі від капітана зі шрамом. Тоді, на варті біля павільйону, капітан носив на поясі короткі зручні шкіряні піхви. Джек гадав (і не безпідставно), що в них ховався короткий практичний меч. Якщо хтось із п’яниць підходив надто близько, капітан просто торкався меча, і пияк швиденько йшов собі геть.

За десять хвилин — коли Джек уже був певен, що більше не витримає — вони дісталися місця аварії. Візник саме завершував поворот, як фургон похилився і перекинувся. Через це діжки розлетілися по всій дорозі. Більшість із них розбилася, тому двадцять футів дороги перетворилися на болото. Один кінь лежав мертвий під фургоном, виднівся тільки його круп. Другий кінь лежав у яру, і розбитий уламок діжкової клепки стирчав з його вуха. Джеку подумалося, що так сталося не випадково. Певно, кінь дуже сильно поранився, і хтось вирішив покласти край його стражданням підручними засобами. Інших коней ніде не було видко.

Між конем під фургоном та другим, у яру, лежав розпростертий на дорозі син візника. Половина його обличчя вдивлялася в ясно-блакитне небо Територій з тупим зачудуванням. Там, де колись була друга половина, виднілася лише червона маса та схожі на шматочки гіпсу уламки білих кісток.