Так. Він був однією з тих істот, що намагалися викрасти його тоді.

Живіт Джека забуркотів і стиснувся.

— Не знав, що в тебе є син, капітане Фаррен, — сказав Озмонд. Хоч він і звертався до капітана, але не відводив очей від Джека. «Льюїс, — думав хлопчик. — Я Льюїс. Тільки б не забути…»

— Волів би і я не знати про це, — відповів капітан, зиркаючи на Джека зі злістю й огидою. — Я зробив йому честь, привівши до великого павільйону, а він тікає, як псяка. Упіймав його, коли він грався в…

— Так, так, — сказав Озмонд, удавано посміхаючись. «Він не вірить жодному слову, — нажахано подумав Джек і відчув, як його свідомість незграбно ступає крок у напрямку паніки. — Жодному слову!» — Хлопці погані. Усі хлопці погані. Це аксіома.

Він легенько торкнувся до Джекового зап’ястка пужалном батога. Нерви хлопчика напружилися до краю, і він скрикнув… і миттєво спалахнув від сорому.

Озмонд загиготів.

— Погані, о так, це аксіома, усі хлопчики погані. Я був поганим, і, закладаюся, ти був поганим, дуже поганим, капітане Фаррен. Так? Так? Ти був поганим?

— Так, Озмонде, — відповів капітан.

— Дуже поганим? — перепитав Озмонд. Неймовірно: він почав пританцьовувати в багнюці. І водночас у ньому не було нічого жіночного: Озмонд був гнучким і тендітним, але Джек не відчував у ньому справжнього гомосексуалізму; якщо в його словах і був сексуальний підтекст, то Джек інтуїтивно відчував, що він безпідставний. Ні, від нього йшла глибинна злість… і божевілля. — Дуже поганим? Надзвичайно поганим?

— Так, Озмонде, — дерев’яним голосом відповів капітан Фаррен. Його шрам виблискував у пообідньому світлі й тепер видавався радше червоним, ніж рожевим.

Озмонд закінчив свій імпровізований танок так само різко, як і розпочав. Він холодно глянув на капітана.

— Ніхто не знав, що в тебе є син, капітане.

— Він байстрюк, — сказав капітан. — І дурко. А ще й ледацюга, як з’ясувалося сьогодні. — Він несподівано повернувся і вдарив Джека по обличчю. Насправді удар був не сильним, але рука капітана Фаррена була важкою, наче цеглина. Джек застогнав і гепнувся в бруд, тримаючись за вухо.

— Дуже поганий, надзвичайно поганий, — сказав Озмонд, та зараз його обличчя стало моторошно порожнім, тонким і замкненим. — Підводься, поганий хлопчику. Поганих хлопчиків, які не слухаються батьків, треба покарати. А ще поганих хлопчиків треба розпитати. — Він махнув батогом. Той сухо клацнув.

Хистка свідомість Джека вибудувала дивну асоціацію — як він збагнув пізніше, то була спроба повернутися додому будь-яким знаним йому способом. Клацання Озмондового батога нагадало постріл із духової рушниці «Дейзі», яку він мав у восьмирічному віці. Вони з Річардом Слоутом обидва мали такі рушниці.

Озмонд потягнувся і схопив вимащену брудом Джекову руку своєю білою павучою долонею. Він смикнув Джека до себе, огортаючи хлопчика своїми запахами — старої солодкавої пудри та старого згірклого бруду. Його дивні сірі очі врочисто вдивлялися в блакитні Джекові. Джек відчув, як сечовий міхур важчає, тож намагався не підмочити штани.

— Хто ти? — запитав Озмонд.

Ці слова зависли в повітрі між ними трьома.

Джек знав, що капітан дивиться на нього із суворим виразом обличчя, за яким не міг сховати відчай. Він чув кукурікання півнів і гавкання собак. Звідкілясь долинав гуркіт карети, що наближалася.

«Скажи мені правду; я розпізнаю брехню, — казали ті очі. — Ти скидаєшься на одного поганого хлопчика, якого я вперше зустрів у Каліфорнії — ти він і є?»

І якусь мить уся правда тремтіла в нього на вустах:

«Джек, я Джек Сойєр, так, я той малий із Каліфорнії, королева цього світу була моєю матір’ю, от тільки я помер, і я знаю твого боса, я знаю Морґана — дядька Морґана, — і я розкажу тобі все, що ти захочеш знати, тільки припини дивитися на мене так своїми гіпнотичними очима, бо я лише дитина, а діти завжди роблять так — вони розповідають, розповідають усе…»

А тоді він почув мамин голос, і суворість у ньому межувала з глумом:

«Ти збираєшся все вибовкати цьому типу, Джекі? ЦЬОМУ типу? Від нього ж тхне відділом розпродажів чоловічої парфумерії, а сам він скидається на середньовічний варіант Чарлза Менсона…[69] Але чини так, як вважаєш за потрібне. Ти можеш надурити його, якщо захочеш — і навіть не спітнівши, — але чини, як вважаєш за потрібне».

— Хто ти? — перепитав Озмонд, підсуваючись іще ближче, і на його обличчі Джек прочитав абсолютну впевненість — він звик отримувати всі потрібні йому відповіді від людей… і не тільки від дванадцятирічних дітлахів.

Джек глибоко, рвучко вдихнув («Коли ти хочеш досягнути максимальної гучності — коли хочеш, щоб тебе почули на останньому ряду балкона, — застосовуй діафрагму, Джекі. Тоді звук легко проходить крізь голосові зв’язки назовні») і заверещав:

— Я ЗБИРАВСЯ ПОВЕРНУТИСЯ! БОГОМ КЛЯНУСЯ!

Озмонд, який нахилився ще ближче в очікуванні на розбитий, безсилий шепіт, відскочив, наче Джек простягнув до нього руку й ударив. Він наступив на хвостик однієї зі стрічок свого батога чоботом і мало не перечепився через них.

— Ти Богом забитий малий виродок…

— Я ЗБИРАВСЯ! БЛАГАЮ НЕ БИЙТЕ МЕНЕ, ОЗМОНДЕ, Я ЗБИРАВСЯ ПІТИ НАЗАД! Я НІКОЛИ НЕ ХОТІВ ПРИХОДИТИ СЮДИ. Я НІКОЛИ, Я НІКОЛИ, Я НІКОЛИ…

Капітан Фаррен стрімко кинувся вперед і вдарив його по спині. Джек простягнувся в багнюці, досі волаючи.

— Він дурко, я ж казав тобі, — почув Джек капітанові слова. — Я прошу вибачення, Озмонде. Будь певним, я виб’ю з нього дух. Він…

— Та що він узагалі тут робить? — завищав Озмонд. Його писклявий сварливий голос скидався на вищання базарної баби. — Що твій сопливий плюгавий байстрюк тут робить? І не намагайся показати мені його пропуск! Знаю, що він його не має! Ти протягнув його сюди, щоб нагодувати зі столу королеви… а ще, гадаю, щоб украсти срібло королеви… він поганий… одного погляду на нього достатньо, щоб збагнути, що він дуже, неприпустимо, зовсім поганий!

Батіг знову клацнув, та цього разу не м’яко, як духова рушниця «Дейзі», а гучно та чітко, наче гвинтівка двадцять другого калібру, і Джек устиг подумати: «Я знаю, що зараз буде», — а тоді велетенська гаряча рука схопила його за спину. Біль пронизував його плоть і, здавалося, що він не стихає, а, навпаки, наростає. Він палив і доводив до божевілля. Джек скрикнув і скорчився в багні.

— Поганий! Дуже поганий! Неприпустимо поганий!

Кожне «поганий» супроводжувалося черговим клацанням Озмондового батога, ще одним палючим дотиком і Джековим криком. Його спина горіла. Він навіть не знав, як довго це триває — здавалося, що з кожним ударом Озмонд тільки ще більше розпалюється, — коли почувся чужий вигук:

— Озмонде! Озмонде! Ось де ти! Дякувати Богу!

Дружний стукіт чобіт на бігу.

Голос Озмонда, розлючений і трохи засапаний:

— Ну? Ну? Що там?

Рука схопила Джека за лікоть і допомогла йому підвестися. Коли він похитнувся, рука обняла його за талію та підтримала. Важко було повірити, що капітан, такий суворий і рішучий під час їхньої бентежної екскурсії павільйоном, міг тепер бути таким чуйним.

Джек знову захитався. Світ і далі поривався розмитися. Патьоки гарячої крові стікали по спині. З ненавистю, що дедалі зростала, він глянув на Озмонда. І Джекові подобалося відчувати цю ненависть. Це була чудова протиотрута від страху й хвилювання.

Ти зробив це — ти завдав мені болю, поранив мене. А тепер слухай сюди, Джиґсе[70], якщо я матиму нагоду відплатити тобі…

— З тобою все гаразд? — прошепотів капітан.

— Так.

— Що? — репетував Озмонд до двох чоловіків, що перервали шмагання Джека.