От тільки коли цей тип приходив до нас зустрітися з батьком, то називав себе не Сонячним Ґарднером. Його прізвище… Не можу пригадати. Щось на кшталт Банлона… чи Орлона…

— Озмонд?

Річарда осяяло.

— Саме так. Я ніколи не чув його імені. Але він приходив до нас раз на один-два місяці. Іноді навіть частіше. Якось він цілий тиждень приходив майже щоночі, а потім зник на півроку. Коли він приходив, я зачинявся в кімнаті. Мені не подобався його запах. Він користувався якимось… одеколоном, але, певно, то було щось міцніше. Як парфуми. Дешеві десятицентові парфуми. Але під ними…

— Під ними він смердів так, наче не мився років десять.

Річард зиркнув на нього, широко розплющивши очі.

— Я також зустрічав його як Озмонда, — пояснив Джек. Він уже пояснював це раніше — принаймні дещо з цього, — але Річард тоді не слухав. Зате тепер ловив кожне слово. — На територіальній версії Нью-Гемпшира, до зустрічі з Сонячним Ґарднером в Індіані.

— Тоді ти мав бачити ту… ту почвару.

— Руеля? — Джек похитав головою. — Певно, Руель тоді був у Заклятих Землях, проходив посилений курс кобальтотерапії. — Джек подумав про відкриті виразки на обличчі істоти та хробаків. Він глянув на червоні зап’ястки, набряклі від їхніх укусів. І здригнувся. — Ні, я достоту не бачив Руеля, а його американського Двійника не бачив узагалі. Скільки тобі було років, коли почав приходити Озмонд?

— Мені було десь чотири. Та історія… ну, ти розумієш, із шафою… тоді ще не відбулася. Пам’ятаю, потім я став іще більше боятися його.

— Після того як щось доторкнулося до тебе в шафі.

— Так.

— А це трапилося, коли тобі було п’ять.

— Так.

— Коли нам обом було по п’ять.

— Так. Можеш поставити мене на землю. Я трішки пройду.

Джек так і зробив. Вони рухалися в тиші, схиливши голови і навіть не дивлячись один на одного. У п’ять років щось простягнуло лапу з темряви і доторкнулося до Річарда. А коли їм обом було шість,

(шість, Джекі було шість)

Джек підслухав батькову розмову з Морґаном Слоутом про місце, де вони бувають, про місце, яке сам Джек називав країною Дивовидь. А пізніше того ж року щось простягнуло лапу з темряви і доторкнулося до нього з матір’ю. Це був — не більше не менше — голос Морґана Слоута. Морґан Слоут телефонував з Ґрін-Рівер, штат Юта. Ридав. Він, Філ Сойєр і Томмі Вудбайн три дні тому поїхали на щорічне листопадове полювання — інший їхній друзяка з коледжу, Ренді Ґловер, мав чудову мисливську хижку в Блессінгтоні, штат Юта. Зазвичай Ґловер полював з ними, але того року він поїхав у круїз Карибським морем. Морґан телефонував, щоб сказати, що Філа застрелив, вочевидь, якийсь інший мисливець. Вони з Томмі Вудбайном винесли його з глушини на зроблених власноруч ношах. На задньому сидінні Ґловерового «Джипа-Чірокі» Філ отямився і попросив його, Морґана, передати Лілі та Джеку, що він любить їх. Він помер за п’ятнадцять хвилин, коли Морґан скажено гнав авто до найближчої лікарні у Ґрін-Рівер.

Морґан не вбивав Філа, і Томмі міг засвідчити, що всі троє були поруч, коли пролунав постріл, якби, звісно, потрібно було хоч якесь свідчення. (Звісно ж, ні.)

От тільки Джек тепер подумав, що ніщо не заважало Морґанові просто найняти когось для цього. І не те щоб у дядька Томмі не виникало потім довгих роздумів щодо того, що трапилося. Інакше дядька Морґана не вбили б саме тоді, коли Джек і його смертельно хвора матір лишилися беззахисними перед Морґановими зазіханнями. Можливо, він помер через те, що Морґан утомився хвилюватися, чи не натякне старий підор живому сину загиблого, що смерть Філа Сойєра — не просто наслідок нещасного випадку. Джек відчув, як його шкіру вкривають сироти жаху й відрази.

— Чи вештався той чоловік навколо перед тим, як наші з тобою батьки востаннє поїхали на полювання? — різко запитав Джек.

— Джеку, мені було чотири роки…

— Ні, неправда. Тобі було шість. Тобі було чотири, коли він щойно почав приходити, а коли мого батька вбили в Юті, тобі було шість. А ти не багато чого забуваєш, Річарде? Чи приходив він перед смертю мого батька?

— Саме тоді він з тиждень приходив майже щоночі, — сказав Річард ледь чутним голосом. — Саме перед останнім полюванням.

І хоча це зовсім не було Річардовою провиною, Джек не зміг стримати біль:

— Мій батько загинув на полюванні в Юті, а дядька Томмі збила машина в Лос-Анджелесі. Рівень смертності серед друзів твого батька пиздець який високий, Річарде.

— Джеку… — тихо, з тремтінням мовив Річард.

— Звісно, це все давно в минулому, часу не повернеш, чи як ти там ще скажеш, — говорив Джек. — Але коли я прийшов до твоєї школи, Річарде, ти обізвав мене психом.

— Джеку, ти не розу…

— Справді, гадаю, не розумію. Я втомився, і ти дав мені місце для сну. Добре. Я зголоднів, і ти приніс мені трохи їжі. Чудово. Та понад усе мені було потрібно, щоб ти повірив мені. Я знав, що хочу від тебе забагато, але, чорт забирай! Ти знав типа, про якого я тобі розповідав! Ти знав, що він уже був у житті твого батька! Але ти сказав лише щось на кшталт «Старий добрий Джек забагато часу провів на сонечку на Сібрук-Айленді, і бла-бла-бла!» Господи, Річарде, я гадав, що наша з тобою дружба міцніша за це.

— Ти досі не розумієш.

— Що? Ти надто боявся побрехеньок Сібрук-Айленда, щоб хоч трохи повірити мені? — Джеків голос тремтів від утомленого обурення.

— Ні. Іншого я боявся значно більше.

— Та невже? — Джек зупинився і войовниче поглянув на бліде, нещасне обличчя Річарда. — І що ж може бути страшнішим для Раціонального Річарда?

— Я боявся, — абсолютно спокійно відповів Річард, — боявся, що якщо дізнаюся більше про ці таємниці… того чоловіка, Озмонда, чи про те, що тоді відбулося в шафі, то не зможу більше любити батька. І мав рацію.

Річард затулив обличчя тонкими брудними пальцями і розплакався.

Джек стояв, дивився, як Річард плаче, і проклинав себе, разів з двадцять називаючи дурнем. Байдуже, яким там був Морґан, він же все одно лишався батьком Річарда Слоута. Привид Морґан прозирав у формі Річардових рук і вилицях Річардового обличчя. Невже він забув про це все? Ні. Але на мить гірке розчарування в Річарді цілком охопило його. А нервування, котре щораз дужчало, тільки додалося. Тепер Талісман був дуже, дуже близько. Джек відчував його своїми нервовими кінцівками, як кінь, що здатен відчути воду в пустелі або займання сухої трави на рівнинах. І це нервування виходило назовні через різку дратівливість.

Так, звісно, от тільки цей хлопець — твій найкращий друг, Джекі, можеш, звісно, трохи покомизитися, але не розтоптуй Річарда. Хлопець хворий, це якщо раптом ти не помітив.

Він простягнув Річардові руку. Той спробував відштовхнути її. Але Джек на це не зважав. Вони так і стояли вдвох посеред покинутої колії, і Річард поклав голову Джекові на плече.

— Слухай, — незграбно мовив Джек. — Спробуй не дуже перейматися через… ну, ти знаєш… все… поки що, Річарде. Спробуй просто прийняти зміни, розумієш? — Боже, як же тупо це звучить. Це ніби казати комусь: «У тебе рак, але не хвилюйся, скоро ми покажемо «Зоряні війни» по відику, і це піднесе тобі настрій».

— Звісно, — відповів Річард і відсунувся від Джека. Від сліз на його брудному обличчі лишалися чисті мокрі сліди. Він витер рукою очі й спробував посміхнутися. — Все буде добре, добре…

— І навіки-віків добре, — приєднався Джек, і вони закінчили фразу разом. А тоді розсміялися, і знову все було гаразд.

— Добре, — сказав Річард. — Ходімо.

— Куди?

— Здобувати твій Талісман, — сказав Річард. — Те, про що ти кажеш, певно, має бути в Пойнт-Венуті. Це наступне містечко вздовж колії. Ходімо, Джеку, рушаймо. Але йди повільно — я ще не все розповів.

Джек зацікавлено глянув на нього, і вони пішли — але повільно.

Тепер, коли розірвалася заслона, Річард дозволив собі пригадувати багато різних речей — і виявився несподівано цікавим джерелом інформації. Джеку здавалося, ніби він складав мозаїку, навіть не підозрюючи, що йому бракує деяких найважливіших частин. І весь цей час ці елементи були в Річарда. По-перше, Річард уже відвідував цей табір виживання, і це найперший елемент. Цей табір належав його батькові.