— Тож зараз ми за п’ятнадцять або трохи менше миль від нього. Від…

(від Талісмана.)

— Так. Справді.

Коли день хилився до вечора, Джек поглянув угору. Немовби демонструючи, що їхнє жалюгідне становище було ще недостатньо нікчемним, сонце сховалося за хмари. Здавалося, що температура впала на десять градусів, а день посірів. Дрімлюга замовкла.

Річард першим побачив знак — просту, побілену вапном дерев’яну дошку, розмальовану чорними літерами. Вона стояла ліворуч від колії, і плющ обгортав її стовпи, немовби вона тут від давніх-давен. Повідомлення, однак, було досить сучасним.

Там було написано: «ХОРОШИМ ПТАШКАМ ЧАС ВІДЛІТАТИ, ПОГАНИМ ХЛОПЧИКАМ ЧАС ПОМИРАТИ. ЦЕ ТВІЙ ОСТАННІЙ ШАНС: ІДИ ДОДОМУ».

— Ти можеш піти, Річі, — спокійно сказав Джек. — За мене не переймайся. Вони відпустять тебе, не сумнівайся. Це все зовсім не твоя справа.

— Гадаю, можливо, і моя, — відповів Річард.

— Я втягнув тебе в усе це.

— Ні, — заперечив Річард. — Батько втягнув мене у це все. Або доля втягнула мене в це. Або Бог. Або Джейсон. Хто б це не зробив, а я залишаюся.

Коли вони проходили повз табличку, Джек майстерним кунгфу-ударом ноги збив її.

— Так тримати, друзяко, — сказав Річард, злегка всміхнувшись.

— Дякую. Але не називай мене друзякою.

Попри те що Річард знову мав знесилений і втомлений вигляд, упродовж наступної години, доки вони йшли колією, він розповідав далі. Стійкий запах Тихого океану ставав чутнішим. Річард виливав із себе цілу повінь спогадів, які довгі роки, надійно закорковані, зберігалися в ньому. І хоча Джекові вдавалося не виказати емоцій, його огорнуло захоплення… і глибока, цілковита жалість до самотньої дитини, яка ладна була хапатися за останні уламки батьківської любові. І, свідомо чи несвідомо, Річард відкривав йому все.

Він глянув на Річардову блідість, виразки на щоках, чолі і навколо рота, прислухався до того обережного шепіткого голосу, який, однак, не тремтів і не вагався тепер, коли нарешті з’явився шанс усе розповісти… і знову зрадів, що Морґан Слоут ніколи не був його батьком.

Річард розповідав, що він добре пам’ятав усі орієнтири на цьому відрізку залізниці. В одному місці вони могли бачити над деревами дах складу, на якому простягалася вицвіла реклама «Честерфілд Кінґс».

— «Двадцять чудових цигарок — двадцять чудових затяжок», — сказав Річард, усміхаючись. — От тільки в ті дні склад був заповненим вщерть.

Він показав на велику сосну із роздвоєною кроною, а п’ятнадцять хвилин по тому повідомив Джекові:

— По той бік пагорба була скеля, дуже схожа на жабу. Ходімо глянемо, чи вона досі там.

Скеля була на місці, і Джек подумав, що вона справді схожа на жабу. Трішки. Якщо добре напружити уяву. Або для цього варто бути трирічним. Або чотирирічним. Або семирічним. Чи скільки там йому було.

Річард любив цю залізницю і вважав «Табір Готовності» класним місцем з усіма його біговими доріжками, стрибками через лінію перешкод і лазінням між мотузками. Але сам Пойнт-Венуті йому не дуже подобався. Трохи попорпавшись у собі, Річард навіть пригадав назву мотелю, у якому вони з батьком зупинялися під час перебування в цьому маленькому прибережному містечку. Мотель «Кінґсленд», сказав він… і Джек збагнув, що ця назва не дуже й здивувала його.

Мотель «Кінґсленд», як казав Річард, розташовувався неподалік від старого готелю, яким його батько завжди цікавився. Річард бачив той готель з вікна, але не дуже любив його. То була велика розлога будівля з баштами, фронтонами, мансардами, банями і вежами. На кожній із них оберталися мідні флюгери чудернацьких форм. Вони оберталися, навіть коли не було вітру, казав Річард, — він чітко пам’ятав, як стояв біля вікна у своїй кімнаті й дивився, як вони кружляють, кружляють і кружляють. Дивовижні мідні створіння, схожі на півмісяці, жуків-скарабеїв та китайські ієрогліфи, виблискували на сонці, доки океан пінився і ревів унизу.

«О так, лікарю, тепер я все пригадую», — подумав Джек.

— Він був порожнім? — запитав Джек.

— Так. Виставлявся на продаж.

— Як він називається?

— «Ейджинкурт». — Річард змовк, а тоді додав дуже дитячу характеристику — ту, про яку більшість малюків хотіли б забути. — Він був чорним. Насправді, його зроблено з дерева, але те дерево скидалося на камінь. Старий чорний камінь. Саме так батько і його друзі називали ту будівлю. Чорний Готель.

Щоб трохи розважити Річарда (але не лише для цього), Джек запитав:

— Твій батько купив той готель? Як і «Табір Готовності»?

Джек ненадовго задумався, а тоді кивнув.

— Так, — мовив він. — Гадаю, купив. Через певний час. Коли ми тільки почали приїжджати туди, на брамі перед готелем висіла табличка «Продається», та одного разу, коли ми туди прийшли, вона просто зникла.

— Але ви ніколи не зупинялися там?

— Боже, ні! — Річард здригнувся. — Єдиний спосіб запхати мене всередину — це закувати ланцюгами і волочити… але навіть тоді я, певно, не піду.

— Ніколи не заходив досередини?

— Ні. Ніколи не заходив і ніколи не зайду.

Ох, друже Річі, ніхто не вчив тебе ніколи не казати «ніколи»?

— І твій батько так само? Він ніколи не заходив усередину?

— Мені про це нічого не відомо, — сказав Річард професорським тоном. Він підвів указівний палець до носа, ніби щоб поправити окуляри, яких там не було. — Але я ладен закластися, що він також ніколи не заходив. Він боявся тієї будівлі не менше за мене. От тільки щодо мене, я просто… боявся. А ось батько, у нього було дещо ще… Він був…

— Був яким?

Річард знехотя відповів:

— Одержимим тим місцем, як на мене.

Річард змовк, пере його очима зринули спогади.

— Він підходив до нього і стояв перед входом щодня, коли ми бували в Пойнт-Венуті. Тобто не на кілька хвилин, а щось на кшталт того: він міг простояти перед готелем зо три години. Іноді більше. Найчастіше він там бував сам. Але не завжди. У нього були… дивні друзі.

— Вóвки?

— Гадаю, так, — злісно відповів Річард. — Ага. Гадаю, частина з тих типів могла бути Во́вками чи як ти їх там називаєш. Здавалося, ніби їм незручно в їхньому одязі — вони постійно чухалися, ще й у таких місцях, у яких вихованим людям чухатися не варто. А інші скидалися на заступника тренера. Жорсткі й підступні. Частину з тих типів я також бачив у «Таборі Готовності». Скажу тобі дещо, Джеку: вони боялися готелю навіть більше, ніж мій батько. Вони аж корчилися, коли проходили повз нього.

— Сонячний Ґарднер? Чи бував він тут?

— Угу, — відповів Річард. — Але в Пойнт-Венуті він більше скидався на чоловіка, якого ми бачили там…

— На Озмонда.

— Так. Але ті люди приходили нечасто. Найчастіше тут бував мій батько, на самоті. Часом він ходив у ресторан нашого мотелю, брав собі кілька сандвічів, сідав на лавку на алеї та поїдав свій обід, дивлячись на готель. Я стояв біля вікна в холі «Кінґсленда» і дивився на батька, котрий споглядав на готель. У такі миті мені не подобався вираз його обличчя. Він здавався наляканим і водночас… ніби пожадливим.

— Пожадливим, — замислився Джек.

— Часом він запитував мене, чи не хочу я піти з ним, але я завжди відмовлявся. Він кивав і одного разу, пригадую, сказав таке: «Настане час. Ти все зрозумієш, Річ… свого часу». Пам’ятаю, я тоді подумав, що коли це стосується Чорного Готелю, то я не хочу нічого розуміти.

— Якось, — вів далі Річард, — коли він напився, то сказав, що всередині щось є. Він сказав, що воно вже давно там лежить. Пригадую, ми лежали у ліжках. Вітер був потужним тієї ночі. Я чув, як хвилі б’ються об берег і як пискляво обертаються флюгери на вершечках «ейджинкуртських» веж. Той звук мене лякав. Я розмірковував про ту будівлю, про її кімнати, зовсім порожні…

— Якщо не брати до уваги привидів, — пробурмотів Джек.

Йому здалося, ніби він почув кроки, тому хлопчик швидко озирнувся. Куди сягало око, залізниця була пустинною.