За наказом управління шерифа округу Мендосіно

За наказом федеральної поліції Каліфорнії

ПОРУШНИКІВ БУДЕ ПОКАРАНО!

— Ну, якщо ти знав, де ми, — сказав Джек, відчуваючи полегшення і збентеження водночас, — то навіщо запитував?

— Я побачив це щойно, — відповів Річард.

І все Джекове бажання взяти Річарда на кпини розвіялося за вітром. Річард мав жахливий вигляд — неначе підхопив якусь дивну форму туберкульозу, що впливала на його мозок, а не на легені. І справа тут не лише в божевільному турне на Території і назад — насправді, до цього він уже почав звикати. Але тепер Річард знав дещо ще. Проблему становила не реальність, яка радикально відрізнялася від його ретельно розроблених концепцій — до цього він міг би адаптуватися, якби світ дав йому трішки часу. А ось те, що твій тато належить до «поганих хлопців», — навряд чи одне з найприємніших у житті відкриттів, подумав Джек.

— Гаразд, — сказав він, намагаючись звучати жваво, — він і справді почувався трохи жвавіше. Втеча від такої почвари, як Руель, могла б трішки підбадьорити навіть дитину, що помирає від останньої стадії раку, подумав Джек. — Підводься, Річі, час вставати, ми слово маємо тримати. Не скоро у постіль ляжем спати, а ти, смердюк, став сачкувати.[248]

Річард скривився.

— Того, хто сказав, буцімто ти маєш почуття гумору, застрелити мало, друже.

— Поцілуй муа в гузно́, mon ami[249].

— Куди ми йдемо?

— Не знаю, — відповів Джек, — але це десь тут. Я відчуваю. Мене наче тягне за рибальський гачок, зачеплений за свідомість.

— У Пойнт-Венуті?

Джек повернув голову і довго дивився на Річарда. Вираз утомлених Річардових очей було неможливо зрозуміти.

— А чому ти запитуєш, друже?

— Ми йдемо саме туди?

Джека пересмикнуло. Можливо. А може, й ні.

Тоді вони рушили вздовж порослого будяками плацу, і Річард узявся за старе.

— Це все було насправді?

Вони підійшли до подвійних іржавих воріт. Над зеленню височів обшир потьмянілого синього неба.

— Чи було хоча б щось насправді?

— Ми провели кілька днів на електричному потязі, що їхав зі швидкістю двадцять п’ять миль на годину, щонайбільше — тридцять, — сказав Джек. — і якимось чином ми дісталися зі Спрінгфілда, штат Іллінойс, до північної Каліфорнії біля узбережжя. Тепер ти скажи мені, чи було це насправді.

— Так… так… але…

Джек простягнув уперед руки. Яскраво-червоні рубці, що вкривали зап’ястя, чухалися і боліли.

— Укуси, — сказав Джек. — Укуси хробаків. Хробаків, які випадали з голови Руеля Ґарднера.

Річард відвернувся і гучно виблював. Джек підтримав його. Інакше, подумав він, Річард просто впав би. Його вразило, наскільки Річард схуд і яким гарячим було його тіло під шкільною сорочкою.

— Вибач, що сказав таке, — промовив Джек, коли Річарду стало трохи краще. — Це було надто жорстоко.

— Ага, було. Але, гадаю, можливо, це єдине, що могло… ти розумієш…

— Переконати тебе?

— Ага. Мабуть. — Річард глянув на нього щирими зболілими очима. Тепер його чоло вкрилося прищами. Виразки оточили рот. — Джеку, я маю запитати в тебе дещо, і я хочу, щоб ти відповів мені… сам розумієш, відверто. Я хочу запитати тебе…

О, я знаю, про що ти хочеш запитати мене, друже Річі.

— За кілька хвилин, — сказав Джек. — За кілька хвилин ми обговоримо всі питання і всі відповіді, які я знаю. Але спершу ми маємо дещо зробити.

— Зробити що?

Замість того щоб відповісти, Джек пішов до маленького потяга. Він хвилинку постояв, розглядаючи його: невеликий локомотив, порожній товарний вагон, платформа. Невже йому вдалося перенести це все до північної Каліфорнії? Він сам так не вважав. Переноситися з Вовком було надзвичайно складно. Коли він витягував Річарда з кампуса «Тайєра», його рука мало не вирвалася із суглоба. І для обох переміщень Джеку знадобилося свідоме зусилля волі. А наскільки він пам’ятає, то під час утечі він узагалі не думав про потяг — тільки про те, як би витягнути Річарда з воєнізованого табору Во́вків, доки друг не зустрів батька. Решта набувала дещо іншої форми, коли переносилася з одного світу в інший — акт Міграції передбачав також акт «перекладу». Сорочки ставали камзолами, джинси — вовняними штанами, гроші — з’єднаними патичками. От тільки цей потяг виглядав так само, як і на Територіях. Морґану вдалося створити щось таке, що не втрачало своїх властивостей у разі Міграції.

А ще вони там носили блакитні джинси, Джекі.

Ага. І крім свого вірного батога, Озмонд тримав у руках пістолет-кулемет.

Пістолет-кулемет Морґана. Потяг Морґана.

Холодні сироти повисипали на його спині. Він почув, як Андерс бурмоче: «Погана справа».

Дійсно, так воно і є. Дуже погана справа. Андерс мав рацію — то дияволи зібралися докупи. Джек зайшов до кабіни локомотива, дістав один із «Узі» і вставив у нього свіжий магазин. А тоді рушив назад, до Річарда, котрий стояв і роздивлявся околиці з блідим замилуванням.

— Це схоже на старий табір виживання, — сказав він.

— Ти говориш про місце, де всілякі солдати фортуни готуються до Третьої світової війни?

— Так, щось на кшталт того. У північній Каліфорнії є кілька таких місць… вони з’являються і певний час існують, доки людям не стає нудно, а Третя світова так і не починається. Або їх просто арештовують за незаконне носіння зброї чи наркотиків. Мій… мій батько розповідав мені про це.

Джек промовчав.

— Джеку, що ти збираєшся робити із цим кулеметом?

— Я спробую позбутися потяга. Маєш якісь заперечення?

Річард здригнувся, і його рот викривила відраза.

— Жодного.

— Як гадаєш, «Узі» впорається з таким? Якщо я вистрелю в те вибухонебезпечне лайно?

— Однією кулею — навряд чи, а ось цілим магазином — можливо.

— Спробуймо. — Джек зняв запобіжник.

Річард схопив його за руку.

— Краще відійти до паркану перед початком таких експериментів, — сказав він.

— Гаразд.

Ховаючись за обвитою плющем огорожею, Джек навів «Узі» на пласкі м’які пакунки з пластидом. Він натиснув на спусковий гачок, і «Узі» розірвав тишу на шмаття. Полум’я миттєво вирвалося з краю цівки. Постріли видавалися надто гучними в церковній тиші полишеного табору. Пташки скрикнули від несподіваного переляку і полетіли в спокійні куточки лісу. Річард здригнувся і затулив вуха руками. Брезент вигинався і танцював. А тоді, хоча Джек досі натискав на гачок, кулемет замовк. Набої закінчилися, а потяг досі стояв на колії.

— Чудово, — сказав Джек. — Мені сподобалося. Чи не маєш ти ще один…

Платформа зайнялася синім полум’ям і заревіла. Джек бачив, що вона підіймається над колією, ніби злітає. Він схопив Річарда за шию і потягнув на землю.

Вибухи довго не змовкали. Метал свистів і пролітав над головою. Нескінченна злива металевих уламків гупала об покрівлю хліва. Часом лунало щось на кшталт китайського гонга, коли на бляшаний дах падали більші уламки, або чувся тріск, коли щось дійсно велетенське продірявлювало його. А тоді щось прошмигнуло крізь паркан просто в Джека над головою, залишивши в огорожі дірку, більшу за його стиснуті разом кулаки. Саме тоді хлопчик і надумав, що час ушиватися. Він ухопив Річарда і потягнув його до воріт.

— Ні! — волав Річард. — Колії!

— Що?

— Ко…

Угорі щось просвистіло і хлопці швидко пригнулися, стукнувшись головами.

— Колії! — кричав Річард, розтираючи череп блідою рукою. — Не до дороги! Ходімо до колій!

— Ясно! — Джек дивувався, але ні про що не запитував. Їм треба було йти хоча б кудись.

Хлопці поповзли повз паркан із іржавої сітки-рабиці, наче двоє солдатів, що перетинають нейтральну зону. Річард рухався трохи попереду, ведучи Джека до діри в огорожі, біля якої колії виходили за межі табору.