Гола волохата рука схопилася за бік кабіни. «Це занадто навіть для Дикого Заходу», — подумав Джек, і раптом усе тіло нападника нависло над ним. Річард заверещав, а Джек ледь не висрав кишки в труси. Усе обличчя займали зуби, і була та фізіономія злою, як у гримучника, що оголює ікла. З одного з довгих закручених зубів упала крапля рідини. «Отрута», — зрозумів миттєво Джек. Якщо не зважати на маленький ніс, перед хлопцями постала людина з головою змії. В одній із перетинчастих рук істота стискала ніж. Джек панічно і безцільно натиснув на гачок.

Тоді почвара перемінилася і відхилилася назад, і Джеку вистачило й частки секунди, щоб побачити, що перетинчаста рука з ножем зникла. Істота простягнула вперед кривавий обрубок і лишила червону пляму на сорочці Джека. Тоді розум покинув хлопчика, а пальці самі націлили «Узі» просто нападнику в груди й натиснули на спусковий гачок.

Враз у великих поцяткованих грудях розверзлася велика червона діра. Зуби, з яких сочилася отрута, стиснулися. Джек не відпускав спусковий гачок, і цівка «Узі» сама підскочила і рознесла істоті голову на криваве місиво. А тоді все зникло. Тільки велика кривава пляма на боці кабіни і кривавий слід на Джековій сорочці свідчили про те, що хлопцям не примарилася ця зустріч.

— Будь обережним! — волав Річард.

— Я покінчив із ним, — видихнув Джек.

— Куди він пішов?

— Він упав, — відповів Джек. — Мертвий.

— Ти відстрелив йому руку, — прошепотів Річард. — Як ти це зробив?

Джек виставив перед собою руки і бачив, як вони тремтіли. Їх огортав сморід від пороху.

— Я удав влучного стрільця.

Він опустив руки й облизав губи.

Дванадцять годин по тому, коли сонце знову зійшло над Заклятими Землями, хлопці не спали. Вони провели всю ніч — суворі, як солдати, — стискаючи на колінах зброю і напружуючись від найменшого шереху. Знаючи, як багато зброї перевозить потяг, час від часу Джек випускав кілька набоїв у бік пагорбів. І за весь другий день люди та потвори, що мешкали у віддаленій точці Заклятих Земель, дали їм спокій. А це могло означати, як стомлено мізкував Джек, що вони знали про зброю. Або те, що тут, так близько від західного узбережжя, ніхто не хотів зачіпати потяг Морґана. Нічого цього він не розповідав Річарду, що сидів поруч із туманними, розфокусованими очима. Здається, більшу частину шляху його лихоманило.

Увечері того дня Джек почав відчувати запах солоної води в їдкому повітрі.

Розділ тридцять шостий

Джек і Річард ідуть на війну

Цього вечора заграва стала ширшою — наближення до океану розмивало пейзаж — трохи краси поменшало. Джек зупинив потяг на вершині пагорба неокресленої форми і знову пішов до платформи. Він лазив там майже годину (похмурі кольори неба зблякли і на сході з’явився молодик) і приніс шість ящиків, на яких було написано «ЛІНЗИ».

— Відкрий їх, — сказав він Річарду. — Перелічи. Тебе призначено Охоронником лінз.

— Чудово, — втомленим голосом промовив Річард. — Я знав, що не просто так здобуваю освіту.

Джек знову повернувся на платформу і заходився піднімати кришку одного з ящиків із позначкою «ДЕТАЛІ». Раптом звідкілясь із пітьми пролунав грубий, охриплий крик, після чого хтось заволав від болю.

— Джеку? Джеку, ти там?

— Так! — відповів Джек.

Він вирішив, що це дуже тупо — перекрикуватися між собою, наче пралі через паркан, але, зважаючи на голос Річарда, той був на межі жаху.

— Ти скоро повернешся?

— Стій, де стоїш, — крикнув Джек, активніше працюючи цівкою «Узі».

Вони вже виїжджали із Заклятих Земель, але Джек усе одно не хотів затримуватися на стоянці. Простіше було б перенести ящик зі зброєю до кабіни потяга, але він був занадто важким.

«Це мої «Узі», вони не важкі», — подумав Джек і загиготів у пітьмі.

— Джеку? — залунав пронизливо високий голос Річарда.

— Не гарячкуй, друзяко.

— Не називай мене друзякою.

Заскрипіли цвяхи, і кришка ящика достатньо піднялася, щоб Джек зміг відкинути її. Хлопчик схопив два змащених мастилом автомати і вже повертався, коли помітив іще один ящик — той був завбільшки з коробку з-під переносного телевізора. Раніше він був під брезентом.

Джек у прозорому сяйві місяця швидко пронісся дахом вагона, відчуваючи, як свіжий вітер обвіває його обличчя. Чистота — жодного гнилого смороду, жодного розкладання, тільки свіжа волога і стійкий аромат солі.

— Що ти там робив? — заходився лаятись Річард. — Джеку, у нас є зброя! І в нас є набої! Навіщо ти поліз туди набирати ще? Поки ти там вештався, щось могло залізти сюди!

— Нам потрібно більше автоматів, бо вони мають схильність перегріватися, — відповів Джек. — Більше куль потрібно, бо нам доведеться багато стріляти. Я також, як бачиш, дивлюся телевізор. — Джек знову поглянув у бік вантажної платформи. Йому хотілося подивитися, що в тій квадратній коробці.

Річард схопив Джека. Переляк обернув його руку на пташину лапу з кігтями.

— Річарде, усе буде гаразд…

— Щось могло схопити тебе!

— Я гадаю, ми вже майже виїхали із Заклятих Земель…

— Щось могло схопити мене! Не залишай мене самого!

Річард залився сльозами. Він не відвернувся від Джека, навіть не затулив обличчя руками; просто стояв там зі скривленим лицем, а очі сповнювалися сльозами. Надзвичайно беззахисний перед Джеком тієї миті. Джек обняв друга і притиснув до себе.

— Як щось схопить тебе і вб’є, що станеться зі мною? — хлюпав носом Річард. — Як я… Як я виберуся із цього місця?

«Не знаю, — подумав Джек. — Справді, не знаю».

Зрештою, останню вилазку на склад зброї на вантажній платформі Річард здійснив разом із Джеком. Це означало, що йому треба було допомагати підніматися драбиною, підтримувати на даху вагона, і обережно тримати його, коли спускався. Він скидався на кульгаву бабку, яку переводять через вулицю. Раціональний Річард відновив розумову активність, але його фізичний стан погіршився.

Хоч крізь дошки і сочилося якесь мастило, на квадратній коробці було написано «ФРУКТИ». І Джек, розпакувавши її, зрозумів, що це не така вже й неправда. Ящик був забитий лимонами. Тими, що вибухають.

— Свята Ханна, — прошепотів Річард.

— Ким би вона не була, — погодився Джек. — Допоможи мені. Здається, кожен із нас може сховати під сорочку штук п’ять чи шість.

— Навіщо тобі весь цей арсенал, — спитав Річард. — Ти що, збираєшся битися з цілою армією?

— Еге ж, якось так.

Коли вони з Джеком поверталися дахом вагона, Річард поглянув на небо і за хвилину знесилився. Хлопчик похитнувся, і Джекові довелося схопити його, щоб він не впав. Річард збагнув, що бачить сузір’я, яких немає ні над південною, ні над північною півкулею. Над ними сяяли чужі зорі… але вони утворювали візерунки, і десь у цьому невідомому, неймовірному світі моряки могли орієнтуватися за ними. Саме ця думка відкрила перед Річардом правду про цей світ — правда завдала остаточного, цілковитого удару.

Потім звідкись здалеку його покликав голос Джека:

— Агов, Річі! Джейсоне! Ти мало не впав униз!

Джек зсунув важіль уперед, удавлюючи до краю акселератор, і величезний промінь зброї Морґана з Орріса знову пройшовся коліями. Джек зиркнув на підлогу кабіни: чотири «Узі», майже двадцять (по десять у кожній) купок із магазинами і десять ручних гранат із чеками, що нагадували кільця на пивних банках.

— Якщо цього нам забракне, — сказав Джек, — про решту можемо забути.

— На що ти чекаєш, Джеку?

Джек лише похитав головою.

— Ти, мабуть, уважаєш, що я справжній осел? — спитав Річард.

Джек посміхнувся.

— Завжди вважав, друзяко.

— Не називай мене друзякою!

— Друзяка-друзяка-друзяка!

Цього разу старий жарт викликав маленьку усмішку. Невелику. До того ж осміх підкреслив набряклі пухирі навколо Річардового рота… Але щось — це вже краще, ніж нічого.