— З тобою нічого не трапиться, якщо я трохи подрімаю? — Річард відсунув магазини вбік і вмостився в куточку кабіни, накрившись Джековим серапе. — Усі ці підйоми та спуски… Гадаю, я по-справжньому захворів, бо почуваюся цілком виснаженим.

— Зі мною все буде гаразд, — відповів Джек; у нього й справді відкрилося друге дихання. Він відчував, що скоро воно йому знадобиться.

— Я відчуваю запах океану, — промовив Річард, і в його голосі Джек чув дивовижне поєднання любові та відрази, ностальгії та жаху. Очі хлопчика заплющилися.

Джек натиснув акселератор до краю. Ще ніколи Джек не відчував так явно, що фінал — хоча б якийсь — уже близько.

Останні зловісні та сповнені негараздів рудименти Заклятих Земель зникли ще до того, як розтанув Місяць. Знову з’явилися поля зі злаками. Тут колоски були грубішими, ніж в Елліс-Бріксі, але вони все одно випромінювали чистоту і здоров’я. Джек почув неголосні пташині крики — схоже, то були чайки. Невимовно самотні крики посеред безкраїх полів, що повнилися легким ароматом фруктів і стійким запахом морської солі.

Після півночі потяг мчав крізь ряди дерев. Здебільшого переважали хвойні, і сосновий запах змішувався із солоним присмаком, що витав у повітрі, немовби зміцнюючи зв’язок між місцем, куди вони їхали, та місцем, звідки приїхали. Джек та його мати ніколи подовгу не відвідували північну Каліфорнію — можливо, через те, що там проводив кожну свою відпустку Слоут, — але хлопчик пам’ятав, як Лілі розповідала йому, що землі навколо Мендосіно і Саусоліто були дуже схожими на Нову Англію, включно із сільничками і Кейп-Кодом. Кіностудії, коли їм був потрібен новоанглійський пейзаж, не мандрували через усю країну, а просто їхали туди. Більшість глядачів ніколи не помічали підміну.

То ось як воно має бути. Якимось дивним чином я повертаюся туди, звідки почав.

Річард: «Ти, що збираєшся битися з цілою армією?»

Він радів, що Річард заснув, і йому не довелося відповідати на це запитання — принаймні поки що.

Андерс: «Диявольські механізми. Для поганих Вóвків. Віднести в Чорний Готель».

Диявольськими механізмами виявилися пістолети-кулемети «Узі», пластид і гранати. Диявольські механізми є. Погані Вóвки відсутні. Товарний вагон, тим не менш, порожній, і Джек вирішив, що цей факт неймовірно переконливий.

Ось тобі історія, друже Річі, і я дуже радий з того, що ти спиш і я не повинен її тобі розповідати. Морґан знає, що я наближаюся, і він планує вечірку-сюрприз. Тільки з торта замість голих дівчат вистрибнуть вовкулаки і в них замість подарунків будуть пістолети-кулемети «Узі» та гранати. Що ж, ми, так би мовити, украли їхній потяг, і вже на десять чи дванадцять годин випереджаємо графік, але якщо ми прибудемо в табір, де буде повно Во́вків, що чекають на територіальний «чух-чух» — а я гадаю, що саме це вони і роблять, — нам доведеться бути максимально несподіваними.

Джек провів рукою по обличчю. Простіше буде зупинити потяг на значній відстані від табору Морґана і зробити велике коло навколо нього. Простіше, а ще — безпечніше.

Але тоді, Річі, погані Вóвки нікуди не зникнуть, розумієш?

Джек поглянув на арсенал на підлозі кабіни і поцікавився в себе самого, чи дійсно він планує здійснити рейд командос на Вовчі загони Морґана? Круті командос. Старий добрий Джек Сойєр, Король волоцюг-посудомийників, і його кревний друзяка-коматозник Річард. Джек хотів знати: а він часом не збожеволів? Напевно, що так, бо саме це він і планував — вони точно цього не очікуватимуть… І це було забагато, забагато, чорт забирай, забагато. Джека відшмагали, Вовка вбили. Вони знищили школу Річарда і значну частину його психічного здоров’я і, наскільки Джек знав, Морґан Слоут повернувся в Нью-Гемпшир, щоб діймати його матір.

Божевілля це чи ні, а час розплати настав. Джек нахилився, підняв один із заряджених «Узі», поклав його на коліна. Потяг котився рейками, а запах солі сильнішав.

Упродовж коротких ранкових годин Джек трохи поспав, притулившись до важеля. Йому, напевно б, не сподобалося, що дехто називав цей прилад батогом мерця. Щойно зійшло сонце, Річард розбудив його.

— Там щось попереду.

Перш ніж глянути вперед, Джек зиркнув на Річарда. Він мав надію, що за денного освітлення Річард матиме кращий вигляд, але навіть косметичний ефект світанку не міг приховати Річардову хворобу. Світло нового дня змінило відтінок його шкіри із сірого на жовтий… от і все.

— Агов! Потягу! Привіт тобі, великий довбаний потягу! — гортанний крик більше нагадував звірине ревіння.

Джек знову поглянув уперед. Вони наближалися до вузького маленького доту. Поряд із ним стояв Вовк — але будь-яка схожість із Джековим Вовком обмежувалася палаючими помаранчевими очима. Голова цього Вовка видавалася неймовірно плоскою, наче якась гігантська рука зрізала верхівку черепа. Морда виступала над нижньою щелепою, як брила, що хитається над урвищем. Навіть теперішня здивована радість не могла приховати хворої, звіриної тупості перевертня. З його щік звисали кіски. На лобі був шрам у вигляді літери «Х».

Вовк носив щось схоже на уніформу найманця — чи принаймні він вважав, що форма повинна мати такий вигляд. Мішкуваті зелені штани прикривали чорні черевики, носаки яких відрізали, щоб Вовк міг висовувати свої волохаті кігтясті лапи.

— Потяг! — прогарчав, а може, й прогавкав він, коли ешелон наблизився до нього на відстань у п’ятдесят ярдів. Вовкулака почав підстрибувати, шкірячись, як дикун. Він клацав пальцями, мов Кеб Колловей.[244] Слина огидними шматками летіла з його щелеп. — Потяг! Потяг! Довбаний потяг ПРОСТО ТУТ І ПРОСТО ЗАРАЗ! — Паща його розчахнулася у величезній загрозливій посмішці, демонструючи безліч зламаних жовтих ікл. — Ви, хлопці, раненько, бляха-муха, гаразд, гаразд!

— Джеку, хто це? — спитав Річард. Його рука в страху схопила Джека за плече, але голос, як не дивно, звучав доволі рівно.

— Це один із Морґанових Вовків.

Ось ти й вимовив його ім’я. Кретине!

Але зараз не було часу перейматися цим. Вони вже майже під’їхали до доту, і Вовк, вочевидь, збирався стрибнути до них. Джек спостерігав, як він недоладно підстрибує в своїх обрізаних черевиках. Вовк мав ніж, причеплений до шкіряного паска, що висів на голих грудях, як патронташ. Вогнепальної зброї в нього не було. Джек перемкнув «Узі» на стрільбу одиночними патронами.

— Морґан? Хто такий Морґан? Який ще Морґан?

— Не зараз, — відповів Джек.

Усю свою увагу хлопчик зосередив на одній мішені — Вовкові. Він сконструював для нього велику пластмасову посмішку, опустивши автомат так, щоб його не було помітно.

— Потяг Андерса! Все, бляха, добре! Тут і зараз!

Ручка, схожа на велику клямру, стирчала з правого боку локомотива над широкою підніжкою. Скажено посміхаючись і бризкаючи слиною на власне підборіддя, вочевидь божевільний, Вовк схопився за ручку і легко заскочив на локомотив.

— Агов, а де старий? Вовк! Де…

Джек звів «Узі» й вистрелив Вовку в ліве око. Люте помаранчеве сяйво згасло, наче полум’я свічки від сильного вітру. Перевертень, схожий на людину, що робить дуже невдалий стрибок у воду, впав назад з підніжки. Він з гуркотом повалився на землю.

— Джеку! — Річард повернув його до себе. Він виглядав не менш божевільним, ніж Вовк, хіба що його обличчя було викривлене жахом, а не радістю. — Ти мав на увазі мого батька? Мій батько якось до цього причетний?

— Річарде, ти мені віриш?

— Так, але…

— Тоді облишмо це. Облишмо. Зараз це не на часі.

— Але…

— Візьми автомат.

— Джеку…

— Річарде, візьми автомат!

Річард нахилився й підняв «Узі».

— Ненавиджу зброю, — вкотре повторив він.

— Ага, знаю. Мені вона теж не надто до смаку, друже Річі. Але настав час відплати.