Коли Річард прокинувся пізно по обіді, Джек побачив:

принаймні одну голову, що точно визирала з-за скелястого хребта, ще дві смертельні вогняні кулі, що, підстрибуючи, промчали повз нього, безголовий скелет, який, на перший погляд, належав великому кролику, але за ретельнішого огляду нагадував людське немовля. Кістки виблискували на сонці й лежали біля залізної дороги. А зовсім поруч були:

круглий блискучий дитячий череп, який наполовину занурився в пил; певно, він належав тій самій дитині;

зграя собак із великими головами, вражених радіацією ще більше, ніж побачені раніше їхні родичі. Вони жалюгідно повзли за потягом і ковтали слину від голоду;

три дерев’яні хижі — людські помешкання, — зведені на підпорах у пилюці, які свідчили про те, що десь на цьому смердючому отруйному пустирі, що називався Заклятими Землями, мешкають і полюють інші люди;

маленька, з голою, без пір’я шкірою пташка з — оце вже відлуння справжніх Територій — бородатою мавпячою мордочкою і чітко окресленими пальцями, що росли на кінчиках крил;

і найгірше з усього (окрім, звісно, того, що Джек, здавалося, бачив) — дві зовсім невідомі тварини, що пили з чорних озерець, — тварини з довгими зубами і людськими очима, спереду вони були схожі на свиней, а ззаду — на великих котів. Їхні морди поросли волоссям. Коли потяг проїжджав повз цих тварин, то Джек побачив, що їхні яйця роздулися до розмірів подушок і звисали аж до землі. Що ж спричинило таку потворність? Радіаційний вплив, подумав Джек. Бо ж нічого іншого не мало такої сили викривлювати природу. Отруєні від народження істоти сьорбали не менш отруйну воду і гарчали на маленький потяг, що проїжджав повз них.

Одного дня наш світ може виглядати так само, подумалося Джеку.

Яка прикрість.

Але ж було ще те, що йому здавалося, ніби він бачив. Шкіра пекла і свербіла — він уже скинув пончо, на яке обернулося пальто Майлса П. Кайґера, на підлогу кабіни. Ближче до півдня зняв і домоткану майку. У роті з’явився жахливий присмак — кислотний коктейль іржавого металу та гнилих фруктів. Піт з чола заливав очі. Джек настільки втомився, що почав засинати навстоячки, широко розплющивши очі, які пекли від поту. Хлопчик бачив великі зграї огидних собак, що вешталися пагорбами; бачив червонуваті хмари над головою, що простягали до них із Річардом свої палючі «руки» — диявольські «руки». А коли очі нарешті заплющилися, Джек побачив дванадцятифутового, вбраного в чорне Морґана з Орріса, котрий обстрілює його блискавками, продірявлюючи землю новими пиловими кратерами.

Річард простогнав і пробурмотів:

— Ні, ні, ні.

Морґан з Орріса полетів геть, мов туманне марево, і Джекові зболілі очі розплющилися.

— Джеку? — звернувся до нього Річард.

Перед потягом простягалася червона порожня земля, пошрамована чорними слідами від вогняних куль. Джек протер очі й глянув на Річарда, спроквола потягуючись.

— Ага, — сказав він. — Як ти?

Річард ліг назад на тверде сидіння і закліпав. Його сіре обличчя змарніло.

— Вибач, що запитав, — сказав Джек.

— Ні, — вимовив Річард. — Мені справді краще. — І Джек відчув, як частина напруги відходить від нього. — У мене досі болить голова, але вже краще.

— Ти кричав, коли… еммм… — казав Джек, не знаючи напевне, скільки реальності зможе витримати друг.

— Коли спав? Ага, гадаю, так і було. — Обличчя Річарда напружилося, але вперше Джек не боявся, що той закричить. — Джеку, я знаю, що не сплю зараз. І знаю, що не маю пухлини в мозку.

— Ти знаєш, де перебуваєш?

— На тому потязі. На потязі стариганя. У місці, яке він називав Заклятими Землями.

— Ага, будь я двічі проклятий, — сказав Джек, усміхаючись. Бліде сіре обличчя Річарда почервоніло. — І як же ти до такого дійшов? — запитав Джек, досі не впевнений, чи можна довіряти Річардовій переміні.

— Ну, я знаю, що не спав, — сказав Річард, і його щоки стали ще червонішими. — Гадаю… гадаю, просто потрібен був час, щоб припинити опиратися цьому. Якщо ми на Територіях, то ми на Територіях, і байдуже, неможливо це чи ні. — Його очі зустрілися з Джековими, і сміхотливі іскорки в погляді друга вразили Джека. — Ти пам’ятаєш великий пісковий годинник у Депо? — Коли Джек кивнув, Річард повів далі: — Ну, ось, власне, і воно… Коли я побачив ту штуку, то зрозумів, що не вигадую все. Бо я знаю, що не міг би придумати ту штуку. Не міг. Просто… не міг. Якби я надумав вигадати примітивний годинник, то в ньому були б різноманітні коліщата, великі блоки… Він би не був настільки простим. Тож я не вигадав його. Отже, він справжній. А в такому разі справжнім є і все решта.

— Гаразд, як ти зараз почуваєшся? — запитав Джек. — Ти довго спав.

— Я досі дуже втомлений і ледь можу тримати рівно голову. Боюся, загалом я почуваюся не дуже добре.

— Річарде, я маю дещо запитати в тебе. Чи є якась причина, чому ти боїшся їхати в Каліфорнію?

Річард опустив очі й похитав головою.

— Ти коли-небудь чув про місце під назвою «Чорний Готель»?

Річард і далі хитав головою. Він не сказав правди, але, як Джек зрозумів, намагався дати собі раду як тільки міг. На решту — Джек раптом збагнув, що є ще дуже багато чого — доведеться зачекати. Певно, аж до їхнього прибуття в Чорний Готель. Двійник Раштона і Двійник Джейсона. Так, разом вони досягнуть оселі та в’язниці Талісмана.

— Ну, що ж, гаразд, — сказав він. — Ти можеш нормально ходити?

— Гадаю, так.

— Добре, бо я зараз хочу дещо зробити — раз ти більше не помираєш від пухлини в мозку. І мені потрібна твоя допомога.

— Що саме? — запитав Річард. Він витер обличчя тремкою рукою.

— Я хочу розкрити один-два ящики на платформі й з’ясувати, чи не можемо ми роздобути собі якоїсь зброї.

— Ненавиджу, терпіти не можу будь-яку зброю, — сказав Річард. — Ти також мав би. Якби ні в кого не було зброї, твій батько…

— Ага, а якби у свиней були крила, вони б літали, — сказав Джек. — Я певен, що нас хтось переслідує.

— Гаразд, може, це мій батько, — з надією в голосі сказав Річард.

Джек гмикнув і висунув маленький важіль із першої шпари. Потяг почав відчутно втрачати швидкість. Коли він остаточно зупинився, Джек виставив передачу на нейтральну позицію. — Як гадаєш, можеш спуститися вниз?

— Звісно, — сказав Річард і підвівся надто швидко. Його ноги підкосилися в колінах, і він важко сів назад на лавку. Обличчя його враз посіріло ще більше, а на лобі й над верхньою губою блищав піт. — Ох, може, й ні, — прошепотів він.

— Просто розслабся, — сказав Джек, коли підійшов до нього й поклав одну руку на згин його ліктя, а другу — на Річардів теплий вологий лоб. — Розслабся.

Річард на мить заплющив очі, а тоді глянув на Джека з виразом абсолютної довіри.

— Я спробував зробити це надто швидко, — сказав він. — У мене все тіло затерпло від того, що я надто довго перебував в одній позі.

— Тоді рухайся легко і повільно, — сказав Джек і допоміг шиплячому Річарду підвестися.

— Болить.

— Це зовсім ненадовго. Мені потрібна твоя допомога, Річарде.

Річард зробив пробний крок уперед, а тоді знову зашипів:

— Ой.

Тоді він зрушив уперед другу ногу. Потім трохи нахилився і ляснув долонями по стегнах та литках. Джек помітив, що вираз Річардового обличчя змінився, але цього разу не від болю. Цілковите здивування викарбувалося на ньому. Джек простежив за поглядом друга і побачив лису пташку з мавпячою мордочкою, що летіла перед потягом.

— Ага, тут багато дивних речей, — сказав Джек. — Я почуватимуся значно краще, якщо ми знайдемо собі трохи зброї під тим брезентом.

— Як ти гадаєш, що по інший бік пагорбів? — запитав Річард. — Щось таке саме?

— Ні, гадаю, по той бік значно більше людей, — сказав Джек, — якщо, звісно, можна назвати їх людьми. Я помітив, як за нами двічі хтось спостерігав.

Несподіваний переляк відобразився на Річардовому обличчі, тому Джек додав: