Потім затьмарення, обличчя й голоси, яких він не пригадував, і врешті він виринув тут, у маленькому будиночку, який побудував власними руками на околиці Маунтін-Сіті. Бо теперішнє було теперішнім, і велика хвиля бунту, що захопила цілу країну, відступила, і молодотурки[162] перетворилися в основному на старих рецидивістів із сивими бородами та великими згарищами там, де були їхні будинки, — лишилися самі руїни, малий. Парубка в жовтих трусах він бачив дуже давно, та наразі Кіт Брейдентон і сам мало на хлопчиська не перетворився.

Господи, невже я помираю?

Брейдентона охопив пекучий жах, і він відбивався від цієї думки, а в голові його надувався й клубочився жар, справжня піщана буря. Та раптом його шарпке дихання зупинилося — унизу, за зачиненими дверима спальні, почав наростати якийсь звук.

Спершу Брейдентон подумав, що то пожежна чи поліцейська сирена. Вона розросталася, гучнішала, наближалася. За тим шумом різко гупали кроки — вони пролунали коридором, перетнули вітальню й так загамселили сходами, немов ними мчала навала готів.

Брейдентон підсунувся вище на подушку. Він нажахано скривився, а очі на набряклому, зчорнілому обличчі перетворилися на два блюдця, та звук наростав. Це була вже не сирена, а різкий, заливистий вереск, на який була не спроможна людська горлянка — крик банші або якогось страховинного Харона, який прийшов, щоб переправити його через ріку на межі світу живих і царства мертвих.

Тепер звук бігу стугонів у верхньому коридорі й рухався просто на нього — дошки скрипіли, стогнали й скаржилися під вагою безжальних стоптаних підборів, і раптом Кіт Брейдентон зрозумів, хто це, і закричав, коли двері розчахнулися й до спальні увірвався чоловік у линялій джинсовій куртці. Наче біла, мерехтлива шеренга пожбурених ножів, на обличчі, як у божевільного Санта Клауса, сяяла посмішка вбивці, а на правому плечі він ніс оцинковане відро.

— ХА-А-А-А-АЙ-ЙА-А-А-А-А-А!!!

— Ні! — заголосив Брейдентон, звівши з останніх сил руки. — Ні! Ні-і!..

Відро перевернулося, і з нього ринула вода, що немов зависла в повітрі, осяяна жовтим світлом від лампи — найбільший у цілому всесвіті діамант, крізь який виднілося обличчя темного чоловіка — заломлене, викривлене й від цього схоже на пику щасливого троля, який щойно виліз із найтемніших, набитих лайном кишок пекла, щоб побіситись у світі людей. Вода шугонула донизу, і від раптового холоду горлянка в Брейдентона миттєво розтулилася, вичавивши зі своїх стінок великі краплини крові. Він хапнув повітря, одним спазматичним рухом скинув із ліжка покривало й тепер міг вільно сидіти або лежати й грітися, наче риба на сонці, тоді як через цю вимушену боротьбу його тіло шмагали судоми, наче хорти, що гризуться на бігу.

Він закричав. Раз, удруге. А тоді просто лежав із вибалушеними очима й трусився в гарячці від маківки до пальців на ногах. У голові гупало, очі вилазили з орбіт. Подразнене горло знову стислося до болючої шпарини, і Брейдентон продовжив жалюгідну боротьбу за кожен подих. Його тіло почало сіпатися й тремтіти.

— Так і знав, що це тебе остудить! — радісно вигукнув чоловік, відомий йому як Річард Фрай, і кинув відро. — Що за діла, я так і знав, що це поможе, Кінгфіш[163]! Маєш мені дякувати, любий друже, маєш дякувати. Не чую. Не можеш говорити? Ні! Та глибоко в душі ти знаєш, що можеш. Ти знаєш, і я знаю. Йі-і-і-і-г-а-а-а!!!

Він підскочив з розчепіреними колінами, наче Брюс Лі в одній з епічних стрічок про кунг-фу від Ран Ран Шо[164], і на мить завмер у повітрі просто над Кітом Брейдентоном — так само, як вода перед цим, і його тінь заплямувала груди хворого в мокрій піжамі. Брейдентон слабко зойкнув. А тоді коліна Річарда Фрая опустилися з боків грудної клітки, промежина зависла в кількох дюймах над тілом Брейдентона, а обличчя палало, як смолоскип у підвалі якогось готичного роману.

— Мусив тебе розбудити, друзяко, — сказав Фрай. — Не хотілося, щоб ти відчалив, а ми так і не перекинулися слівцями.

— …злізь… злізь… злізь із мене…

— Та перестань, друзяко, я що, на тобі? Я ж лише зависнув над тобою. Як весь великий невидимий світ.

Страх виповнив Брейдентона агонією, і він міг лише важко сопіти, труситися й намагатися відвернути очі від того радісного полум’яного обличчя.

— Є розмова про кораблі, морських котиків, морський віск і наявність жала в бджоли. А ще про папери, які ти мав для мене підготувати, про автівку та ключі до неї. Так от, у твоєму гей-ражі стоїть «шеві», та я знаю, що то твій пікап, котику. Що скажеш?

— …вони… папери… не можу… говорити…

Він хрипко хапнув повітря. Його зуби стрекотали, наче дрібні пташки на дереві.

— Краще тобі розговоритися, — сказав Фрай та виставив великі пальці.

Пальці, як і решта, мали по два суглоби, та він закрутив ними під кутами, які заперечували і біологію, і фізику.

— Бо як мовчатимеш, мені доведеться зробити з твоїх небесно-блакитних оченят брелок, і пеклом ти гулятимеш разом із псом-поводирем.

Він тицьнув пальцями в Брейдентонові очі, і той безпорадно втиснув голову в подушку.

— Скажеш, і я лишу тобі потрібні пігулки, — сказав Фрай. — Більше того, я навіть потримаю тебе, щоб ти їх ковтнув. І тобі покращає, друже. Ті пігулки геть усе владнають.

Брейдентон тремтів уже не тільки від холоду, а й від страху.

— Папери… на ім’я Рендалла Флеґґа, — видушив він з-поміж цокотливих зубів. — У кухонній шафі. Під… копіркою.

— А машина?

Брейдентон напружив мозок. Чи знайшов він машину цьому чоловікові? Ці знання були дуже далеко, за стіною полум’яного марення, і гарячка щось зробила з його мисленням, випалила цілі бази даних. Цілі комірки пам’яті перетворилися на шухляди із закопченими проводами й розплавленими реле. Замість автівки, про яку питав цей страшний чоловік, у голові виринув образ його першої машини — «студебекера» 1953 року з кулевидним носом, який він пофарбував у рожевий.

Фрай акуратно закрив йому рот, а другою рукою затиснув ніздрі. Брейдентон заборсався. З-під руки гостя виривалися кошлаті стогони. Фрай прибрав руки.

— Покращилася пам’ять?

На диво, так.

— Машина… — пробелькотів Брейдентон і почав хекати, наче пес. Світ закрутився, вирівнявся, і він продовжив: — Машина стоїть… за заправкою «Коноко»… якраз за містом. На трасі 51.

— Північ чи південь?

— Півдх… півдх…

— Півді-вівді! Зрозуміло. Ще щось?

— Накрита брезентом. Це б’ю… б’ю… «б’юїк». Реєстрація на кермовій колонці. Виписана на… Рендалла Флеґґа.

Брейдентон знову зірвався на сапання — він більше не міг говорити й лише витріщався на Флеґґа з тупою надією.

— Ключі?

— Килимок. Під ним…

Фраєві сідниці опустилися йому на груди й тим здушили наступні слова. Він умостився там, наче на зручному пуфі в гостях у друга, і раптом Брейдентон уже не міг увібрати в себе бодай дещицю повітря.

Наостанок він видихнув одне слово:

— Прошу…

— Та будь ласка, — відповів Фрай-Флеґґ із діловитою посмішкою. — Скажи «добраніч», Кіте.

Говорити Кіт Брейдентон не міг, тож лише крутив очима в набряклих орбітах.

— Не думай про мене погано, — тихо сказав темний чоловік, дивлячись на нього згори вниз. — Просто вже маємо поспішати. Карнавал починається ранувато. У них там є американські гірки, «Кинь-виграй», «Колесо фортуни». І сьогодні моя щаслива ніч, Кіте. Чую, що поталанить. Усім нутром чую. Тож маємо поспішати.

Станція «Коноко» розташовувалася за півтори милі звідти, і коли він туди дійшов, була вже чверть на четверту ночі. Здійнявся вітер, і Флеґґа супроводжувало його виття. Дорогою до заправки йому трапилися три мертві пси й чоловічий труп у якійсь уніформі. Угорі сяяли яскраві байдужі зорі — іскри, викресані з чорної шкіри Всесвіту.

Брезент, яким накрили «б’юїк», туго напнули й прибили кілками до землі. Тканина лопотіла на вітрі. Щойно Флеґґ повисмикував припони, накривало зринуло в ніч та шугонуло на схід, наче великий коричневий привид. Та питання було в тому, куди податися йому.