— Навіть не думай зараз впадати в тхарн. Вихід десь тут, — сказав він.

Йому відповіла химерна, бездушна луна. Стю не збирався промовляти це вголос — стало тільки гірше.

Він повернувся праворуч, спиною до бібліотечного крила, проминув низку офісів, вийшов до ще одного коридору й завернув туди. Почав озиратися, запевняючи себе в тому, що ніхто його не переслідує, наприклад Елдер, але вірилося важко. Коридор упирався в замкнені двері з написом «РАДІОЛОГІЧНЕ ВІДДІЛЕННЯ». На ручці висіла записка: «ЗАЧИНЕНО ДО ПОДАЛЬШИХ ВКАЗІВОК. РЕНДАЛЛ».

Стю повернувся назад, зазирнув за ріг і поглянув туди, звідки прийшов. На відстані труп у комбінезоні здавався білою цяткою, однак від його нерухомості й довічності Стю захотілося кинутися навтьоки.

Він повернувся спиною до мерця й рушив праворуч. За двадцять ярдів коридор знову розходився в різні боки. Стю повернув праворуч і пройшов кілька офісів. Коридор упирався в мікробіологічну лабораторію. В одному з її відсіків на столі розлігся молодик у шортах. Він був у коматозному стані, з рота й носа текла кров. Дихання в його грудях деренчало подібно до того, як шурхоче жовтневий вітер у сухій кукурудзі.

І тоді Стю дійсно зірвався на біг. Він бігав коридорами, дедалі більше впевнюючись, що виходу немає, а якщо і є, то на іншому поверсі. Стю переслідувала луна кроків, і йому уявлялося, що перед смертю Елдер із Віком пустили по його сліду загін військових привидів-полісменів. А тоді цю фантазію витіснила інша, що нагадала Стю про химерні жахіття, які снилися йому останні кілька ночей. Цей образ набув такої сили, що йому стало лячно озиратися: Стю боявся побачити, що за ним крокує щось у білому комбінезоні — страхіття без обличчя, із самою лише темрявою за віконцем з оргскла, прибулець з-поза меж часу, простору й здорового глузду.

Важко дихаючи, Стю завернув за ріг і пробіг десять кроків, перш ніж зрозумів, що потрапив у глухий кут. Він врізався у двері з табличкою. На табличці був напис «ВИХІД».

Упевнений, що ручка не провернеться, Стю взявся за неї, однак вийшло якраз навпаки, і двері відчинилися без зайвих зусиль. Він збіг чотирма сходинками до ще одних дверей. Ліворуч у густу пітьму спускалися ще одні сходи. Верхня половина дверей мала велику прозору шибку, перекреслену грубим дротом. За склом виднілася лише ніч — прекрасна літня ніч — і стільки свободи, що й не снилося.

Стю стояв і зачаровано дивився на це чудо, коли з темряви сходового колодязя вигулькнула рука й схопила його за гомілку. Він хапнув ротом повітря, і воно колючками дряпнуло його горлянку. Стю озирнувся. Його шлунок перетворився на шматок льоду, коли він побачив закривавлене, вишкірене в посмішці обличчя, що визирало на нього з пітьми.

— Спускайся та поласуй зі мною курятиною, солоденький, — прошепотіло воно хрипким, помираючим голосом. — Тут та-а-а-ак темно…

Стю закричав і спробував вирватися. Вишкірена потвора, що сиділа в темряві, не відпускала — вона розмовляла з ним, посміхалася й хихотіла. З кутиків її рота стікали кров та жовч. Стю копнув руку, яка тримала його гомілку, потім тупнув по ній ногою. Обличчя, що висіло в пітьмі сходового колодязя, зникло. Кілька разів гучно грюкнуло… а тоді воно заволало. Від болю чи люті — Стю не міг розрізнити. Йому було байдуже. Він ударив двері плечем. Вони розчахнулись, і Стю вискочив надвір, розмахуючи руками, щоб утримати рівновагу. Та це не допомогло, і він упав на зацементовану доріжку.

Він сів, повільно й сторожко. Крики з темряви вщухли. Його обличчя торкнувся прохолодний вечірній вітерець та висушив піт на лобі. З відчуттям, дуже подібним до зачудування, Стю побачив перед собою траву та квітники. Жодна ніч не була такою лагідною та запашною. Небом плив рогатий місяць. Стю вдячно глянув на нього, а тоді рушив до дороги, що вела до містечка Стовінгтон, яке розкинулося внизу. На траві блищала роса. Стю чув, як у соснах шепоче вітер.

— Я живий, — звернувся Стю Редман до ночі й заплакав. — Я живий, дякую, Боже, я живий, дякую Тобі, Господи, дякую Тобі, Господи, дякую Тобі…

Трохи похитуючись, він рушив дорогою.

Розділ 30

Техаськими чагарниками гуляла курява, і в сутінках вона створила прозору завісу, від якої місто Арнетт стало схожим на світлину з привидами — світлину кольору сепії. Вивіску «Тексако» зірвало із заправки Білла Гепскомба, і тепер вона лежала посеред дороги. Хтось у домі Норма Брюетта не закрив газ, і вчора від іскри з кондиціонера будинок злетів у повітря й закидав усю Лорел-стрит шматками деревини, ґонтом та іграшками від «Фішер-Прайс». На Мейн-стрит у стічній канаві лежали солдати із собаками. У магазині «Суперкрам Ренді», на м’ясному прилавку, перекинувшись через стільницю й звісивши руки з іншого боку, лежав чоловік у піжамі. Один із собак, що наразі лежали в канаві, трохи погриз його обличчя, та потім утратив апетит. До котів грип не чіплявся, і вони десятками сновигали навкруги примарними тінями, то ховаючись у сутінковий безрух, то знову виринаючи з нього. З кількох будинків безперестанку линув звук телевізійних перешкод. Подеколи стукотіла якась віконниця. Посеред Дьорджин-стрит, якраз перед таверною «Голова індіанця», стояв старий, вицвілий та іржавий червоний універсал із ледве прочитуваними словами на боках: «ШВИДКІСНИЙ ЕКСПРЕС». У салоні лежало трохи порожньої склотари — пляшки від пива й газованок. На Лоґан-лейн, у найкращому районі Арнетта, на ґанку будинку Тоні Леонмінстера вигравали повітряні дзвіночки. «Скаут» Тоні стояв на під’їзній доріжці з опущеними вікнами. На задньому сидінні сімейство білок зробило собі гніздо. Сонце покинуло Арнетт, і чорним крилом місто накрила ніч. За винятком щебету, метушні дрібних тваринок і співучих дзвіночків Тоні Леонмінстера, у місті не чулось ані звуку. Ані звуку. Ані звуку.

Розділ 31

Крістофер Брейдентон борсався в маренні, наче в сипучих пісках. Боліло всеньке тіло. Обличчя здавалося чужим, фізіономією якогось товстуна — йому ніби дюжину ін’єкцій силікону зробили. Горлянка перетворилася на клубок оголених нервів, та ще страшнішим було те, що отвір у ній стиснувся до шпарини, не більшої, ніж дірочка в дулі іграшкового пістолета. Дихання зі свистом пролазило крізь цей страхітливо вузенький, життєво необхідний для підтримання зв’язку зі світом продух. Та це не все: до розміреної, болючої пульсації додавалося відчуття, ніби його затягує під воду. Однак найгіршим був жар. Крістофер не пригадував, щоб його колись так підсмажувало — навіть два роки тому, коли він перевозив до Лос-Анджелеса двох політичних в’язнів, що лишили заставу та втекли від суду в Техасі. Їхній древній «понтіак темпест» здох на трасі 190 посеред Долини Смерті, і тоді було спекотно, але не так, як тепер. Крістофер палав у нутрі, немов сонце ковтнув.

Він застогнав і спробував відкинути покривало, та сил не лишилося. І чи сам він ліг до ліжка? Брейдентон так не думав. З ним був іще хтось чи щось… він мусив би пам’ятати, однак голова не працювала. Йому пригадувалося лише те, що боявся він і до того, як захворів, бо знав, що хтось (чи щось) має прийти, і йому було потрібно щось зробити… але що?

Брейдентон знову застогнав та захитав головою на подушці — з боку в бік, з боку в бік. Пригадувалося саме марево. Розжарені фантоми з липкими очима. До цієї простої, оздобленої брусом спальні заходила його мати, яка померла ще в 1969 році. «Кіте, ох, Кіте… Хіба я не просила, шоби ти не вештався з тими посіпаками? Хіба не казала, що мені чхати на їхні погляди? Хіба не казала, що й без політики зрозуміло: то не люди, а скажені собаки? Що ті дівки — самі шльондри? Казала, Кіте, казала…» А тоді її обличчя розкололося й випустило на волю армію могильних жуків — вони линули з розірваного жовтого пергаменту, і він кричав, аж доки темрява не сколихнулася й не почулися сум’ятливі крики, ляск підошов… хтось біг, блимало світло, смерділо газом — він знову був у Чикаґо в 1968 році. «Увесь світ дивиться на нас! Увесь світ дивиться на нас! Увесь світ!..»[159] — співали десь неподалік… і в стічній канаві біля входу до парку лежала боса дівчина в джинсовому комбінезоні — у довгому волоссі повно скла, а обличчя перетворилося на блискучу криваву маску, яка в бездушному білому світлі вуличних ліхтарів здавалася чорною, мов розчавлена комаха. Він допоміг їй підвестись, і вона закричала й притислася до нього, бо з хмари газу наближався монстр із далекого космосу, істота в блискучих чорних чоботях, бронежилеті й косоокому протигазі, яка тримала в одній руці гумовий кийок, у другій — балончик «Мейсу»[160] та всміхалась. І коли інопланетне чудовисько відсунуло маску на потилицю й показало вишкірене, полум’яне лице, вони закричали хором, бо це був хтось або щось, кого або що він очікував. Чоловік, якого Кіт Брейдентон завжди боявся. То був Ходак. Брейдентонові крики розбили сон, як висока нота «до» розбиває кришталь, і він опинився в Боулдері, штат Колорадо, у помешканні на бульварі Каньйон. Стояла літня спека, та така, що твоє тіло стікало потом навіть у самих трусах, і навпроти тебе стоїть найкрасивіший хлопець у світі — високий, засмаглий і стрункий, у лимонно-жовтих плавках, які любовно обтискають кожнісіньку дугу його дорогоцінних сідниць, і ти знаєш, що, коли він повернеться, його обличчя буде як у янголів Рафаеля, і виявиться, що прутень у нього як у коня Самотнього Рейнджера. Хей-йо, Сілвере, гайда[161]. Де ти його підчепив? На зустрічі з обговорення расизму, що проходила в кампусі Колорадського університету, чи в кафетерії? Може, він голосував на дорозі? Та чи не байдуже? Ох, так спекотно, але є вода, цілий графин води, ваза з водою з опуклим різьбленням у вигляді дивних символів, а біля неї лежить пігулка… ні! ПІГУЛКА! Та сама, що відправить його до місця, яке янгол у жовтих плавках називає Гаксліленд, — місця, де рухомий палець пише, однак не просувається далі; місця, де на мертвих дубах цвітуть квіти; і йой, хлопче, ото в тебе стоїть! Аж труси напнулися! Чи був коли-небудь Кіт Брейдентон таким розпаленим та готовим до кохання? «Ходи до ліжка, — звертаєшся ти до стрункого красеня, роздивляючись його гладеньку спину. — Ходи до ліжка, і спершу я тебе, а тоді ти мене. Усе як ти любиш». «Спершу випий пігулку, а тоді побачимо», — каже він, не розвертаючись. Ти ковтаєш пігулку, вода охолоджує горло, і потроху з твоїм зором починає відбуватися якась чудасія, від якої гойдаються всі кути в приміщенні, повсякчас відхиляючись від 90 градусів. Минає деякий час, і ти усвідомлюєш, що пильнуєш вентилятор на дешевому комоді «Ґранд репідз», а тоді вже дивишся на власне відображення у хвилястому дзеркалі над ним. Обличчя здається чорним і роздутим, однак ти не зважаєш, бо це ж лише пігулка, звичайна ПІГУЛКА!!! «Трипс, — белькочеш ти, — ой, мамцю, Капітане Трипс, я та-а-ак тебе хочу…» Він зривається на біг, і спершу ти бачиш плавні обриси його талії, помічаєш, як низько сидять трусики, а потім твій погляд рухається вгору, ковзає пласким засмаглим животом, тоді обмацує красиві безволосі груди й нарешті здіймається витонченою шиєю до обличчя… і це його обличчя із запалими щоками та щасливою, однак лютою посмішкою — лик не янгола з картини Рафаеля, а диявола з полотна Гойї, і з кожної порожньої очниці визирає рептильна морда гадюки. Він наближається під звуки твоїх криків і на ходу шепоче: «Трипс, крихітко, Капітане Трипс…»