Френні ненадовго виринула десь о третій у темряву вітальні — її тіло пливло на піні сну, який уже почав розплутуватись і розпорошуватись, лишаючи по собі відчуття фатуму, подібне до посмаку від якоїсь зіпсованої їжі. «Він, це він, Ходак, чоловік без обличчя», — подумала вона, перебуваючи тієї миті в півсні.

Вона знову заснула, цього разу без сновидінь, і коли прокинулася вранці, сон уже зовсім забувся. Та коли вона подумала про дитину у своєму нутрі, то зрозуміла, що нізащо не дасть її скривдити — усвідомлення цього накотилося такою потужною хвилею, що її водночас і спантеличили, і злякали глибина й сила цього відчуття.

Розділ 29

Того ж вечора, коли Ларрі Андервуд ліг у ліжко з Ритою Блейкмур, а Френні Ґолдсміт спала на самоті й дивилася той химерний, зловісний сон, Стю Редман чекав на Елдера. Він чекав уже три дні, і сьогодні Елдер виправдав його сподівання.

Після дванадцятої години двадцять четвертого числа Елдер та два санітари прийшли та забрали телевізор. Санітари знімали його, а Елдер стояв, націливши на Стю акуратно замотаний у пакетик револьвер. Але тоді Стю вже й не хотілося дивитися телевізор, він був йому не потрібний — однаково показували саму безладну херню. Йому лишалося тільки стояти біля заґратованого вікна й дивитися на місто біля річки. Як співається в одній пісні, «не треба бути синоптиком, щоб дізнатися, куди дме вітер»[154].

Текстильна фабрика вже не диміла. Сплинули яскраві стрічки й коловороти барвників, що плямували річку, і тепер руслом бігла чиста й прозора вода. Більшість блискучих автівок із фабричної стоянки, що через відстань здавалися іграшковими, роз’їхалися й не повернулися. Учора, двадцять шостого числа, заставу проминуло лише кілька машин — аби проїхати між тими двома блокпостами, водіям доводилося виляти, як слаломістам. Евакуатори за покинутими автівками не приїжджали.

Центр міста розкинувся перед очима Стю, наче рельєфна мапа, і на його вулицях було порожньо. Міський годинник, який відлічував час його ув’язнення, не дзвонив від дев’ятої ранку — тоді мелодія, що звучала перед биттям, здалася надто протяжною та химерною, ніби то грала занурена у воду музична скринька. Учора в будинку, який стояв на околиці міста й міг бути придорожнім кафе або крамницею, сталася пожежа. Перекресливши блакитне небо чорним стовпом диму, він весело палав мало не півдня, та пожежники не приїхали. Стю подумав, що, якби та будівля стояла не посеред асфальтованого майданчика, могло б і півміста згоріти. Попри те, що сьогодні опівдні трохи помжичило, руїна й досі тліла.

Стю гадав, що наостанок Елдер накаже його пристрелити. Чому б ні? Стане лише одним трупом більше, і він знав їхню таємницю. Вони не знайшли ліки, не з’ясували, як його тілобудова відрізняється від анатомії тих, хто захворів. Певне, їм навіть на думку не спало, що незабаром у світі лишиться зовсім небагато людей, кому він зможе все розказати. Стю був наче нитка, що вибилася зі шва та опинилася в полоні заціплених придурків.

Він був упевнений, що герой якоїсь телепередачі або роману знайшов би спосіб утекти, ба навіть деякі люди в реальному житті спромоглися б злиняти, але він не такий. Урешті його опанувало відчуття, яке можна назвати панічною покірливістю, і Стю вирішив, що лишається тільки чекати на Елдера й триматися напоготові.

Елдер був найпевнішою ознакою того, що в установу проникнула «Синь», або «супергрип» — так звали хворобу його помічники. Медсестри й санітари кликали його «доктор Елдер», та лікарем він точно не був. Років п’ятдесят п’ять, жорсткий погляд, без почуття гумору. Жоден лікар до Елдера не бачив потреби в тому, щоб тримати Стю на мушці. Елдер лякав його, бо було очевидно: вмовляння й благання не допоможуть. Елдер чекав на подальші вказівки. Як накажуть, так і зробить. Він був списоносцем, армійським кілером, і з огляду на останні події вагатися Елдер не стане.

Три роки тому Стю купив книгу «Вотершипський пагорб»[155] — хотів відправити її племінникові, який жив у Вако. Він добув коробку, але Стю не любив пакувати подарунки ще більше, ніж читати, тож відкрив книгу, щоб погортати її та дістати уявлення, про що там ідеться. Прочитав першу сторінку, потім другу… і книга його зачарувала. Стю не спав усю ніч — пив каву, курив та повільно просувався вперед, як людина, що не звикла до читання задля розваги. Виявилося, що там ідеться про кроликів. Господи помилуй. Про найдурніших, найлякливіших тварин на всьому божому світі… Та мужик, який написав ту книгу, зобразив їх інакшими. Читаєш і справді починаєш ними перейматися. Оповідь виявилася страшенно хорошою, і попри те, що Стю читав, як черепаха, він прикінчив книгу за два дні.

Найкраще йому запам’яталося незвичайне слово «тхарн». Стю одразу ж зрозумів його, бо сам бачив удосталь тварин із тхарном, і навіть було, що кількох переїхав. Тварина, яку вхопив тхарн, уклякає посеред дороги, присівши й притиснувши вуха до голови, і дивиться, як автівка мчить просто на неї, не в змозі бодай поворушитися, щоб уникнути смерті. Оленя можна довести до тхарну, просто посвітивши в очі. Так само діє гучна музика на єнотів-полоскунів, а постукування по клітці — на папуг.

Отак він почувався, коли бачив Елдера. Стю просто дивився в його порожні блакитні очі, і з нього втікала вся воля. Певне, для страти Елдерові навіть пістолет не знадобиться. Він, либонь, і карате знає, і сават[156], і звичайні брудні прийоми. Що б він удіяв проти людини з такою підготовкою? Його знесилювала сама думка про Елдера. Тхарн. Підхоже слово для кепського умонастрою.

За кілька хвилин по десятій вечора над дверима загорілася червона лампочка, і Стю відчув, як на його руках і обличчі виступив піт. Так було завжди, бо одного разу Елдер зайде сам. Сам, адже зайві свідки йому не потрібні. Десь у них має бути піч для кремації жертв хвороби. Елдер запхає його туди. Клац — і нитка вже не стирчить.

Елдер переступив поріг. Сам.

Стю сидів на лікарняному ліжку, поклавши руку на спинку стільця. Він побачив Елдера та відчув у животі знайому нудотну порожнечу. Стю знову мало не зірвався й не засипав його благаннями — навіть попри те, що був упевнений у марності таких слів. За прозорим віконцем білого комбінезона виднілося обличчя без жодних ознак співчуття.

Тепер усе здавалося навдивовижу чітким, яскравим та повільним. Стю майже чув, як його очі перекочуються в орбітах, відстежуючи кожен рух Елдера. «Доктор» був кремезним, опасистим чоловіком, і костюм сидів на ньому аж надто щільно. Отвір у дулі пістолета здавався тунелем.

— Як почуваєтеся? — спитав Елдер, і навіть через той крихітний динамік Стю почув, що говорить він у ніс.

Елдер захворів.

— Так само, — відповів Стю рівним голосом, здивувавшись власному спокою. — Слухайте, а коли мене випустять?

— Уже зовсім скоро, — сказав Елдер.

Він тримав зброю так, що дуло дивилося в напрямку Стю — не точно на нього, та водночас не вбік. Елдер приглушено чхнув.

— А ви не з балакучих, правда? — мовив він.

Стю знизав плечима.

— Це гарна, мужня риса, — сказав Елдер. — Язикатий народ завжди перетворюється на скигліїв і плаксіїв. Містере Редман, двадцять хвилин тому ми отримали звістку про вас. Наказ не те щоб супер, та гадаю, що з вами все буде добре.

— Що за наказ?

— Ну, мені наказали вас…

Стю метнув погляд за спину Елдера — до поцяткованих заклепками дверей тамбуру.

— Господи Боже! — вигукнув він. — Там, блядь, щур! У вас тут звіринець, чи що?!

Елдер крутнувся на місці, і на мить Стю так здивував успіх його хитрощів, що він мало не розгубився. А тоді зіскочив із ліжка і, коли Елдер уже почав розвертатися, обома руками вхопився за спинку стільця. Раптом очі в «доктора» широко розчахнулися. Стю підняв стілець над головою, ступив крок уперед і з розмаху опустив його, вклавши в силу удару всі свої сто вісімдесят фунтів[157].