— Так, ви здаєтеся доволі безпечним, — сказала вона. — І наче й не хворі.

На останньому слові тон її голосу трохи підвищився, перетворивши репліку на ввічливе запитання. Вона була не такою спокійною, як здавалося на перший погляд: на шиї сіпався м’яз, а за жвавим розумом в очах виднівся той самий притлумлений шок, який Ларрі помітив уранці у своєму погляді, коли голився.

— Гадаю, що ні. А ви?

— Цілком здорова. У вас до підошви приклеїлася обгортка від морозива — бачили?

Ларрі глипнув на черевики — дійсно. Він зашарівся. Певне, вона говорила б подібним тоном, якби в нього була розстібнута ширінка. Він став на одну ногу й спробував позбутися обгортки.

— Ви схожі на лелеку, — сказала вона. — Сідайте, так буде зручніше. Мене звати Рита Блейкмур.

— Приємно познайомитися. Ларрі Андервуд.

Він сів. Вона простягла йому руку, і Ларрі легенько потиснув її, торкнувшись каблучок. Потім він обережно відірвав обгортку від підошви і, скривившись, кинув її в урну біля лавки. «ЦЕ ВАШ ПАРК, ТОЖ ТРИМАЙТЕ ЙОГО В ЧИСТОТІ!» — було написано на ній. Уся процедура здалася Ларрі напрочуд кумедною. Він закинув голову та розсміявся. Це був його перший щирий сміх відтоді, як він прийшов додому й побачив, що мати лежить на підлозі. Від серця відлягло: сміх не втратив своєї чудодійної сили. Він зринав у животі й виривався з-поміж зубів у той самий веселий спосіб. «А забирайтеся до біса!» — відповідав сміх усім негараздам.

Рита Блейкмур усміхалася водночас і разом із ним, і від самого його вигляду, і Ларрі знову вразила її невимушена, проте елегантна краса. Вона мала вигляд типової героїні котрогось із романів Ірвіна Шоу. Може, «Нічного чергового» або того, з якого зробили телевиставу, коли він був іще малим.

— Як почула ваші кроки, я мало не кинулася ховатись, — сказала вона. — Думала, що це йде той чоловік із розбитими окулярами та химерним світоглядом.

— Покликач страховиськ?

— Це ви його так назвали чи він сам так відрекомендувався?

— Моя вигадка.

— Дуже влучно, — кивнула вона, відкрила оторочену норкою (можливо) сумочку й дістала пачку цигарок. — Мені він нагадує божевільного Діогена.

— Так, лише шукає своє справжнє страховисько, — сказав Ларрі та знову засміявся.

Вона підкурила цигарку й випустила дим.

— І він не хворий, — додав Ларрі. — Але більшість заразилася.

— Вахтер у моєму будинку має цілком здоровий вигляд, — сказала Рита. — Він на своєму робочому місці. Уранці я дала йому п’ять доларів чайових. Не знаю, за те, що він не захворів, чи за те, що вийшов на роботу. А ви як гадаєте?

— Насправді я не так гарно вас знаю, щоби сказати напевне.

— Ваша правда.

Вона повернула цигарки до сумочки, і Ларрі побачив там револьвер. Рита простежила за його поглядом.

— Це мого чоловіка. Він був виконавчим директором в одному з провідних банків Нью-Йорка. Так він відповідав усім, хто питав його про роботу, і в нього завжди була перепустка на фуршети. Я-виконавчий- директор-в-одному-з-провідних-банків-Нью-Йорка. Він помер два роки тому. Саме обідав з арабами, у яких такий вигляд, наче вони всі відкриті частини тіла натерли бріоліном. У нього трапився інсульт. Помер у краватці. Як гадаєте, чи може це стати крилатим виразом нашого покоління? Гаррі Блейкмур помер у краватці. Мені подобається.

Перед ними приземлився в’юрок і заходився порпатися в землі.

— Він до смерті боявся грабіжників, тож купив оцей револьвер. Ларрі, а ручна зброя справді голосно бахкає та сіпає руку віддачею?

Ларрі ніколи не стріляв із вогнепальної зброї.

— Не думаю, що в таких малюків сильна віддача. Це тридцять восьмий калібр?

— Здається, тридцять другий.

Рита Блейкмур дістала револьвер із сумочки, і Ларрі помітив, що там чимало маленьких слоїків із пігулками. Цього разу вона не зловила його погляд, натомість дивилася на невисоку китайську вишню, що росла в п’ятнадцяти футах від них.

— Думаю, настав час це перевірити. Як гадаєте, поцілю в те дерево?

— Не знаю, — з острахом відмовив Ларрі. — Та чи варто…

Рита натиснула на курок, і револьвер вистрелив із дійсно потужним ляском. У китайському дереві з’явилася дірочка.

— У яблучко, — сказала Рита й здмухнула дим із пістолета, наче стрілець із Дикого Заходу.

— Влучно, — сказав Ларрі.

Вона сховала револьвер у сумочку, і його серце забилось у звичному ритмі.

— Я б не змогла стрелити в людину. Упевнена, що не змогла б. Та скоро вже не лишиться в кого стріляти, хіба ні?

— Ой, не знаю.

— Ви роздивлялися мої персні. Хочете собі один?

— Га? Ні! — Ларрі знову почервонів.

— Мій чоловік, банкір, вірив у коштовне каміння. Вірив у нього так само, як баптисти — у біблійні одкровення. У мене сила-силенна цих коштовностей, і всі камінці застраховані. Нам із Гаррі не просто належала купа самоцвітів, інколи мені здавалося, що й решта також наші, що їх просто взяли в кредит. Та якщо хтось захоче їх у мене забрати — будь ласка. Урешті-решт зараз вони перетворилися на звичайне каміння, чи не так?

— Гадаю, що так.

— Ясно, що так, — сказала Рита, і м’яз на шиї знову сіпнувся. — Коли якийсь грабіжник захоче поцупити мої коштовності, я не тільки віддам йому все, що маю, а й дам адресу «Картьє». Вибір каміння в них значно кращий.

— І що ви збираєтесь робити? — запитав Ларрі.

— А що ви пропонуєте?

— Та я зовсім не знаю, — сказав він і зітхнув.

— Я б теж так відповіла.

— Знаєте що? Цього ранку мені трапився один мужик, який саме чимчикував до стадіону «Янкі», щоб подро… помастурбувати на домашню пластину.

Ларрі відчув, що знову зашарівся.

— Далеченько. От бідолаха, — сказала Рита. — Може, запропонуєте ближче?

Вона зітхнула й затремтіла на видиху. Рита відкрила сумочку, дістала слоїк із пігулками та вкинула до рота желатинову капсулу.

— Що це? — спитав Ларрі.

— Вітамін Е, — відказала вона, роблено всміхнувшись блискучими зубами.

Тик на шиї сіпнувся раз, два й припинився. Її обличчя знову стало безтурботним.

— У барах нікого немає, — знічев’я сказав Ларрі. — Я заходив до «У Пета» на Сорок Третій вулиці, і там було геть порожньо. У них там шинквас із широкою махагонієвою стільницею, тож я обійшов її та налив собі повну склянку «Джонні Вокера»[143]. А тоді мені розхотілося там сидіти. Тож я поставив склянку на шинквас і вийшов.

Вони хором зітхнули.

— З вами добре, — сказала вона. — Ви мені дуже подобаєтесь. І чудово, що ви не божевільний.

— Дякую, місіс Блейкмур, — сказав приємно здивований Ларрі.

— Рита. Можеш звати мене Ритою.

— Окей.

— Ларрі, ти зголоднів?

— Чесно кажучи, так.

— Запросиш даму на обід?

— Із задоволенням.

Вона підвелася і з несміливою усмішкою підставила йому лікоть. Він узяв Риту під руку й тієї ж миті відчув аромат її саше — водночас заспокійливий і бентежний. Ларрі асоціював його зі зрілістю, навіть зі старістю. Коли вони з матір’ю ходили в кіно, вона завжди брала із собою саше.

А тоді він забув про нього. Вони вийшли з парку й рушили П’ятою авеню — подалі від мертвої мавпи, покликача страховиськ і моторошної цукерки, що сиділа в громадській вбиральні при Діагональній дорозі № 1. Рита без угаву щебетала, і пізніше Ларрі не міг пригадати, що вона торочила (крім одного: сказала, що завжди мріяла прогулятися П’ятою авеню під руку з привабливим молодиком, який годився б їй у сини), та часто думав про їхню прогулянку. Особливо чітко в пам’яті малювалося те, що було потім — після того, як вона почала труситися, наче халтурно змайстрована маріонетка. Її прекрасна усмішка; легкий, цинічний, невимушений сміх; шурхіт слаксів.

Вони зайшли до стейкхаузу[144], і Ларрі став до плити. Готував він дещо незграбно, але вона аплодувала кожній страві: стейку, картоплі фрі, розчинній каві та ревенево-полуничному пирогу.