Та після того випадку Ларрі лишився сам у незнайомому місті. Друзів у нього не було, і він навіть не намагався потоваришувати з кимось зі співробітників. Насправді він думав, що всі, хто працював у тому кафе в Енсіно[139], від сварливого шеф-кухаря до офіціанток, що постійно жували гумки й крутили сраками, — дебіли. Так, він справді вірив, що всі працівники «Годівниці Тоні» — повні кретини. Усі, крім Ларрі Андервуда — святого, який незабаром прославиться, можете бути певні. В оточенні самих придурків йому було кепсько, як побитому псу, і тужливо, як людині на безлюдному острові. Дедалі частіше він розмірковував, чи не купити квиток на «Ґрейхаунд»[140] і не повернутися з підібганим хвостом до Нью-Йорка.

За місяць, а то й за два тижні він би так і вчинив… якби не Івонн.

Він познайомився з Івонн Веттерлен у кінотеатрі за два квартали від клубу, де вона танцювала топлес. Коли закінчився другий фільм, заплакана дівчина шукала сумочку. Там були її водійське посвідчення, чекова книжка, профспілкова картка, кредитка, копія свідоцтва про народження та картка соціального страхування. Попри впевненість, що її вкрали, Ларрі змовчав і допоміг пошукати. Інколи йому й справді здавалося, що вони живуть у світі чудес: коли вони вже збиралися йти, він знайшов її трьома рядами нижче. Ларрі подумав, що, певне, сумочка мігрувала вниз тому, що люди дивилися кіно й совали ногами, бо фільм виявився доволі нудним. Дівчина обійняла його й подякувала зі сльозами на очах. Почуваючись Капітаном Америкою, Ларрі сказав Івонн, що запросив би її на бургери, щоб відсвяткувати знахідку, та з грошима в нього сутужно. Вона запропонувала його пригостити. Ларрі, наш славний принц, чекав саме на таку відповідь.

Вони почали зустрічатись і за два тижні бачилися вже постійно. Ларрі знайшов кращу роботу — влаштувався продавцем у книгарні, а крім цього, його взяли солістом до гурту під назвою «Запальні ритм-рейнджери та неперевершений бугі-гурт». Насправді найкращим у гурті була його назва, а на ритм-гітарі там грав Джонні Макколл, який пізніше заснував «Обірваних недобитків» — доволі хорошу команду.

Вони зняли житло, з’їхались, і життя Ларрі змінилося. Частково тому, що в нього з’явилося житло, його власне (він платив за нього половину грошей). Івонн повісила фіранки, на розпродажі вони купили меблів і разом обставили квартиру. До них почали заходити її друзі та учасники гурту. Удень у квартирі було світло, а вночі у вікна залітав запашний каліфорнійський вітерець, і вони чули в ньому п’янкий аромат апельсинів навіть тоді, коли він тхнув самим смогом. Бувало, що ніхто не приходив, і Ларрі з Івонн просто дивилися телевізор, а бувало, що вона приносила йому бляшанку пива, сідала на поруччя крісла й масажувала йому шию. То було його власне житло, його дім, чорт забирай. Інколи він лежав у ліжку поряд з Івонн, яка спала собі, і чудувався з того, як йому добре. Згодом Ларрі засинав і спав сном праведника. Про Руді Шварца він навіть не згадував. Ну хіба що інколи.

Вони прожили разом чотирнадцять місяців, і все було чудово, за винятком останніх шести тижнів, коли Івонн зробилася дещо стервозною, і символом тих часів став щорічний чемпіонат Головної бейсбольної ліги. Він завершував роботу в книгарні, тоді йшов додому до Джонні Макколла, і вони сиділи над новим матеріалом або ж рубали старі хіти, які Джон називав «справжніми бар-бомбами», — пісні на кшталт «Ніхто, крім мене» та «Подвійний шот кохання від моєї кралі»[141]. На репетиції в повному складі вони збиралися лише на вихідних, бо два інші члени гурту працювали в нічну зміну.

Тоді він ішов додому, до свого дому, а вечеря вже чекала на столі. Не просто ТБ-вечеря[142] чи якесь подібне лайно. Справжня домашня вечеря. Івонн чудово готувала. Попоївши, вони йшли до вітальні, вмикали телик і дивилися чемпіонат. Після матчу кохались. Усе було чудово, і Ларрі почувався на своєму місці. Мозок не длубала жодна проблема. Так добре йому більше не було. Не було…

Він зловив себе на тому, що пустив сльозу, і відчув укол відрази — сидить на лавці в Центральному парку й плаче на сонечку, наче якийсь бідолашний старигань на пенсії. А тоді йому сяйнуло, що він має право оплакувати втрачене, має право на шоковий стан, якщо це він.

Три дні тому померла мати. Вона тоді лежала на койці в коридорі лікарні «Милосердя», у якій юрбилися інші смертельно хворі. Коли вона віддала Богові душу, Ларрі був біля неї — стояв навколішки біля койки й думав, що з’їде з глузду: на його очах помирає мати, а навколо смердить сечею та калом, лунають нестямна маячня, харчання, крики людей, які втратили рідних, — пекло. Під кінець вона його вже не впізнавала й померла, так і не згадавши, хто він такий. Її груди зупинилися, не встигнувши набрати повні легені повітря, і повільно опустилися, наче кузов автомобіля, що просідає на спущених шинах. Ларрі просидів біля неї хвилин десять. Він не знав, що робити, а в голові крутилися безладні думки про те, що варто зачекати, доки хтось випише свідоцтво про смерть чи принаймні спитає, що трапилося. Та все було очевидним, бо всюди коїлося те саме. І не менш очевидним було те, що лікарня перетворилася на божевільню. До нього не підійде молодий розважливий лікар, не висловить співчуття, не запустить машинерію смерті. Раніше чи пізніше його матір понесуть кудись, як мішок вівса, і він не хотів цього бачити. Її сумочка лежала під койкою. Ларрі знайшов у ній ручку, шпильку та чекову книжку. Відірвав депозитний бланк із кінця книжки й вивів на ньому ім’я та адресу матері, а тоді зупинився на хвильку, щоб підрахувати, і дописав її вік. Пришпилив папірець до кишені її блузки й заплакав. Він поцілував матір у щоку й утік зі сльозами на очах. Почувався дезертиром. Попри те, що на вулиці було повно божевільних, хворих і всюди крутилися військові патрулі, йому стало трохи краще. Тепер він сидів на лавці й міг подумати про нормальніші речі: про те, що мати втратила пенсію; про власну загублену кар’єру; про часи, коли вони з Івонн сиділи й дивилися чемпіонат із бейсболу, коли він міг бути певним, що далі буде секс та праведний сон; про Руді. Найбільше він тужив за Руді — краще було знизати плечима, усміхнутися, повернути ті двадцять п’ять доларів і врятувати шість втрачених років.

Мавпа померла о чверть на дванадцяту.

Вона апатично сиділа на своєму сідалі, сперши підборіддя на лапи, а тоді її повіки затріпотіли, тварина заточилася вперед і гепнулася на цемент із жаским фінальним стуком.

Ларрі більше не хотілося там сидіти. Він підвівся й рушив у бік алеї, де була сцена з великою акустичною мушлею. З п’ятнадцять хвилин тому він чув, як звідкись іздалеку кричить покликач страховиськ, та наразі єдиними звуками в парку були клацання його підборів та цвірінькання пташок. Очевидно, до пташок грип не чіплявся. Щастить.

Коли він наблизився до мушлі, то побачив, що на лавах перед сценою сидить якась жінка. Років п’ятдесяти, та вона дуже старалася виглядати молодшою. Одягнена в дорогі з вигляду сіро-зелені слакси та шовкову «селянську» блузку з широким вирізом… «От тільки навряд чи селяни могли дозволити собі шовкові речі», — подумав Ларрі. Вона озирнулася на звук його кроків. В одній руці незнайомка тримала пігулку й наступної миті невимушено вкинула її до рота, наче то був лише арахіс.

— Доброго дня, — сказав Ларрі.

Обличчя спокійне. Блакитні очі блищать гострим розумом. На ній були окуляри в золотій оправі, а дамська сумочка мала оторочку з матеріалу, який скидався на норкове хутро. На пальцях чотири каблучки: два персні з діамантами, один зі смарагдом «котяче око» та обручка.

— Е-е, мене можна не боятися, — сказав він.

Було безглуздо таке казати, та вона мала при собі тисяч двадцять на самих лише пальцях. Звісно, камінці могли виявитися підробками, та вона не скидалася на жінку, яка б носила цирконій з алюмінієм.