— Не зовсім, — почав був Ґлен, та Гарольд перебив його цілою купою заперечень. Записати слово в слово не вийде, бо, коли Гарольд розходиться, він строчить, як кулемет, та все, що він наговорив, зводиться до того, що, попри його доволі погане ставлення до людства в цілому, він не думав, ніби вцілілі можуть виявитись аж такими тупими. Він сказав, що, на його думку, цього разу впровадять певні закони. Наприклад, уведуть заборону на забавки з такими серйозними штуками, як ядерна реакція, спреї з флюрокарбонами (певно, неправильно написала… ну що ж поробиш) і подібне. Проте я гарно пам’ятаю одне, що він сказав, бо сам образ був дуже яскравим: «Уже тому, що нам розрубали гордіїв вузол, ми не повинні знову його зав’язувати».

Я бачила, що він лише намагається завести суперечку: одна з тих рис, через які так важко полюбити Гарольда, — це те, як йому постійно кортить покрасуватися своїми знаннями (і цього не віднімеш, він дійсно багато знає — Гарольд суперрозумний). Та Ґлен лише сказав: «Час покаже, чи не так?»

Усе це скінчилося десь годину тому, і зараз я в горішній спальні, і на підлозі біля мене лежить Коджак. Гарний песик! Тут усе таке затишне, нагадує про мій дім, та я намагаюся не згадувати про нього, бо зразу хочеться плакати. Знаю, що прозвучить жахливо, та я б дуже хотіла, щоб хтось зігрів це ліжко. У мене навіть є кандидат.

Викинь це з голови, Френні!

Тож завтра ми вирушаємо до Стовінгтона, і я знаю, що цей план не дуже подобається Стю. Він боїться того місця. Стю мені дуже подобається, і хотілося б, якби й Гарольд мав до нього більше прихильності. Гарольд усе сильно ускладнює, та, мабуть, це просто в його натурі.

Ґлен вирішив лишити Коджака. Йому прикро так чинити, хоч у Коджака не виникне проблем із пошуками їжі. Та зарадити цьому неможливо. Хіба що знайти мотоцикл із коляскою, і то навіть тоді бідолашний Коджак може злякатися й вистрибнути. Скалічитись або забитися.

Хай там як, а завтра вирушаємо.

Запам’ятати: у «Техаських рейнджерах» (бейсбольній команді) був пітчер на ім’я Нолан Раян, і своєю відомою блискавичною биткою він робив ноу-хітери, а ноу-хітер[325] — це дуже добре. Були комедії з фонограмами сміху, а фонограма сміху — це запис того, як люди сміються зі смішних моментів, і це нібито мало покращити перегляд фільму. Раніше можна було брати в супермаркетах заморожені пироги й торти, удома просто дати їм розмерзнутись і одразу ж їсти. Полуничний чизкейк «Сара Лі» був моїм особистим улюбленцем.

Довго писати не можу. Їхали весь день. Судячи з відчуттів, моя дупця перетворилася на гамбургер + у спину наче хтось камінь загнав. Минулої ночі знову наснилося те жахіття. Гарольдові також снився той?чоловік? і він кіпішує, бо нам, по суті, сниться той самий сон.

Стю каже, що йому й досі сниться Небраска з чорношкірою бабцею. Вона постійно повторює, щоб він приїздив у гості, вона завжди рада. Стю гадає, що вона живе в містечку Голланд-Гоум чи Гоумтаун, якось так. Каже, що зможе її знайти. Гарольд лише пхекнув та почав розводитися про те, що сни — це фройдистські втілення всякої всячини, про які ми не наважувалися думати вдень, коли не спимо. Здається, Стю розізлився, однак стримався. Так боюся, що їхня взаємна неприязнь може прорватися назовні! НУ ЧОМУ ВСЕ МАЄ БУТИ ОТАК?!

Коротше, от що сказав Стю: «А як так, що вам із Френні сниться один сон?» Гарольд пробурмотів щось про збіг і відвалив.

Стю сказав нам із Ґленом, що хоче, аби після Стовінгтона ми подалися до Небраски. Ґлен знизав плечима й сказав: «Чом би й ні? Треба ж кудись їхати».

Звісно ж, Гарольд заперечуватиме просто з принципу. Ну блін, Гарольде, подорослішай!

Запам’ятати: на початку 80-х в Америці не вистачало пального, бо кожен на чомусь їздив. Ми виснажили всі нафтові родовища, і араби взяли нас за зябра. Араби мали стільки грошей, що вони буквально не могли їх розтринькати. Існував рок-н-рольний гурт під назвою «Зе ху», і його учасники часто закінчували виступ, розтрощивши гітари з підсилювачами. Це називали «демонстративним споживанням»[326].

Уже пізно, і я знову втомлена, та перш ніж повіки ЗІМКНУТЬСЯ, запишу, скільки зможу. Десь годину тому Гарольд домалював табличку (а малював він її показово) і поставив на газоні перед епідемцентром. Стю допоміг йому забити кілок і не зреагував на жодну з ядучих підколок Гарольда.

Я спробувала налаштуватися на те, що на нас чекає розчарування. Я й думки не припускала, що Стю бреше, і гадаю, Гарольд у це теж не вірив. Тож я була впевнена, що живих там не лишилося, та однаково засмутилася й заплакала. Нічого не могла із собою вдіяти.

Та засмутилася не лише я. Щойно Стю побачив ту будівлю, він сполотнів, наче мрець. На ньому була сорочка з короткими рукавами, і я помітила, що всі його руки вкрили сироти. Зазвичай його очі блакитні, та тут вони набули шиферного кольору — зробилися як океан у похмурний день.

Він указав на третій поверх і мовив: «Сидів я там».

Гарольд повернувся до нього, і я бачила, що він збирається вставити один зі своїх фірмових вумних-завумних коментарів Гарольда Лодера, та тоді він побачив обличчя Стю й змовчав. Насправді думаю, що то було дуже розумно з його боку. Та трохи згодом він каже:

— Ну, ходімо роздивимося все як слід.

— Нащо тобі це? — каже Стю.

Голос у нього був близьким до істерики, та він міцно тримав її під контролем. Мене це дуже злякало, бо зазвичай він спокійний, як удав. І як би Гарольд не старався, насолити Стю йому ніколи не вдавалося.

— Стюарте, — заговорив Ґлен, та Стю його перебив:

— Нащо? Невже не видно, що це місце мертве? Нема тут тобі ні оркестру, ні солдатів — нічого нема. Повір, якби тут хтось був, вони б нас уже заграбастали. Посадили б у ті клітки, як сраних щурів, — а тоді він розвертається до мене й каже: — Пробач, Френ. Вирвалося. Певно, я просто засмучений.

— А я зайду, — каже Гарольд. — Хто зі мною?

Та хоча він старався здаватися ДОРОСЛИМ І КРУТИМ, я бачила, що й він зляканий.

Ґлен сказав, що також піде, і Стю мовив:

— Сходи й ти, Френ. Подивися. Вдовольни цікавість.

Я хотіла сказати, що лишуся тут, із ним, бо він здавався аж надто збентеженим (та й мені справді не хотілося туди йти), та Гарольд міг розпсихуватися, тож я сказала «окей».

Якби ми з Ґленом і сумнівалися в словах Стю, усе стало зрозуміло, щойно відчинилися двері. Через той запах. Його можна було відчути в будь-якому містечку, яке ми проїхали, — щось таке як сморід гнилих помідорів, і, о Господи, я знову плачу. Хіба правильно, що люди не просто вмирають, а ще й смердять, як

стоп

(потім)

Отак, проревілася вдруге за день. Що сталося з крутою малою Френ Ґолдсміт, з нашою кралею Сел[327]? Як у тому старому вислові: вона ж колись шурупи жувала й плювалася шпалерними цвяшками, ха-ха. Ну, сьогодні сліз уже не буде, присягаюся.

Тож ми все рівно зайшли всередину. Певне, просто з хворобливої цікавості. Не знаю, як іншим, а мені хотілося глянути на кімнату, у якій тримали Стю. Хай там як, а справа була не тільки в смердоті — після вулиці епідемцентр здавався холодним. Багато граніту, мармуру та, певно, дійсно чудова ізоляція. На верхніх двох поверхах було тепліше, а внизу стояв той запах… і прохолода… наче в склепі. ФУ.

А ще там було лячно, як у домі з привидами. Ми тулилися одне до одного, наче ягнята, і я раділа, що маю при собі гвинтівку, хай навіть 22-го калібру. Наші кроки відлунювали назад, і здавалося, наче за нами хтось скрадався, наче хтось, ну, ішов за нами, і я знову почала думати про той сон із мужиком у чорному балахоні. Нічого дивного, що Стю не схотів іти з нами.

Нарешті ми знайшли ліфт і піднялися на третій поверх. Самі офіси… і кілька трупів. Четвертий поверх був оснащений, як лікарня, тільки всі кімнати обладнали ще й повітряними шлюзами (так ті тамбури назвали Ґлен із Гарольдом) і спеціальними ілюмінаторами. Там лежало багато трупів — і в кімнатах, і в коридорах. Дуже мало жінок. Цікаво, чи намагалися вони їх евакуювати? Ну, під самий кінець. Стільки всього, про що ми ніколи не взнаємо… І чи варто?