Вона знала, як Стю поділився з ним своєю думкою — дуже тихо, мало не по-змовницьки: «Гарольде, ці сни до добра не доведуть. У мене є одна думка, та я не впевнений, як усе провернути… легке заспокійливе… доза має бути якраз такою, як треба. Переборщимо, і ніхто не прокинеться, якщо раптом щось станеться. Можеш щось запропонувати?»

Гарольд сказав, що можна спробувати пігулку вероналу (він був у всіх аптеках), і, якщо ліки обірвуть цикл снів, дозу слід зменшити до трьох чвертей пігулки, а коли й це спрацює — до половини. Стю переговорив віч-на-віч із Ґленом, і коли виявилося, що той гадає так само, вони здійснили експеримент. Коли дозу зменшили до чверті, сни почали повертатися, тож вони спинилися на половині.

Принаймні всі решта.

Щовечора Френні брала ті ліки, та замість ковтнути ховала їх. Вона не знала, чи може веронал зашкодити її дитині, та ризикувати не збиралася. Подейкували, що навіть аспірин здатний розривати ланцюги хромосом. Тож сни продовжували її мучити — мучити, саме так. Один із них був найвиразнішим, і хоча інші відрізнялися, рано чи пізно вони переходили в нього. Вона була в Оґанквіті, у батьківському домі, і за нею гнався темний чоловік. Бігав за нею коридорами, материною вітальнею, де годинник продовжував цокати в мертвій тиші, відлічуючи сегменти байдужого часу… і вона б утекла від нього, точно б утекла, якби не несла тіла. То був труп її батька, закутаний у простирадло, і, якби вона його впустила, темний чоловік із ним би щось зробив, якось жахливо його збезчестив. Тож вона бігла далі, а він наздоганяв, допоки нарешті не хапав її за плече гарячою огидною рукою. Її полишали сили, тіло батька висковзувало з безживних рук, і вона озиралася з тирадою, ладною наступної миті вирватися з її горлянки: «Забирай, роби з ним, що хочеш — мені байдуже, тільки дай мені спокій».

А він буде там — стоятиме в якійсь чорній халамиді, схожій на чернечий балахон із каптуром, з-під якого видно лише його широченний щасливий вишкір. В одній руці він тримає покручений вішак. Тоді її охоплював жах — він бив у неї боксерською рукавицею, і вона виривалася зі сну вся змокріла від поту, у грудях гупало. Як би вона хотіла більше ніколи не спати…

Бо йому потрібне було не мертве тіло її батька, а жива дитина в її утробі.

Френні знову перекотилася на другий бік. Якщо скоро не засне, то точно дістане щоденник. Вона вела щоденник від 5 липня. Почасти — для дитини. Це був акт віри в те, що дитина виживе. Френні хотіла, щоб її дитя знало, яким було її життя, як було раніше. Як до містечка під назвою Оґанквіт прийшов мор, як вони з Гарольдом утекли, що з ними стало. Вона хотіла, щоб дитина знала, яким усе було до її народження.

Місяць світив достатньо, щоб можна було писати, і після двох-трьох сторінок їй уже хотілося спати. Певне, високохудожнім це письмо не назвати. Однак вона дасть сну ще один шанс.

Френні заплющила очі.

І продовжила думати про Гарольда.

Ситуацію могла б полегшити поява Марка з Періон, якби не виявилося, що вони пара. Періон було тридцять три роки, на одинадцять більше, ніж Маркові, та в новому світі такі речі мало що важили. Вони знайшли одне одного, піклувались одне про одного, і їм було добре разом. По секрету Періон розповіла Френні, що вони намагаються зачати дитину. «Слава Богу, я обрала пігулки, а не спіраль, — сказала Пері. — От як би я тепер її діставала?»

Френні мало не розповіла їй про дитину, яку зараз виношувала (наразі вона вже добряче перевалила за третину строку), та щось її стримало. Вона боялася, що від цього кепська ситуація ще погіршиться.

Тож тепер замість чотирьох їх було шестеро (Ґлен навідріз відмовився кермувати мотоциклом і завжди їхав зі Стю чи Гарольдом), та з появою нової жінки ситуація не змінилася.

А як щодо тебе, Френні? Чого тобі хочеться?

Якщо вже потрібно жити в такому світі, думала вона, з біологічним годинником, що мав задзвеніти за шість місяців, то вона б воліла бути з кимось на кшталт Стю Редмана. Та ні, не на кшталт. Її приваблював саме він. Ось так, чесно й прямо.

Не стало цивілізації, і людське суспільство позбулося всього хрому й прибамбасів. Ґлен Бейтман часто порушував цю тему, а Гарольд щоразу тішився.

Френ вирішила, що боротьба за права жінок була лише плодом технологічного суспільства — якщо вже говорити чесно та прямо, треба бути відвертою до самого кінця. Жінки — заручниці своїх тіл. Вони менші й часто слабші. Чоловік не може завагітніти, на відміну від жінки, — це знають навіть чотирирічні. Вагітна — значить уразлива. Цивілізація подарувала людству парасольку здорового глузду, під якою можуть стояти обидві статі. Боротьба за права — це визвольна боротьба. До появи цивілізації з її обережною, милосердною захисною системою жінки були рабинями. «Не варто прикрашати дійсність, — думала Френ. — Ми були саме рабинями». А тоді дні страждань скінчились. І Жіночим Кредо, яке мало б висіти в офісах журналу «Міс» (і бажано у вигляді вишивки), було «Чоловіки, дякуємо вам за залізниці. Чоловіки, дякуємо вам за те, що винайшли автомобілі та повбивали червоношкірих індіанців, які гадали, що непогано було б іще трохи поволодарювати в Америці, адже вони були першими. Чоловіки, дякуємо вам за лікарні, за поліцію й за школи. Та вибачте, але тепер нам хочеться голосувати й самим бути творцями власної долі. Колись ми були чиєюсь власністю, але тепер це вже пройдений етап. Дні рабства скінчилися. Бути рабинями нам хочеться так само, як і перепливти Атлантичний океан у човнику з вітрилами. Літаки безпечніші й швидші за човники з вітрилами, і свобода вартує більше, ніж рабство. Ми не боїмося літати. Чоловіки, дякуємо вам».

Чи можна тут іще щось додати? Ні. Селюки могли варнякати про спалені бюстгальтери[322], реакціонери могли вести свої дріб’язкові інтелектуальні ігри, та правда лише усміхнеться. Тепер усе змінилося, змінилося за лічені тижні, та лише з часом з’ясується наскільки. Однак вона лежала вночі сама й не сумнівалася, що їй потрібен чоловік. О Господи, ще й як потрібен.

Тепер головним була безпека дитини, самозбереження та пошуки того номера один (і, можливо, номера два). Стю вабив її, особливо після Джессі Райдера. Стю був спокійним, тямущим і, користуючись висловом її батька, його не назвеш «двадцятьма фунтами лайна в десятифунтовій сумці».

Вона йому також подобалася. Френні це чудово знала, знала ще відтоді, як вони вперше пообідали на День незалежності в тому покинутому ресторані. На мить, лише на єдину мить вони зустрілися поглядами, її кинуло в жар, і всі стрілки метнулися до позначки «ПЕРЕВАНТАЖЕННЯ». Вона гадала, що й Стю здогадувався про стан речей, та він чекав на неї, чекав на її рішення. Він стрів Френні, коли вона була вже з Гарольдом, тож вона — власність Гарольда. Лайняна мужицька концепція, та вона боялася, що знову доведеться жити у світі, де правлять самі мужики, принаймні спершу.

Якби ж був іще хтось, хтось і для Гарольда, однак такої людини не знаходилось, і Френні боялася, що довго не витримає. Вона згадала той день, коли Гарольд типово незграбно намагався зайнятися з нею коханням, щоб остаточно утвердити те, що вона належить йому. Коли це було? Два тижні тому? Наче давніше. Усе минуле тепер здавалося давнішим. Воно розтяглося, наче тепла турецька іриска «Бономо»[323]. Її свідомість упіймало в лещата збентеження через Гарольда й те, що він може зробити, якщо вона піде до Стюарта, та ще й її страх снів — так вона ніколи не засне.

На цій думці вона закуняла й заснула.

Коли Френні прокинулася, надворі й досі стояла темрява. Хтось її трусив.

Вона пробурмотіла щось, аби від неї відчепились, адже вперше за цілий тиждень спалося гарно й без снів, а тоді неохоче прокинулася. Певно, уже ранок і час вирушати в путь. Та чому вони вирішили їхати затемна? Вона сіла й побачила, що навіть місяця на небі немає.