Через якийсь час після цього я у себе в ліжку. Воно стоїть нерухомо, але кімната починає крутитися довкола нього, швидше й швидше. Мені спадає на думку, що вона крутиться, як диск мого фонографа «Вебкор», на якому я раніше програвав Фетса Доміно, а тепер кручу Ділана та «Dave Clark Five». Кімната — це диск, а я — вісь, і дуже скоро вісь почне скидати платівки.

Я ненадовго відключаюся. Прокидаюся, стоячи на колінах у туалеті кімнати на двох, яку ділю зі своїм другом Луїсом Пертінгтоном. Я без поняття, як сюди дістався, але добре, що дістався-таки, бо унітаз повен яскраво-жовтого блювотиння. «Схоже на „Niblets“[106]», — думаю я, і цього вистачає, щоб знову почати ригати. Не виходить нічого, крім ниток слини зі смаком віскі, але відчуття в голові таке, ніби вона зараз вибухне. Не можу йти. Я повзу назад до ліжка, в очі лізе спітніле волосся. «Завтра буде краще», — думаю я і знову відключаюся.

Вранці мій шлунок уже трохи вгамувався, але діафрагма болить від блювання, а голова пульсує, ніби в мене повний рот хворих зубів. Мої очі перетворилися на дві лупи: гидотно-яскраве ранкове світло заходить крізь готельні вікна та, сконцентроване ними, палить мені мозок.

Про участь у запланованих на той день подіях — прогулянці по Таймс-сквер, мандрівці на човні до Статуї Свободи, підйомі на Емпайр-стейт-білдинг — не було й мови. Ходити? Буе. Човен? Двічі буе. Ліфти? Буе в четвертому степені. Боже, я ледве можу ворухнутися. Я вигадую якусь нікчемну відмовку і проводжу весь день у ліжку. Пізно пополудні мені стає трохи краще. Я вдягаюся, повзу до вестибюля в ліфті, опускаюся до першого поверху. Їсти все ще неможливо, але я вірю, що готовий до імбирного елю[107], сигарети та журналу. І кого б це я ще побачив у фойє в кріслі з газетою, як не містера Ерла Гіґґінса Битка. Я проходжу повз нього як тільки можу тихесенько, але це не допомагає. Коли я повертаюсь із сувенірної крамнички, він сидить, поклавши газету на коліна, і дивиться на мене. У мене в шлунку ніби камінь виріс. Знову проблеми з директором, можливо, навіть гірші, ніж ті, що були через «Сільські риглі». Він підкликає мене до себе, і я виявляю дещо цікаве: містер Гіґґінс насправді — нормальний дядько. Він добряче мені всипав за мою бешкетну газету, але, мабуть, то міс Марґітан наполягла. До того ж мені було лише шістнадцять. У день мого першого похмілля мені минало дев’ятнадцятий, мене вже взяли до університету штату, і після цієї поїздки чекала робота на заводі.

— Я так розумію, ти захворів і не зміг поїхати з усіма дивитися Нью-Йорк, — каже Биток і зміряє мене поглядом згори вниз.

Я кажу, саме так, я захворів.

— Прикро, що ти пропустив усе найцікавіше, — каже Биток. — Тобі вже краще?

Так, мені вже краще. Мабуть, отруївся, якась зараза, що за добу відпускає.

— Сподіваюся, більше тебе така зараза не вхопить, — каже він. — Принаймні до кінця цієї поїздки. — Він утримує на мені погляд іще мить, його очі питають, чи ми одне одного зрозуміли.

— Точно не вхопить, — кажу на повному серйозі.

Тепер я знаю, що таке бути п’яним — туманне відчуття галасливої доброзичливості, трохи ясніше відчуття того, що твоя свідомість майже повністю вийшла за межі тіла і ширяє, наче камера в науково-фантастичному фільмі, та знімає все, а потім тобі погано, нудота, головний біль. Ні, така зараза мене більше не вхопить, кажу собі я, ні у цій поїздці, ні ще колись. Одного разу вистачить, просто щоб з’ясувати, як воно. Тільки ідіот піде на такий експеримент удруге, і лише псих — псих-мазохіст — може зробити бухло постійною частиною свого життя.

Наступного дня ми продовжуємо шлях до Вашингтона, наша єдина зупинка — в амішів. Біля зупинки автобусів є крамничка з алкоголем. Я заходжу подивитися, що є. У Пенсильванії дозволяється продавати спиртне з 21 року, але мені запросто можна стільки дати, бо я вдягнутий у свій єдиний пристойний костюм і чорний плащ Фаззи. Більше того, я, певно, виглядаю, наче юний злочинець, який щойно вийшов із тюрми: високий, голодний та абияк докупи збитий. Мені продають 0,75 бурбону «Four Roses», не спитавши документів, і коли ми зупиняємося на ніч, я вже знову п’яний.

Через років десять я в ірландському салуні з Біллом Томпсоном. У нас багато приводів для святкування, не останній з яких — завершення моєї третьої книги «Сяйво». Це якраз та, що про письменника-алкоголіка, який раніше був шкільним учителем. Надворі липень, сьогодні бейсбольний матч усіх зірок[108]. Наш план — смачно поїсти домашніх страв, виставлених на марміті, а потім налигатися. Для розгону випиваємо по чарці на барі, і я починаю читати таблички. На одній написано: «ВИПИЙ МАНГЕТТЕН У МАНГЕТТЕНІ». На другій: «У ВІВТОРОК — ПРОПОЗИЦІЯ ДВА В ОДНОМУ». На третій: «РОБОТА — ПРОКЛЯТТЯ ПИТУЩОГО КЛАСУ». А просто переді мною табличка з написом: «ПРОПОЗИЦІЯ ДЛЯ ТИХ, ХТО РАНО ВСТАЄ! „ВИКРУТКА“ ЗА 1 ДОЛАР 8—10 ПН — ПТ».

Я жестом кличу бармена. Він підходить. Лисий, у сірому піджаку, це міг виявитися той самий чоловік, що продав мені першу півлітру в 66-му. Мабуть, це він і був. Я показую на табличку і питаю: «Хто приходить о чверть на дев’яту ранку і замовляє „викрутку“?»

Я усміхаюсь, а він — ні. «Хлопці з коледжу, — відповідає він. — Такі, як ви».

У 1971-му чи 1972-му році мамина сестра Керолін Веймер померла від раку грудей. Моя мама і тітка Етелін (близнючка Керолін) полетіли на похорон тітки Кел у Міннесоту. Це був мамин перший переліт за 20 років. Під час зворотного рейсу в неї почалася сильна кровотеча з її, як вона сказала, «інтимних місць». Хоча на той момент у її житті така зміна вже давно відбулася, вона сказала собі, що це просто одна остання менструація. Замкнувшись у крихітному туалеті хиткого лайнера TWA[109], вона зупинила кровотечу тампонами («Затикай! Затикай!» — як могли крикнути Сью Снелл та її подруги), після чого повернулася на своє місце. Вона не сказала нічого ні Етелін, ні Девіду, ні мені. Вона не пішла до Джо Мендеса в Лісбон-Фоллз, її лікаря з незапам’ятних часів. Замість усього цього вона вчинила, як завжди, коли виникають якісь проблеми: своє тримала при собі. Її тішила робота, тішили друзі, також її тішили четверо внуків: двоє Дейвових та двоє моїх. Потім усе пішло не так. У серпні 1973 року, під час огляду після операції з видалення її найґудзуватіших варикозних вен, у моєї матері діагностували рак матки. Думаю, Неллі Рут Піллсбері Кінг, та сама, що колись перекинула на підлогу миску з желе і танцювала в ньому, а її двоє хлопців качалися в кутку від реготу, насправді померла від сорому.

Кінець прийшов у лютому 74-го. Тоді потроху почали надходити гроші за «Керрі», і я зміг допомогти з витратами на лікування — бодай це втішало. І я був поряд до останнього, Дейв і Лінда оселили мене у себе в задній спальні. Попередньої ночі я напився, проте у мене був лише помірний бодун, це добре. Не хотілось би стояти перед материним смертним ложем з похмілля.

Дейв розбудив мене о 6:15, зазирнув у двері й тихо сказав, що йому здається, вона відходить. Коли я зайшов у головну спальню, він сидів поруч із нею на ліжку та тримав їй сигарету «Kool». Вона курила в перервах між різкими тяжкими вдихами. Вона була напівпритомна, її погляд переходив з Дейва на мене і знову на Дейва. Я сів поряд з ним, узяв у нього сигарету і підніс їй до рота. Її губи витягнулися й ухопили фільтр. Поряд із ліжком, відображений знову й знову в шерензі склянок, лежав ранній переплетений макет «Керрі». Тітка Етелін читала їй уголос десь за місяць до смерті. Мамині очі ходили з Дейва на мене, з Дейва на мене, з Дейва на мене. Вона схудла з сімдесяти двох до сорока кілограмів. Її шкіра була жовта і так сильно натягнута, що вона нагадувала мумію, з тих, які виставляють напоказ у Мексиці на День мертвих[110]. Ми по черзі тримали їй сигарету, а коли та догоріла до фільтра, я її загасив.