Цей спогад повернувся до мене одного дня під час роботи в пральні. Я побачив зав’язку історії: дівчата миються в душі роздягалки, де нема підковоподібних жердок, рожевих пластикових шторок і усамітнення. І в однієї з дівчат починається місячне. От лише вона не знає, що це таке, і решта дівчат — бридливо, нажахано, глузливо — починають закидати її прокладками. Або тампонами, які Гаррі назвав затичками для піхов. Дівчинка починає кричати. Стільки крові! Вона думає, що помирає, що решта дівчат насміхаються з неї попри те, що вона стікає кров’ю до смерті… вона реагує… дає відсіч… але як?

За кілька років до того я читав статтю в журналі «Life»[92], де висувалося припущення, що принаймні декілька відомих випадків полтергейсту були насправді телекінетичними феноменами; телекінез — це здатність рухати предмети силою думки. Існували свідчення, що молоді люди можуть мати таку силу, йшлося в статті, особливо дівчата в ранньому підлітковому віці, якраз коли в них уперше мало бути…

Бац! Зійшлися дві непов’язані думки — підліткова жорстокість і телекінез, і я отримав ідею. Утім, я не покинув свого поста біля «Washex» № 2, не почав бігати по пральні, розмахуючи руками та гукаючи «Еврика!». У мене бувало багато інших ідей, не гірших, а часом навіть кращих. А проте я подумав, що це може стати основою хорошої довгої оповідки для «Cavalier», а ще закрадалася думка про можливість публікації в «Playboy», який платив до двох тисяч доларів за коротку прозу. За дві тисячі баксів можна купити нову трансмісію в «б’юїк», і ще багато залишиться на продукти. Я поставив це оповідання на маленький вогонь на дальню конфорку — уже не зовсім свідоме, але ще й не несвідоме. Я встиг почати викладацьку кар’єру, перш ніж сів одного вечора і вирішив спробувати. Я написав три аркуші з одинарним інтервалом першої чернетки, відтак гидливо їх зжужмав і викинув.

У мене були чотири претензії до написаного. Першим і найменш важливим було те, що оповідка не зачіпала мене на емоційному рівні. Другим і трохи важливішим було те, що мені не дуже подобалася головна героїня. Керрі Вайт здавалася тупою і пасивною, вродженою жертвою. Інші дівчата кидали в неї тампони та прокладки, скандували: «Затикай! Затикай!», а мені було байдуже. Третім і ще важливішим було те, що мені не вдавалося освоїтися з середовищем і виключно жіночими другорядними персонажами. Я приземлився на жіночу планету, і єдина вилазка у дівчачу роздягалку в брансвікській школі кілька років тому не вельми допомагала тут зорієнтуватися. Найкраще мені вдавалося письмо, коли воно було інтимним, наче сексуальний дотик шкіри до шкіри. Із «Керрі» в мене було відчуття, ніби я в гумовому гідрокостюмі, який ніяк не можу стягнути. Четвертим і найважливішим за все було усвідомлення, що оповідка вистрілить, лише якщо буде довгою, може, навіть довшою за оповідання «Часом вони повертаються», яке й так стояло на дальшій межі обсягу, прийнятного для ринку чоловічих журналів. А ще ж має лишитися вдосталь місця для чирлідерок, які дивним чином забули вдягти трусики, — саме заради них чоловіки й купували ці журнали. Я не бачив сенсу витрачати два тижні або навіть місяць на написання повісті, яка мені не подобається і яку не можна буде продати. Тож я її викинув.

Коли я наступного вечора повернувся зі школи, Таббі тримала аркуші. Вона помітила їх, викидаючи сміття з мого відерця, обтрусила м’яті паперові кульки від цигаркового попелу, розгладила й сіла читати. Вона сказала, що хоче, аби я продовжив. Хоче дізнатися, що буде далі. Я сказав, що ні хріна не знаю про школярок. Вона сказала, що допоможе мені з цим. Схилила підборіддя й усміхнулася у своїй до болю милій манері. «Із цього може вийти, — сказала вона. — Я чесно так думаю».

Я так і не полюбив Керрі Вайт, так і не повірив мотивації Сью Снелл, коли вона відправляла свого хлопця з Керрі на випускний, але дещо в мене справді вийшло. Ціла кар’єра. Таббі якимось чином знала, а наскладавши п’ятдесят аркушів тексту з одинарним інтервалом, я теж знав. Щонайменше, я був упевнений, що ніхто з персонажів, які пішли на випускний Керрі Вайт, ніколи його не забуде. Тобто ніхто з тих, які виживуть.

До «Керрі» я написав три інші романи: «Лють», «Довга прогулянка» і «Переслідуваний»[93], які було опубліковано пізніше. Серед цих книжок «Лють» найбільше бентежила, а «Довга прогулянка» була найкраще написана. Але жодна з них не дала мені того, чого навчила Керрі Вайт. Найважливіше, що в автора початкове сприйняття персонажа або персонажів може бути таким же хибним, як і в читача. На другому місці було усвідомлення, що припиняти роботу над твором лише тому, що тобі тяжко на емоційному рівні чи уяви бракує, — погано. Часом треба рухатися вперед через «не хочу», а часом може здаватися, ніби ти навсидячки гівно лопатою вигрібаєш, а насправді все добре виходить.

Мені допомогла Таббі. Для початку я дізнався від неї, що шкільні автомати з прокладками зазвичай працюють без монет, бо вчителі й адміністрація не хочуть, аби по школі ходили дівчата в закривавлених спідницях лише тому, що їм не вистачило четвертака, сказала мені дружина. А ще я сам собі допоміг, покопавшись у спогадах про старші класи (робота вчителя не зарадила: мені тоді було вже 26 і я стояв по інший бік столу) і згадавши про двох дуже самотніх та зацькованих дівчат із мого класу: які вони були на вигляд, як поводилися, як до них ставилися. Украй рідко за всю свою кар’єру я досліджував настільки неприємну територію.

Одну з цих дівчат звали, скажімо, Сондра. Вона жила з матір’ю в трейлері недалеко від мене, у них був собака Сир Чеддер. У Сондри був булькітливий, нерівний голос, наче в неї в горлі постійно стояв густий слиз. Вона не була гладкою, але її шкіра видавалася обвислою, блідою, ніби нижній бік гриба. Волосся тулилося до прищавих щік тугими кучериками Сирітки Енні[94]. У неї не було друзів (крім хіба що Сира Чеддера). Якось її мати заплатила мені, щоб я пересунув їм меблі. У вітальні трейлера домінував розіп’ятий Ісус у майже натуральну величину зі зведеними догори очима, опущеним ротом та кров’ю, що скрапувала з-під тернового вінка. Він був голий, лише в ганчірці, обмотаній довкола стегон і крижів. Над цією пов’язкою був запалий живіт і випнуті ребра в’язня концтабору. Мені подумалося, що зростання під агонічним поглядом цього вмираючого Бога, безсумнівно, посприяло тому, що Сондра стала такою, як я її знав, — боязкою та сірою вигнанницею, яка тинялася коридорами лісбонської школи, наче сполохана миша.

— Це Ісус Христос, мій Господь і Спаситель, — сказала Сондрина мати, простеживши мій погляд. — А ти спасенний, Стіве?

Я поспішив запевнити, що спасенний, наскільки можливо. Водночас мені подумалося, що не буває настільки благочестивих людей, щоб отакий Ісус за них заступився. Він же збожеволів від болю — це видно з його обличчя. Якби він повернувся на Землю, то явно не в гуморі для спасіння душ.

Другу дівчину звали, скажімо, Доді Франклін, однак інші дівчата казали на неї Додо або Дуду[95]. Її батьків цікавило тільки одне — участь у конкурсах. І це в них добре виходило. Вони виграли цілу купу дивної всячини, зокрема річний запас консервованого тунця «Three Diamonds Brand Fancy Tuna» і автомобіль «максвелл», який належав Джекові Бенні[96]. Цей «максвелл» стояв зліва від їхнього будинку в частині Дарема, знаній як Саутвест-Бенд, яка поступово розчинялася в пейзажі. Раз чи два на рік котрась із місцевих газет — портлендський «Press-Herald», льюїстонський «Sun» чи лісбонський «Weekly Enterprise» — присвячувала статтю чудній херні, яку вигравали в лотереях і на тоталізаторі батьки Доді. Зазвичай її доповнювало фото «максвелла», або Джека Бенні зі скрипкою, або того й іншого.