На кілька секунд він замовк, чекаючи аплодисментів, аж доки не зрозумів, що це було б дуже недоречним і що його виступ, імовірно, у жодному разі не був виправданням. Він зійшов униз і відступив від голосів, які вигукували його ім’я.

— Натане! Натане!

Вульф озирнувся й побачив, що до нього біжить Андреа. Їй вдалося ухилитися від першого поліціянта, однак її заблокували двоє інших. Його скувала та сама сплутана злість, яка затьмарювала кілька їхніх зустрічей після розлучення, і майже спокусився думкою дати поліціянтам відтягнути її подалі, однак, коли представник дипломатичної групи захисту, озброєний штурмовою гвинтівкою Heckler & Koch G36C попрямував до неї, усе-таки вирішив втрутитися.

— Усе гаразд. Усе гаразд. Пропустіть її, будь ласка, — неохоче вигукнув він.

Коли вони бачилися востаннє, щоб обговорити труднощі з продажем будинку, зустріч була по-особливому холодною, тож, коли Андреа підбігла і міцно його обняла, він вирішив відступити. Вульф дихав ротом, відчайдушно намагаючись перехопити подих і не відчувати аромату її волосся, знаючи, що воно пахне її улюбленими парфумами, які він так любив. Коли Андреа нарешті відпустила його, Вульф побачив, що вона готова була розплакатися.

— Енді, я не можу розповісти тобі ще щось…

— Ти хоч колись відповідаєш на дзвінки? Я майже дві години намагалася до тебе додзвонитися!

Вульф не міг осягнути такої швидкої зміни її настрою. Складалося враження, що тепер вона була шалено розлючена на нього.

— Мені дуже шкода, але насправді я сьогодні був трохи зайнятий, — промовив він, а потім нахилився і прошепотів їй на вухо:

— Очевидно ж, що я був на місці вбивства.

— По сусідству з твоєю квартирою!

— Ага, — замислено сказав Вульф. — По сусідству.

— Я маю тебе про дещо запитати, але мені потрібно, щоб ти казав правду, добре?

— Гммм…

— Там було дещо більше? Тіло зшили докупи… як ляльку.

Вульф почав розгублено бурмотіти:

— Як ти? Звідки ти? В інтересах міської поліції Лондона, я…

— Це ж Халід, правда? Голова?

Вульф схопив Андреа за руку і потягнув її вбік, подалі від поліціянтів. Жінка витягла з сумочки товстий коричневий конверт.

— Повір мені, я остання, хто хотів би згадувати ім’я цього бридкого чоловіка. Бо я впевнена, що це він зруйнував наш шлюб. Але я впізнала його на фото.

— Фото? — обережно запитав Вульф.

— О Боже! Я знала, що вони справжні, — сказала вона, геть вражена. — Хтось відправив мені фото чогось, схожого на ляльку. Я годинами сиділа над ними. Мені потрібно ставати до роботи.

Андреа замовкла, бо хтось проходив повз них.

— Натане, хто б не відправив мені ці фото, він додав ще й список. Саме тому я й намагалася додзвонитися до тебе, бо не знаю, що він означає: шість імен і дата навпроти кожного.

Вульф вихопив з її руки конверта й розірвав його.

— Перше ім’я: мер Тернбл і сьогоднішня дата навпроти, — сказала Андреа.

— Мер Тернбл? — перепитав Вульф.

Здавалося, у нього з-під ніг щойно вибили землю.

Не кажучи ані слова, Вульф розвернувся й побіг до головного входу. Він чув, що Андреа кричить щось йому навздогін, однак коли їх розділило товсте скло, слова вже здавалися нечіткими.

Сіммонс розмовляв по телефону з комісаром, і, коли він уже вкотре вибачився за те, що його команда не надто просунулася в розкритті справи, комісар зовсім непрозоро натякнув йому, що на його місце легко знайдуть когось іншого. Сіммонс саме розповідав свій план дій, коли до його кабінету увірвався Вульф.

— Вульфе! Пішов геть! — вигукнув Сіммонс.

Вульф нахилився над столом і натиснув кнопку завершення розмови.

— Що в біса ти робиш? — розгнівано запитав Сіммонс.

Вульф відкрив було рота, щоб відповісти, коли спотворений голос із трубки перебив його:

— Це ти до мене, Сіммонсе?

— От же лайно, — Вульф натиснув іншу кнопку.

— Ви увімкнули голосову пошту — почав роботизований голос.

Сіммонс був шокований, і поки Вульф шалено натискав на телефонові одну кнопку за іншою, схопився за голову.

— Як вимкнути цю штуку? — у відчаї заволав Вульф.

— Велика червона кнопка з… — саме вчасно порадив комісар, а потім почулося різке клацання і запала тиша, яка підтвердила, що він таки мав рацію.

Вульф розкидав на столі поляроїдні фотографії моторошного тіла.

— Наш убивця надіслав їх пресі разом із переліком майбутніх жертв.

Сіммонс потер обличчя і глянув униз на фотографії.

— Перший — мер Тернбл… сьогодні, — промовив Вульф.

На те, щоб його слова досягли цілі, знадобився якийсь час. Несподівано Сіммонс почав діяти і схопив свій мобільник.

— Терренсе! — радісно відповів мер.

Судячи зі звуку, він був надворі.

— Чим заслужив таку честь?

— Рею, де ти? — запитав Сіммонс.

— Повертаюся до Гем Ґейт у Річмонд Парк. А потім у мене благодійна акція для…

Сіммонс прошепотів його місцезнаходження Вульфу, і детектив уже набирав номер патрульних.

— Рею, у нас проблема: реальна загроза твоєму життю.

Новину мер сприйняв на диво добре.

— Нічого не міняється, — засміявся він.

— Залишайся там, де ти є. До тебе вже їдуть авто, які супроводжуватимуть тебе сюди, аж доки ми не дізнаємося більше.

— Це і справді так необхідно?

— Я все поясню, коли приїдеш.

Сіммонс поклав слухавку і розвернувся до Вульфа.

— Три машини в дорозі. Найближча до нього за чотири хвилини. Озброєна одиниця захисту.

— Добре, — сказав Сіммонс. — Нехай Бакстер і — як там його звати — повертаються сюди. Потім, я хочу, щоб цей поверх замкнули й нікого сюди не впускали й не випускали. Попередь охорону, що ми проведемо мера всередину через гараж. Іди!

Мер Тернбл терпляче чекав на задньому сидінні свого «мерседес бенца» E-класу із водієм. Ще дорогою до авто він доручив помічникові скасувати всі заплановані на сьогодні заходи, відчуваючи, що це буде довгий і виснажливий день.

Лише два місяці тому він отримав електронного листа з погрозами і був змушений ховатись у Річмонді впродовж усього дня. Аж доки не з’ясувалося, що повідомлення відправив одинадцятирічний школяр із тієї школи, котру мер відвідував того тижня. Йому стало цікаво, чи цього разу чимале марнування часу стане виправданим.

До парку заїжджала ціла низка авто, власники яких хотіли влаштувати собі неповторні вихідні, тому водієві мера довелося трохи від’їхати. І тепер вони припаркувалися біля ще зовсім недавно заселеного Роял Стар та Ґартер Хоум[12]. Мер визирав із вікна на чарівну будівлю, зведену на вершині пагорба Річмон, і думав про те, скільки часу знадобиться для того, щоб іще одна історична пам’ятка Лондона закінчила своє існування в такому безславному спаплюженні, перетворена на помешкання для багатих банкірів.

Він відкрив портфель, знайшов коричневий інгалятор і глибоко вдихнув. Нескінченна спека принесла із собою цілі хмари пилку, і це неабияк позначилося на його диханні, однак мер вирішив не повертатися до лікарні вже втретє за рік.

Його найближчий суперник наступав йому на п’яти за кожної слушної нагоди, тому він був переконаний, що скасовані зустрічі цього дня так просто йому не минуться.

Відчувши, як зростає напруження, мер опустив вікно й запалив цигарку. Для нього вже давно не було іронії в тому, що портсигар лежав у тій самій кишені, що й інгалятори, особливо після того, як йому так успішно вдалося скоротити кількість цигарок, викурених упродовж дня. Здалеку до нього долинули сирени, і мер був спантеличений, коли зрозумів, що це їдуть по його душу.

Поруч із ним зупинилася патрульна машина, і з неї вийшов поліціянт у формі, щоб коротко переговорити з водієм. Через тридцять секунд вони вже прямували до відділка, не прискорюючись лише на світлофорах та автобусних смугах. Мер молився лише про те, щоб ніхто не знімав цю безглузду надмірну реакцію, адже його доволі впізнаваний «мерседес» із обох боків оточили ще дві поліційні машини.