Убивця триматиметься на відстані, так неначе перевірятиме ґрунт під ногами, однак такі люди не можуть опиратися дедалі більшому наближенню до розслідування. Із кожним наступним убивством їхня впевненість все зростатиме, розпалюючи в них комплекс Бога, підштовхуючи їх до ризикованіших дій. Рано чи пізно вони прийдуть до нас.

Усі присутні здивовано витріщилися на Едмундса.

— Не думаю, що чув, щоб ти говорив так раніше, — промовив Фінлі.

Едмундс засоромлено знизав плечима.

— Але чому я? — запитав Вульф. — Чому б не вказати тією жахливою штукою на вікно когось іншого? Для чого відправляти фотографії моїй дружині?

— Колишній дружині, — в унісон промовили Бакстер і Фінлі.

— Чому моя… — Вульф запнувся на півслові. — Чому я?

— За красиві очі, — усміхнувся Фінлі.

Присутні вичікувально дивилися на Едмундса.

— Обирати в поліції когось окремого з цілого відділу для серійних убивць не так типово, однак трапляється й таке, і тоді причини завжди особисті. У якомусь сенсі, це форма лестощів. Він має вважати Вульфа, і лише Вульфа вартісним суперником.

— Тоді все в порядку. Допоки він вважатиме це люб’язністю, — зневажливо промовив Вульф.

— Якщо так, тоді хто ще у списку? — запитала Бакстер, бажаючи змінити тему на щось, про що Едмундс не писав.

— Я передам це Терренсу, — сказала Ваніта, вийшовши вперед. — Наразі ми вирішили притримати цю інформацію, тому що: а) не хочемо спричинити паніку; б) зараз нам потрібно зосередитися на мерові; в) ми не знаємо напевне, чи справжня ця загроза, а останнє, що потрібне цьому відділку, — це ще один судовий позов.

Вульф відчув, як кілька осіб із осудом повернули голову в його бік.

У кімнаті задзвонив телефон внутрішньої лінії, і, коли Сіммонс відповів, натовп лише нашорошив вуха.

— Продовжуй… Дякую, — він кивнув Ваніті.

— Гаразд, люди, докладіть сьогодні всіх зусиль. Нараду закінчено.

Поки Вульф дістався підземного паркінгу, «мерседес» мера вже припаркували. На відміну від решти будівель, у підземних гаражах не відчувалося нестачі кондиціонування повітря. Спека, яка підіймалася з гудронованого шосе і змішувалася із запахами гуми, мастила та вихлопних газів, була майже задушливою. Гнітюче світло, що осявало все, окрім темних закутків, гралося із внутрішнім годинником Вульфа. Він був виснажений і думав про те, чи раптом уже не вечір, тому глянув на годинник: 7.36 ранку.

Коли він підійшов до авто, задні дверцята з одного боку відчинилися, і мер вибрався назовні — такий супровід стривожив його значно більше.

— Чи не буде хтось такий ласкавий і пояснить мені, що, в біса, коїться? — випалив він, грюкнувши дверцятами.

— Містере мер, я — детектив Вульф.

Вульф простягнув руку, щоби привітатися, і гнів мера відразу ж розвіявся. На якусь мить він здався спантеличеним, однак потім його впевненість повернулася, і він щиро потиснув руку Вульфа.

— Приємно нарешті познайомитися з вами особисто, детективе, — він осяйно всміхнувся, докладаючи забагато зусиль, так неначе позував для фотографії на благодійному заході, куди нещодавно збирався.

— Якщо ваша ласка, пройдіть за мною, — промовив Вульф, жестом вказуючи напрямок озброєному поліціянту, який приєднався до них на сходах.

— Хвилинку, будь ласка, — сказав мер.

Вульф прибрав руку, яку несвідомо підняв до широкої спини чоловіка у спробі поквапити його.

— Я хотів би, щоб мені зараз же сказали, що відбувається.

Вульф щосили намагався не помічати зверхнього тону. Він процідив крізь зціплені зуби:

— Сіммонс хотів би розповісти про все сам.

Мер не звик чути «ні», тому вагався.

— Дуже добре. Хоча, мушу визнати, я здивований, що Терренс відправив няньчити мене саме вас. Сьогодні по радіо я чув ваш виступ. Чи не повинні ви зараз працювати над справою про серійного вбивцю?

Вульф знав, що не варто нічого говорити, але йому потрібно було зрушити чоловіка з місця, до того ж така зверхня поведінка починала його втомлювати. Він повернувся до мера, глянув йому у вічі й відповів:

— Саме цим я і займаюся.

Мер виявився швидшим, аніж здавався.

Якби в нього не було хронічної астми та якби впродовж десятків років він не шкодив своїм легеням цигарками, вони б не встигали за ним. Зайшовши до головної приймальні, троє чоловіків, сповільнившись, відсапувалися від жвавої ходьби.

Великий мінімалістський простір у кількох місцях будівлі було повністю позбавлено від будь-яких слідів шістдесятих років. Комісар відхилив прохання Сіммонса зачинити фойє та східці, поки вони проводитимуть мера, заявивши, що озброєна охорона, система відеоспостереження, металодетектори та група поліціянтів у будівлі вже й так роблять це місце найбезпечнішим у місті.

У фойє було тихіше, ніж у буденні дні, хоча кілька людей усе одно йшли до автомата з кавою у центрі чи просто тинялися без діла. Помітивши прогалину в людському потоці, Вульф обрав темп і попрямував до дверей, крізь які можна було вийти на сходи.

Мер тепер помітно нервував і першим звернув увагу на чоловіка із залисинами, який зайшов до будівлі та побіг просто до них.

— Детективе!

Вульф розвернувся, щоб побачити загрозу, і штовхнув мера собі за спину, а озброєний поліціянт підняв пістолет.

— На підлогу! Униз! — закричав він, звертаючись до непримітного чоловіка з коричневим пакетом у руках.

Шокований чоловік зупинився й підняв руки вгору.

— На підлогу!

Аби слова наказу були почутими, поліціянту довелося повторити їх двічі.

— Кинь пакет. Опусти його.

Чоловік відкинув пакет від себе, штовхнувши його по начищеній підлозі до мера. Невпевнений у тому, чи це було зроблено навмисно чи просто внаслідок неконтрольованої дії знервованого чоловіка, Вульф відштовхнув мера назад на кілька кроків.

— Що в пакеті? — вигукнув поліціянт чоловікові, який витріщився на Вульфа та мера. — Очі вниз! Дивися на підлогу. Що… в… пакеті?

— Сніданок, — закричав наляканий чоловік.

— Чому ти біг?

— Я запізнився вже майже на двадцять хвилин… Відділ інформаційних технологій.

Поліціянт умілим рухом направив пістолет на чоловіка і позадкував до пакета. Він обережно став біля нього навколішки, а потім надто, надто вже повільно зазирнув усередину.

— У нас тут якісь гарячі бутерброди, — сказав він Вульфу, так немов ідентифікував підозрілі предмети.

— З яким смаком? — відповів Вульф.

— З яким смаком? — рявкнув поліціянт.

— З шинкою та сиром, — вигукнув чоловік на підлозі.

Вульф посміхнувся.

— Неси сюди.

До офіса вони дісталися без жодних інших інцидентів. Вульф подякував ескорту, а потім Фінлі пропустив їх усередину. Підйом на сьомий поверх давався їм важко, і Вульф чув, як кожний подих мера супроводжувався високим свистом.

Офіс, де опустили всі жалюзі, здавалося, міг викликати напад клаустрофобії, а штучне освітлення було лише дешевою імітацією справжнього. Вони швидко пройшли кімнатою, і присутні озиралися на них, відриваючи погляди від моніторів комп’ютерів та яскравих букетів. Щойно помітивши їх, Сіммонс квапливо вийшов зі свого кабінету і потиснув руку давньому другу.

— Рею, як же приємно бачити тебе, — щиро промовив він, а потім повернувся до Вульфа, — Проблеми внизу?

— Фальшива тривога, — пробурчав Вульф із наповненим ротом, бо саме смакував сендвічем із шинкою та сиром.

— Терренсе, я був би вельми вдячний, якби ти пояснив мені, що відбувається, — сказав мер.

— Звісно, поговорімо наодинці, — Сіммонс провів його до кімнати для допитів і зачинив двері. — Я відправив патрульну машину до твого будинку. Мені здалося, що ти захочеш знати, що Мелані та Розі в безпеці.