Вона дивилася на дівчат: як вони йшли, обійнявшись за плечі, як трималися одна за одну, з’єднані в суцільну масу пухнасті тіла, а посередині, зрозуміла Луїза, була Ліна Ебботт. Ліна, така усамітнена останні кілька місяців, нині переживала момент слави. На неї теж спочатку повитріщаються, поспівчувають, а невдовзі — цуратимуться.

Луїза відвернулася від дівчат і пішла вгору схилом у бік дому. Вона зсутулилася, опустила голову і сподівалася, що зможе проскочити повз гурт непоміченою, тому що дивитися на Ліну Ебботт їй було страшно, вона будила жахливі образи в уяві Луїзи. Але дівчинка помітила її і гукнула:

— Луїзо! Місіс Віттекер! Зачекайте, будь ласка!

Луїза спробувала пришвидшити ходу, але її ноги були важкими, а серце неначе стара здута повітряна кулька, а Ліна була молода й міцна.

— Місіс Віттекер, я хочу поговорити з вами.

— Не зараз, Ліно. Я дуже співчуваю.

Ліна поклала долоню на руку Луїзі, але Луїза вирвалася, вона не могла дивитися на дівчинку. — Мені дуже шкода. Я не можу говорити з тобою зараз.

Луїза стала монстром, порожнистою істотою, не здатною заспокоїти осиротілу дитину, а ще — а це гірше, значно гірше, — не могла дивитися на цю дитину без думки: «Чому не ти? Чому не ти опинилась у воді, Ліно? Чому це була не ти? Чому моя Кейті? Добра, ніжна, щедра, працьовита, завзята — у всьому краща за тебе. Краще б вона ніколи сюди не ходила. Це мала бути ти».

Затон Утоплениць, Даніелла Ебботт

(неопубліковане)

Коли мені було сімнадцять років, я врятувала сестру, яка мало не потонула.

Але, вірте чи ні, все почалося не там.

Є люди, яких тягне до води, які зберігають певне первісне, атавістичне чуття, куди вона тече. Я вважаю себе однією з таких. Найживішою я почуваюся, перебуваючи біля води, біля оцієї води. Саме тут я навчилася плавати, саме тут навчилася жити в природі й у власному тілі в найрадісніший, найприємніший спосіб.

Відколи я переїхала до Бекфорда у 2008 році, я майже щодня купалася в річці — і взимку, і влітку, іноді з дочкою, іноді сама, і мене зачаровувала думка, що це місце, місце мого екстазу, для когось стало місцем жаху і страхіття.

Коли мені було сімнадцять, я врятувала тут сестру, але одержимість бекфордським затоном у мене почалася значно раніше. Мої батьки були гарні оповідачі, особливо мати; і саме від неї я вперше почула про трагічну долю Ліббі, про жахливе убивство в будинку Вордів, страшну історію про хлопчика, котрий бачив, як утопилася його мати. Я раз у раз просила її розповісти мені ці історії знову й знову, пам’ятаю, як турбувався батько («Такі оповідки ж не для дітей!») і материн опір («Звичайно, і для дітей теж! Це — історія»).

Вона посіяла в мені зерно цього захоплення, і задовго до того, як моя сестра опинилась у воді, задовго до того, як я взяла в руки фотоапарат, ручку чи папір, я годинами фантазувала та уявляла, як це відчувалося, як воно було, наскільки того дня була холодна вода.

Уже в дорослому віці мене, звичайно, захопила таємниця моєї власної родини. Вона б не мала бути таємницею, але нею є, попри всі мої намагання наводити мости, сестра багато років зі мною не розмовляла. У колодязі її мовчання намагаюся уявити, що повело її на річку глупої ночі — і навіть моя непересічна уява мені нічим не може допомогти. Адже сестра моя ніколи не була схильна до драм, ніколи не захоплювалася сміливими жестами. Вона могла бути хитрою, проникливою, мстивою, як сама вода — але тут нічого не можу зрозуміти. Цікаво, чи так і залишиться це таємницею назавжди.

Я вирішила, що, намагаючись зрозуміти себе, свою родину й ті історії, які ми розповідаємо одне одному, я спробую пошукати підґрунтя всіх загадкових пригод на бекфордському затоні, запишу всі останні миттєвості життя тих жінок, які пішли під воду бекфордського Затону Утоплениць так, як їх собі уявляю.

Ця назва не випадкова, а проте, що за нею стоїть? Простий річковий закрут. Вигин. На такий неважко натрапити, якщо йти понад річкою, над кожним її поворотом, над глибокими місцями і заливними землями. Річка дарує життя — і забирає його. Вона там тепліша, тут холодна, стояча, забруднена; вона зміїться лісом, врізається ножем у м’які пагорби Чевіот-Гіллс, і відтак, саме північніше від Бекфорда, сповільнює біг. Вона перепочиває на Затоні Утоплениць.

То — ідилічне місце: стежку затінюють дуби; схили, порослі буками й платанами, а на південному боці — похилий піщаний берег. Тут приємно купатися на мілині, приводити дітей, також сонячного дня сюди приємно приїхати на пікнік.

Але зовнішність оманлива, адже це лиховісне місце. Темне скло води приховує те, що в глибині — водорості, які обплутують ноги, тягнуть людину на дно, гостре каміння, яке ножем впивається в тіло. Угорі маячить сірий сланцевий бескид: виклик, провокація.

Це місце за століття забрало життя Ліббі Сітон, Мері Марш, Енн Ворд, Джинні Томас, Лорен Слейтер, Кейті Віттекер, і не тільки їх, а ще безлічі незнайомок. Я хотіла поставити запитання: чому, як і що їхнє життя і смерть може розповісти нам про нас самих. Є такі люди, які б не хотіли таких запитань, які краще б усе замовчали, зам’яли, приховали. Але я ніколи не була прибічницею мовчання.

Цю працю, мемуари мого життя і бекфордського затону, я б хотіла почати не під поверхнею, а на поверхні. Адже тут усе й починається: випливе чи потоне, відьма чи не відьма — випробування водою. Тут, на мій затон, у цей мирний, прекрасний куточок, який зараз хіба що за милю від мене, жінок приводили, зв’язували і кидали у воду: потоне чи випливе?

Дехто каже, що від цих жінок щось залишилось у воді, дехто — що там дещо з їхньої чарівної сили, бо відтоді ці береги ваблять нещасних, розчарованих, розгублених, охоплених відчаєм. Вони приходять сюди купатися зі своїми сестрами.

Ох цей Бекфорд і дивний, охрініти можна. Він красивий, місцями просто дух перехоплює, але дуже химерний. Відчуття таке, наче він якесь окреме місце, наче його відірвали від усього, що навколо. Звичайно, до нього звідусюди не одну милю їхати — до цивілізованого місця кілька годин за кермом. І то, якщо вважати Ньюкасл цивілізованим місцем, от я не дуже певна, що його можна так назвати. Бекфорд — дивне місце, повне чудернацького народу, а історія в нього взагалі божевільна. І через усе містечко проходить річка, а що в цьому найхимерніше — хоч куди підеш, хоч у який бік, тебе обов’язково винесе знову до річки.

Інспектор теж у чомусь не такий, як люди. Він сам місцевий, то що, власне, з нього взяти. Я про це подумала, щойно вперше його побачила вчора вранці, коли витягали з води тіло Нел Ебботт. А він стояв на березі, руки на стегнах, голову похилив. Він із кимось розмовляв — як виявилося, з медичним експертом — але з відстані здавалося, наче він молиться. Ось кого він мені тоді нагадав — священика. Високий, худий чоловік у темному одязі, на тлі чорної води і сланцевої скелі, а біля його ніг — жінка, бліда і спокійна.

Звичайно, не спокійна, а мертва. Але її обличчя не було перекривлене чи спотворене. Якщо не дивитися на решту її тіла — зламані кінцівки, неприродно вигнутий хребет, то можна було подумати, що вона просто потонула.

Я відрекомендувалася й одразу подумала: є щось у ньому дивне — очі сльозяться, руки злегка тремтять, і він це тремтіння старанно приховує, тре їх одну об одну, долонею по зап’ястю — мені згадався мій тато «після вчорашнього» — коли він був такий, то слід було говорити тихо, не підводити голови.

Не підводити голови принаймні видалося доречним і тут. Я пробула на півночі менш ніж три тижні після квапливого переведення з Лондона через необачний службовий роман. Чесно кажучи, я тільки й хотіла, що працювати над справами і не згадувати цю маячню. Я спочатку всією душею передчувала нудну роботу, тож дуже здивувалася, коли мене покликали розслідувати підозрілу смерть. Жінка, що її тіло помітив у річці чоловік, який гуляв із собакою. Вона була повністю одягнена, отже, не купалася. Головний інспектор сказав мені прямо: