— Чому ти, Ліно, кажеш, що вона стрибнула?

Я довго дивилася на неї, а потім відповіла. Хай знає, що я бачу її наскрізь.

— Мені дивно чути від вас таке запитання, — сказала я. — Хіба не ви казали, що в неї було бажання смерті?

Вона захитала головою і каже:

— Ні-ні, я такого не казала, нічого подібного.

Брехло.

Інший детектив — жінка — почала говорити про те, як у них не було «на цей час жодних доказів, які вказували б на зумисну дію», і що вони не знайшли жодної записки.

Я просто не змогла не розсміятися:

— Ви думаєте, що вона б залишила записку? Моя мати жодної, блядь, записки б лишати не стала. Це було б, ну, так банально.

Джулія кивнула.

— Це… це правда. Я добре уявляю Нел, яка хоче, щоб усі ламали голову й гадали… Вона любила таємниці. І вона б охоче стала сама загадкою і таємницею.

У мене просто руки зачесалися дати їй по голові. Ах ти лошиця, хотіла я сказати, ти тут теж винна!

Жінка-детектив заметушилася, стала всім води наливати, намагалася тицьнути склянку й мені, і я просто не витримала. Я знала, що врешті заплачу, але не збиралася ревти перед ними.

Я натомість пішла до своєї кімнати, зачинилася і заплакала там.

Я загорнулась у шарф і плакала якомога тихіше. Намагалася не піддаватися, не дати собі розвалитися, бо відчувала, що коли вже почну, то не зможу зупинитися.

Я намагалася не пустити до себе ці слова, але вони все крутяться в моїй голові: пробач, пробач, це я винна. Я і далі дивилася на двері кімнати і все знову й знову переживала той момент у неділю ввечері, коли мама прийшла побажати мені на добраніч. Вона сказала: «Незалежно ні від чого, просто знай, як сильно я люблю тебе, Ліно, добре?» Я перевернулася на другий бік і вдягла навушники, але я знала, що вона стоїть там, я відчувала, що вона стоїть і дивиться на мене, це як я відчувала її смуток — і раділа, бо я відчувала, що вона на це заслужила. Я зараз що завгодно б зробила, аби тільки встати, обійняти її і сказати, що я теж її люблю, і що вона взагалі ні в чому не винна, я ніколи не повинна була її винуватити. Якщо вона була в чомусь винна, то і я так само.

Це був найжаркіший день, принаймні за цей рік, і оскільки на Затоні Утоплениць плавати було з очевидних причин заборонено, Марк пішов купатися вище за течією. Перед будинком Вордів був доволі довгий відтинок, де річка ширшала, вода бігла швидка і студена рудуватим каменистим бережком, а посередині було глибоко і так холодно, що перехоплювало дух і наче обпікало шкіру — від такого холоду людина пирхає і сміється.

От і він уголос розсміявся — вперше за останні кілька місяців. Так само й у воду він занурився також уперше за кілька місяців. Річка для нього із джерела задоволення перетворилася на жахливе місце, але сьогодні все стало, як і колись. Сьогодні вона приносила приємність. Він відчував це, відколи прокинувся — легшим, з яснішою головою, легшими руками й ногами, — що настав чудовий день для купання. Вчора Нел Ебботт знайшли мертвою у воді. А сьогодні був гарний день. Він не так відчував, що з плечей спав тягар, але начебто ті лещата, які стискали його скроні й загрожували його розуму, його життю — врешті розстислися.

До його дому прийшла жінка-поліцейський, дуже молода детектив-констебль із дуже милою, трохи дитячою зовнішністю, і від того йому захотілося сказати їй те, чого казати не слід. Келлі її звали, а прізвище забув. Він запросив її до себе і розповів їй правду. Сказав, що він бачив, як Нел Ебботт вийшла з пабу в неділю ввечері. Він не згадав, що пішов туди спеціально, аби випадково її зустріти, це було неважливо. Сказав, що вони розмовляли, але недовго, бо Нел кудись поспішала.

— Про що ж ви говорили? — спитала його констебль.

— Про її дочку, Ліну, вона моя учениця. У мене була морока з нею в останній чверті — дисципліна, то се, то те. Я у вересні знову їй читатиму англійську — це важливий рік, вона складатиме на атестат — так що я хотів подбати, аби далі не було жодних проблем.

Доволі правдиво.

— Вона сказала, що в неї немає часу, що в неї інші справи.

Теж правда, теж, хоча і не вся. Чи то пак, не нічого, крім правди.

— У неї не було часу, щоб обговорити проблеми своєї дочки в школі? — запитала детектив.

Марк знизав плечима і сумно всміхнувся.

— Одні батьки активніше займаються дітьми інші — менше, — сказав він.

— Коли вона вийшла з пабу, куди вона пішла? Чи своєю машиною вона поїхала?

Марк похитав головою.

— Ні, гадаю, вона рушила додому. Вона йшла в той бік.

Детектив кивнула.

— Ви не бачили її після того? — спитала вона, і Марк похитав головою.

Отже, дещо тут було правдою, дещо — брехнею, але, хай там як, детектива, здається, такі відповіді влаштували; дівчина-констебль залишила йому картку з номером, щоб він міг зв’язатися з нею, якщо пригадає ще що-небудь.

— Зателефоную, — пообіцяв він і переможно всміхнувся, а констебль здригнулася. Він замислився, чи не переграв.

Тепер він пірнув, поплив під водою вниз за течією річки, занурюючи пальці в м’яке, мулисте дно. Він туго згрупувався, а потім одним вибуховим рухом вилетів на поверхню, жадібно віддихуючись.

Він сумуватиме за річкою, але вже був готовий вирушати. Йому настав час почати шукати нову роботу, можливо, в Шотландії, а то й далі: у Франції чи Італії, де ніхто не знав, звідки він і що за події були в його житті. Він мріяв про чисту дошку, новий аркуш, незаплямовану історію.

Вибравшись на берег, він відчував, як лещата знову стискаються. Ще не вечір. Ще рано радіти. Ще залишалося дівчисько, воно ще може створити йому проблеми. Хоча, оскільки воно так довго мовчало, то не так уже ймовірно, що зараз розкриє рота. Що хочете кажіть про Ліну Ебботт, але вона надійна; слова дотримала. І, можливо, тепер, коли вона звільнилася від отруйного впливу матері, то з цієї дівки ще будуть люди.

Марк трохи посидів на березі, опустивши голову, наслухаючи пісню річки, відчуваючи сонце на плечах. Хвилювання з нього випарувалося разом з водою на спині, але залишилося натомість щось інше, хай не сподівання, але тихе передчуття, що надія принаймні можлива.

Він почув якийсь звук і подивився вгору. Хтось ішов до нього. Він упізнав її фігуру, болісно-повільну ходу, і його серце забилося швидше. Луїза.

На березі сидів якийсь чоловік. Їй спочатку здалося, що він голий, але коли він встав, то стало видно плавки, короткі, вузькі, обтислі. Вона відчула, що помітила його, помітила його плоть — і зашарілася. То був містер Гендерсон.

Коли вона дійшла до нього, він уже обгорнувся навколо пояса рушником і натягнув футболку через голову. Підійшов до неї, простягнув руку.

— Місіс Віттекер, як ваші справи?

— Луїза, — сказала вона. — Будь ласка.

Він нахилив голову, злегка всміхнувся.

— Луїзо, як ви? — Вона спробувала всміхнутися у відповідь:

— Ви знаєте.

Він не знав. Ніхто не знав.

— Вони кажуть — вони, послухайте мене! Психологи-консультанти кажуть: у вас будуть хороші дні й погані, і ви просто повинні мати з ними справу.

Марк кивнув, але дивився вже не їй у вічі, а вона помітила, як на його щоках з’являється рум’янець. Він був збентежений.

Усім було ніяково. До того, як її життя поламалося, вона не розуміла, наскільки незручно всім, хто спілкується з людиною в жалобі. Спочатку її визнають, поважають і зважають на неї. А з часом вона починає заважати — розмовам, сміху, нормальному життю. Кожен хоче швидше здихатися товариства такої людини, щоб далі робити своє, а ти йому заважаєш, тягнеш тіло своєї мертвої дитини за собою.

— Як вода? — спитала вона, і ще дужче розчервонілася. Вода, вода, вода — ніде від неї не подінешся в цьому містечку. — Холодна, мабуть.