Він кивнув:

— Так і є.

— То мені треба тоді поговорити з нею, з Луїзою.

— Ні, — відказав він, не зводячи очей з екрана. — Це зроблю я. Я її знаю. Я вів розслідування смерті її дочки.

Знову запала довга мовчанка. Він мене не відпускав, то я врешті заговорила:

— Чи були підозри, що до смерті Кейті ще хтось причетний?

Він похитав головою.

— Ні. Наче не було зрозумілої причини, але, як ви знаєте, її часто й нема. Принаймні такої, яка зрозуміла тим, хто зостався жити. Однак вона залишила записку, попрощалася, — він провів рукою по очах. — То була просто трагедія.

— Отже, цього року в річці загинули дві жінки? — сказала я. — Дві жінки, знайомі між собою, пов’язані… — інспектор нічого не сказав, навіть не дивився на мене, і я не була певна, чи він мене слухає. — А скільки ж їх там загинуло? Усього?

— Відколи? — знову похитав він головою. — Вам від якого часу цифра потрібна?

Як я і казала, охрініти можна.

Я завжди трохи боялася тебе. Ти знала це, ти насолоджувалася моїм страхом, насолоджувалася владою наді мною, яку він давав тобі. Тож, думаю, незважаючи на обставини, тебе цей день дуже потішив би.

Мене попросили розпізнати тіло — зголосилася Ліна, але вони їй відмовили, так що я змушена була погодитися. У палаті більше не було нікого. І хоча я не хотіла тебе бачити, я знала, що мушу, бо краще вже бачити тебе, ніж уявляти; жахи, що виникають у голові, завжди набагато страшніші, ніж те, що є. І мені потрібно було тебе побачити, бо ми обидві знаємо: доти я не повірю, не зможу повірити, що тебе не стало.

Ти лежала на каталці посеред холодної кімнати, і твоє тіло було накрите блідо-зеленим простирадлом. Там стояв молодий чоловік у халаті, він кивнув мені й жінці-детективу, а вона — йому. Коли він простягнув руку, щоб відгорнути простирадло, я затамувала подих. Не пригадаю більшого страху від самого дитинства.

Я очікувала, що ти стрибнеш на мене.

Ти не стрибнула. Ти була нерухома і прекрасна. На твоєму обличчі завжди було так багато — стільки виразності, радості чи отрути — і це все й досі було там, сліди цього; ти лишалася собою, досконалою, як раніше, а потім мене мов громом вразило: ти стрибнула.

Ти стрибнула?

Ти стрибнула?

Оце слово на моїх губах здавалося неправильним. Ти б не стрибала. Ти б ніколи не стрибнула, це не по-твоєму. Ти сама мені казала. Скеля недостатньо висока, казала ти. Це лише п’ятдесят п’ять метрів від верху до води — людина може пережити падіння. Отже, казала ти, якщо ти про це, якщо ти справді про це — то тут треба діяти надійно. Передусім: стрибати вниз головою. Якщо ти серйозно, то треба не стрибати, а пірнати.

А якщо цього не планувати, сказала ти, то навіщо це взагалі робити? Не будь туристкою. Ніхто не любить туристів.

Людина може пережити падіння, але це не означає, що обов’язково переживе. Ось ти, наприклад, не пірнула — стрибнула ногами вниз, і маєш: ноги переламані, спина зламана, все тіло розбите. Що це означає, Нел? Чи означає це, що в тебе здали нерви? (Узагалі на тебе не схоже.) Чи ти не наважилася стрибнути головою, зіпсувати гарне личко? (Ти завжди так собою пишалася.) Не думаю. Це не по-твоєму: сказати, що не будеш, а зробити.

(Ліна сказала, що немає тут жодної таємниці, але що вона розуміє?)

Я взяла тебе за руку, і вона здалася такою чужою, не тільки тому, що холодна, а й тому, що я не впізнала її форми, те, яка вона на дотик. Коли я останній раз тримала тебе за руку? Може, ти взяла мене за руку на маминому похороні? Пам’ятаю, як відверталася від тебе, дивилася на тата. Пам’ятаю вираз твого обличчя. (А чого ти чекала?) Моє серце задеревіло в грудях, його ритм сповільнився до скорботного барабанного стукоту.

Хтось сказав:

— Вибачте, але її не можна торкатися.

Лампа гула над головою, освітлюючи твою шкіру, блідо-сіру на тлі металу каталки. Я торкнулася великим пальцем твого лоба, провела по краю лиця.

— Будь ласка, не торкайтеся її, — за спиною в мене стояла сержант Морґан. Я чула її дихання, повільне й рівне, на тлі гудіння лампи.

— Де її речі? — спитала я. — Одяг, що був на ній, прикраси?

— Їх повернуть вам, — сказала сержант Морґан, — після того, як криміналісти їх оглянуть.

— Чи був на ній браслет? — спитала я.

Вона похитала головою.

— Не знаю, але все, що було на ній, вам повернуть.

— Там мав бути браслет, — тихо сказала я, дивлячись на Нел. — Срібний із застібкою з оніксу. Він належав нашій мамі, там були викарбувані її ініціали. С. Дж. Е. Сара Джейн. Вона завжди його носила. Спочатку мама. Потім — ти… — Детектив дивилася на мене. — Тобто, потім — вона. Нел.

Я перевела погляд на тебе, на твоє тонке зап’ястя, на те місце, де оніксова застібка лежала поверх блакитних судин. Я хотіла торкнутися тебе знову, відчути твою шкіру. Я була впевнена, що тебе розбуджу. Я прошепотіла твоє ім’я і чекала, що ти здригнешся, що твої очі розплющаться й пошукають мене в кімнаті. Я думала, що, може, мені треба поцілувати тебе, як Сплячу Красуню — і це допоможе… Від того я усміхнулася, бо тобі ця ідея була б огидна. Ти ніколи не була принцесою, ти ніколи не була пасивною красунею, яка чекає на принца — ти була кимось іншим. Ти встала на бік темряви разом зі злою мачухою, лихою феєю, відьмами.

Я відчувала на собі погляд детектива, і я стисла губи, стримуючи усмішку. Мої очі були сухими, а в горлі — порожньо, і коли я шептала до тебе, нічого не було чути.

— Що ти хотіла сказати мені?

Це мала бути я. Я її найближча родичка, рідня. Я любила її. Це мала бути я, але вони не пустили мене. Я залишилася сама, і не мала чого робити — тільки й зоставалося, що сидіти в порожній хаті й курити, доки скінчаться цигарки. Я пішла до сільської крамнички купити трохи — товстуха там іноді вимагає документи, але я знала, що сьогодні не її зміна. Я саме виходила, коли побачила: ідуть ці стервочки зі школи — Таня, Еллі й уся компанія — по дорозі просто до мене.

Я відчула: зараз проблююся. Я просто опустила голову, відвернулася й пішла геть якомога швидше, але вони побачили мене, стали гукати й побігли навздогін. Я не знала, чого вони хочуть. Насправді, коли вони наздогнали, то всі кинулися мене обіймати і говорити, як їм мене шкода, а Еллі — нахаба! — та взагалі, їбать, крокодилячу сльозу пустила. Я дозволила їм повішатися на мене, пообіймати й погладити мене по голові. Насправді ці обіймашки були доволі приємні.

Ми пішли через міст — вони говорили про те, що варто днями піти до будинку Вордів, наїстися круглих і скупатися.

— Це були б такі собі поминки, — сказала Таня. Дуринда. Вона що, направду вважає, що мені оце зараз охота їхніх коліс йобнути, заторчати й піти купатися в цій воді? Я намагалася придумати, що б на це сказати, аж тут побачила Луїзу — просто провидіння якесь: я змогла просто відійти від них, нічого не кажучи, і вони нічого не могли зробити. Спочатку я думала, що вона не чує мене, але коли наздогнала її, то побачила: вона плаче, не хоче бути поруч зі мною. Я схопила її за руку. Не знаю, чому, але я просто хотіла, щоб вона не йшла, не залишала мене саму з тими сучими сороками, які дивляться і вдають, ніби їм сумно, а самі насправді тащаться з того, яка в мене, їбать, драма. Вона намагалася вирватися, відчіпляючи мої пальці по одному, кажучи:

— Вибач, Ліно, я не можу говорити з тобою зараз. Не можу.

Я хотіла сказати їй щось таке: Ви втратили дочку, а я — матір. Хіба нам не однаково важко, хіба ми не квити? Тепер же ви можете мене просто пробачити?

Однак я не сказала, а потім прийшла ця туподоходяща поліціянтка і спробувала дізнатися, чого ми сперечаємося, тож я сказала їй, куди йти, і пішла додому сама.

Я думала, що Джулія буде вже вдома, коли я повернуся. Скільки справді там часу треба — піти в морг і подивитися, як вони скидають простирадло, сказати: так, це вона? Навряд чи Джулія хотіла б посидіти поруч з нею, потримати її за руку, щоб заспокоїти її, як зробила б я.