— Її брехня ніколи не побачить світ. Я подбаю про це, — сказав він їй.

Тільки це не було проблемою. Проблемою, казав Патрік, була та шкода, якої вона вже завдала — Шонові, його сім’ї.

— Ти дійсно вважаєш, що він би поводився так, як зараз, коли б не вона, яка забивала йому голову цими історіями, котрі змушують його сумніватися, хто він і звідки? Він змінився, правда, люба? І це все вона!

Гелен хвилювало те, що Патрік мав рацію, і що все ніколи не стане, як раніше, але він запевняв її, що стане. І він подбає про це теж. Патрік тиснув її руку, дякував за те, що слухала, цілував її в чоло й казав:

— Ти така хороша дівчинка.

Усе стало краще на деякий час. А потім стало гірше. Бо коли Гелен виявила, що може спати більше ніж дві години за ніч, коли вона ловила себе на тому, що всміхається до чоловіка, як і колись, коли вона відчула, що сім’я повертається до своєї давньої, зручної рівноваги — загинула Кейті Віттекер.

Кейті Віттекер, зірка школи, старанна й чемна учениця, безпроблемна дитина — це був шок, геть незрозумілий. І її провина. Вона не втримала Кейті Віттекер. Усі вони: її батьки, її учителі, уся громада. Вони не помітили, що щасливій Кейті потрібна допомога, що вона зовсім і не була щасливою. У той час як Гелен боролася зі своїми внутрішніми проблемами, страждала від безсоння і мучилася невпевненістю, вона не впоралася зі своєю відповідальністю.

Коли Гелен приїхала до супермаркету, дощ припинився. Сяяло сонце, над асфальтом здіймалася пара, а з нею запах землі. Гелен стала ритися у сумочці, шукаючи список: вона мала купити шматок яловичини на вечерю, овочі, боби. У господарстві була потрібна оливкова олії, кава і капсули для пральної машини.

Стоячи біля полиць із консервами, шукаючи такі нарізані помідори, які їй здавалися найароматнішими, вона помітила, як до неї йде жінка — і з жахом зрозуміла, що це Луїза. Луїза з порожніми очима поволі штовхала величезний, майже порожній, візок із покупками й ішла до неї. Гелен запанікувала і втекла, залишивши власний візок, вибігла до автостоянки й ховалася там у машині, доки не побачила, як повз неї виїхала на дорогу Луїза.

Вона почувалася по-дурному, їй було соромно — вона знала, що це не в її дусі. Рік тому вона б не поводилася так ганебно. Вона поговорила б із Луїзою, потиснула їй руку й спитала, як справи в її чоловіка і сина. Вона поводилася б гідно.

Гелен була сама не своя. Як іще вона могла би пояснити те, про що вона думала останнім часом, те, що робила? Усе це почуття провини, цей сумнів роз’їдали її. Це змінювало її, вивертало. Вона вже не така, як була. Вона немов вислизала, викручувалася, як змія, що міняє шкіру, і їй не подобалася вразливість тієї нової шкіри, її запах. Це змушувало її почуватися вразливою, боятися.

Кілька днів після того, як померла моя мати, я не говорив. Жодного слова. Принаймні так розповідає мій батько. Я не пам’ятаю про той час, хоча я пам’ятаю, як тато силоміць вивів мене з мовчання — тримаючи ліву руку над вогнем, доки я закричав. Це було жорстоко, але допомогло. Після того він дозволив мені зберегти ту запальничку. (Я багато років носив її всюди з собою. Нещодавно загубив її, не пам’ятаю, де.)

Печаль, шок — це впливає на людей дуже дивно. Я бачив, як люди реагують на погані новини зі сміхом, з удаваною байдужістю, гнівом, страхом. Поцілунок Джулс у машині після похорону був не від тілесного бажання: ішлося про горе, про охоту відчувати щось — що-небудь — окрім печалі. Моє оніміння в дитинстві, імовірно, стало наслідком шоку, травми. Втрата сестри — це не те саме, що втрата одного з батьків, але я розумію, що Джош Віттекер був близький до своєї сестри, тож мені зовсім не хотілося б занадто оцінювати його, занадто вдивлятися в те, що він говорить і робить, у те, як він поводиться.

Ерін подзвонила мені й повідомила: сталося правопорушення у будинку на південно-східній околиці міста — сусідка зателефонувала, сказавши, що приїхала додому й побачила розбиті вікна в будинку поряд і хлопчика на велосипеді, який їхав геть. Будинок належав одному з учителів місцевої школи, а хлопчик був чорнявий, у жовтій футболці й на червоному велосипеді. Я майже не сумнівався, що це Джош.

Знайти його було легко. Він сидів на поруччі мосту, прихиливши до нього велосипед, його одяг промок, а ноги були в патьоках бруду. Він не тікав, коли побачив мене. Він навіть, здавалося, відчув полегшення, коли зустрів мене, поводився ввічливо, як ніколи.

— Доброго дня, містере Таунсенде.

Я запитав його, чи все з ним добре.

— Ти застудишся, — сказав я, вказуючи на його мокрий одяг, і він злегка всміхнувся.

— Зі мною усе гаразд, — сказав він.

— Джоше, — промовив я, — ти часом не їздив на велосипеді на Сьюард-роуд сьогодні вдень?

Він кивнув.

— А не проїжджав часом повз будинок містера Гендерсона?

Він закусив нижню губу, м’які карі очі стали великі, як тарільчики.

— Не кажіть моїй мамі, містере Таунсенде. Будь ласка, не кажіть мамі. Їй і так досить усього.

У мене клубок став у горлі, і я проковтнув сльози. Він такий маленький хлопчик, такий вразливий на вигляд. Я схилився до нього.

— Джоше! Що ж ти там робив? Чи був ще хто-небудь з тобою? Може, якісь старші хлопці? — з надією запитав я.

Він похитав головою, але не дивився на мене.

— Там був тільки я.

— Справді? Ти певний?

Він відвів очі.

— Адже я бачив, як ти розмовляв з Ліною, коли вона вийшла з відділка, перед тим. Це до неї не стосується, чи не так?

— Ні! — крикнув він, і голос його зірвався на болісний, нещасний вереск. — Ні. Це був я. Тільки я. Я кинув камінь в його вікно. У вікно цього… покидька.

Того «покидька» він вимовив обережно, немов пробуючи слово вперше.

— Але навіщо, з чого б то було це робити?

Він зустрівся зі мною очима, його нижня губа тремтіла.

— Бо він заслужив, — сказав він. — Тому що я ненавиджу його.

Він розплакався.

— Ну ж бо, — сказав я, беручи його велосипед, — я відвезу тебе додому.

Але він учепився за кермо.

— Ні, — ридав він, — не треба! Я не хочу, щоб мама почула про це. Або тато. Їм не можна чути цього, їм не можна.

— Джоше, — я присів знову біля нього, поклавши свою руку на сідло його велосипеда, — нічого страшного. Це не так уже й погано. Ми розберемося. Чесно. Це — не кінець світу.

Від цього він зовсім завив.

— Ви не розумієте. Мама ніколи не пробачить мені…

— Та пробачить, звичайно! — Я стримав сміх. — Ну посердиться трохи, не сумніваюся, але ти нічого жахливого не зробив, не зробив нікому боляче…

Плечі в нього трусилися.

— Містере Таунсенде, ви не розумієте. Ви не розумієте, що я зробив!

Зрештою я взяв його у відділок. Я не міг придумати, що ще зробити, він би не дав мені відвезти його додому, а я не міг залишити його край дороги в такому стані. Я посадив його в кабінеті, в глибині, і заварив йому чаю, потім послав Каллі за печивом.

— Ви не можете говорити з ним, сер, — стривожено сказала Каллі. — Без супроводу дорослих не можна!

— Це не допит, — відповів я роздратовано. — Він злякався, і він ще не хоче йти додому.

Від цих слів на мене накотили спогади: «Він злякався, і він не хоче йти додому…» Я був молодший за Джоша, мені було всього шість років, і поліціянтка тримала мене за руку. Я так і не знаю, які з моїх спогадів реальні — я чув так багато історій про той час, з багатьох різних джерел, що важко відрізнити пам’ять від міфу. Але в цьому спогаді я тремтів від страху, і біля мене була поліціянтка, міцна й спокійна, вона пригортала мене до себе, немов захищаючи, а чоловіки говорили над моєю головою. «Він злякався, і він не хоче йти додому», — сказала вона. «Ви зможете взяти його до себе, Джинні? — запитав мій батько. — Зможете?» Точно. Джинні. Констебль Сейдж.