Джулія хотіла підвезти мене додому, але я сказала їй, що хотіла би пройтися. Це не було правдою, але а) я не хотіла сидіти з нею наодинці в машині, і б) я побачила Джоша на велосипеді по другий бік дороги, він катався по колу, і я розуміла, що він чекає на мене.

— Йо, Джоше? — сказала я, коли він проїхав повз. Коли йому було приблизно дев’ять чи десять років, він почав вітатися «Йо!» а не «привіт!», і ми з Кейті ніколи не давали йому забути про це. Зазвичай він сміється на таке вітання, але цього разу не став. Вигляд у нього був переляканий.

— Що сталося, Джоше? Що трапилося?

— Про що вони тебе запитували? — пошепки запитав він.

— Нічого, не хвилюйся. Вони знайшли якісь таблетки, які пила Кейті, і думають, що вони — таблетки, я маю на увазі — могли якось бути пов’язані з тим… з тим, що сталося. Це не так, звичайно. Не хвилюйся. — Я його трохи пригорнула, а він відсторонився — він ніколи так не робить. Зазвичай він, навпаки, радів будь-якому приводу пообійматися зі мною чи потримати мене за руку.

— А про мою маму питали?

— Ні. Ну тобто, взагалі, так. Трохи. А що таке?

— Я не знаю, — сказав він, але не дивився на мене.

— Що таке, Джоше?

— Я думаю, ми повинні розповісти, — сказав він.

Я відчула перші краплі теплого дощу на руках і подивилася на небо. Було страшенно темно, насувалася гроза.

— Ні, Джоше, — сказала я. — Ні. Не будемо розповідати.

— Ліно, ми повинні.

— Ні! — сказала я знову, і схопила його за руку сильніше, ніж хотіла, і він вискнув, як цуценя, якому наступили на хвіст.

— Ми обіцяли. Ти обіцяв.

Він похитав головою, і тому я впилася нігтями в його руку.

Він закричав:

— Але яка з цього користь тепер?!

Я відпустила його руку й поклала руки йому на плечі. Я змусила його дивитися мені в очі. — Обіцянка є обіцянка, Джоше. Я серйозно. Не кажи нікому.

Він мав рацію, на свій лад, тепер із цього не було жодної користі. Яка там користь… Але все-таки я не могла зрадити її. І якби вони знали про Кейті, вони б стали питати, що сталося потім, а я не хочу, щоб хто-небудь знав про те, що ми зробили — ми з мамою. І що ми зробили, і чого не зробили…

Я не хотіла залишати Джоша отак, і зовсім не хотіла йти додому, тому я лагідно пригорнула його, а потім взяла за руку.

— Ходімо, — сказала я йому. — Ходім зі мною. Я знаю, що ми можемо зробити, щоб нам стало краще.

Він почервонів, а я засміялася.

— Та не це, як тобі не соромно!

Він тоді теж засміявся і витер сльози з обличчя.

Ми мовчки йшли в південну частину міста, Джош вів велосипед за кермо поряд зі мною. Навколо нікого не було, дощ лив дедалі сильніше, і я відчувала, як Джош крадькома позирає на мене, тому що футболка в мене тепер стала повністю прозора, а ліфчиків я не ношу. Я схрестила руки на грудях, і він знову почервонів. Я усміхнулася, але нічого не сказала. Насправді ми взагалі нічого не говорили, доки дісталися вулиці, де живе Марк, і тоді Джош запитав:

— Що ми тут робимо?

Я тільки всміхнулася.

Коли ми опинилися біля дверей Марка, він знову запитав:

— Ліно, що ми робимо тут? — Вигляд у нього знову став переляканий, але й зацікавлений теж, і я відчувала, як у мені закипає адреналін, до запаморочення, до нудоти.

— Ось що! — сказала я.

Я взяла камінь з-під огорожі й жбурнула його щосили у велике вікно на фасаді будинку, і камінь так і пролетів туди, пробив невелику дірку.

— Ліно! — заволав Джош, із тривогою дивлячись навколо, чи ніхто не бачить. Нікого не було. Я усміхнулася і взяла ще один камінь — і знову запустила, цього разу камінь розфігачив усе вікно: від шибки тільки скалки залишилися.

— Давай! — сказала я йому й дала йому камінь, і разом ми так обійшли весь будинок. Від ненависті ми були наче під кайфом — сміялися і кричали, обзиваючи цього гівнюка на всі заставки.

Затон Утоплениць

Ідучи до річки, вона раз у раз зупинялася підняти камінь або шматок цегли, складаючи все в рюкзак. Було холодно, але ще не розвиднілося, хоча, якби вона озирнулася у бік моря, вона побачила б: над обрієм починало сіріти. Вона жодного разу не озирнулася.

Вона йшла спочатку швидко, додолу схилом у бік центру містечка, віддаляючись від дому. Вона не могла піти прямо до річки, вона хотіла востаннє пройти через ті місця, де виросла, повз початкову школу (але не наважувалася глянути на неї — а раптом спогади про дитинство зупинять її), повз сільську крамничку, ще зачинену на ніч, повз лужок, де її батько вчив її грати в крикет, але так і не навчив. Пройшла повз будинки своїх друзів.

Був ще один особливий будинок на Сьюард-роуд, до якого вона думала теж підійти, але не могла наважитися, так що натомість вона пішла іншою дорогою, і її хода сповільнювалася, бо ноша поважчала, коли дорога пішла вгору до старого міста, до вузьких вуличок між кам’яними будинками, прикрашеними кучерявими трояндами.

Вона продовжила свій шлях на північ повз церкву до різкого повороту праворуч. Перейшла річку, зупинившись на мить на горбатому містку. Подивилася вниз, у воду, жирну і гладку, яка швидко бігла по камінню. Вона бачила, або, можливо, тільки уявляла темний обрис старого млина, що його важке, прогниле колесо стояло й не оберталося ось уже півстоліття. Вона подумала про дівчинку, яка спить там, у тому млині, і поклала руки, посинілі від холоду, на поруччя мосту, щоб не тремтіли.

Вона спустилася крутими кам’яними східцями від дороги на берегову стежку. Нею вона могла б дійти до самої Шотландії, якби забажала. Вона колись так робила, півтора року тому, улітку. Ушістьох, із наметами й спальними мішками, вони дійшли туди за три дні. Ставали табором над водою на ніч, пили заборонене вино при місяці, розповідали історії про річку, про Ліббі, Енн та всіх інших. Вона навіть уявити не могла, що колись сама піде туди ж, куди й вони, що їхні долі переплетуться.

За півмилі від мосту до Затону Утоплениць вона пішла ще повільніше, із важким наплічником, який боляче впирався у спину. Трохи поплакала. Щосили постаралася втриматися від думки про свою матір, і це було найгірше, найважче.

Коли вона проходила під буками на березі річки, було так темно, що вона ледве бачила власні ноги, і в тому була певна розрада. Вона подумала, чи не присісти, знявши рюкзак, не відпочити, але розуміла, що цього робити не можна, бо якщо вона так зробить, почне сходити сонце, і вже буде пізно, і нічого не зміниться, тож вона буде змушена зробити те саме іншого дня: устати до світанку й вийти зі сплячого дому.

Нога за ногою. Нога за ногою — доки скінчилися дерева, нога за ногою — зі стежки, трохи спіткнулася, униз до берега, а потім нога за ногою — у воду.

Ти все вигадувала. Переписувала історію, переказувала на свій лад, придумувала власну версії істини.

(Гординя, Нел. Суча гординя.)

Ти не знаєш, що сталося з Ліббі Сітон, ти, звичайно, не знаєш, що робилося у голові Кейті, коли вона померла. Почитаєш — і це одразу видно:

Уночі, у переддень літнього сонцестояння, Кейті Віттекер пішла на Затон Утоплениць. Її сліди знайшли на березі біля південної частини затону. Вона була одягнена в зелену бавовняну сукню, мала на шиї простий ланцюжок із синьою пташкою, на якій було написано «з любов’ю». На спині в неї був малий рюкзак, повний цегли й каміння. Аналізи, проведені після її смерті, показали, що вона напередодні не вживала ні алкоголю, ні наркотиків.

У Кейті не було ні психічних захворювань, ні випадків самоушкодження. Вона була хорошою ученицею, красивою і популярною. Поліція не виявила жодних ознак поганого ставлення до неї у школі — ні в житті, ні в соціальних мережах.