Кейті походила з хорошого дому, із хорошої родини. Кейті любили.

Я сиділа по-турецьки на підлозі в кабінеті, гортаючи твої папери в надвечірніх сутінках, шукаючи відповіді. Шукаючи чогось. Серед записів, безладних, перевернутих, у ледь помітних каляках на берегах, де слова підкреслені червоним чи викреслені чорним — були й фотографії. У дешевій жовтуватій папці я знайшла знімок на дешевому фотопапері: Кейті з Ліною, двоє маленьких дівчаток усміхаються в камеру: вони не напружені, не позують, нагадуючи про якусь далеку, чисту еру до появи соцмереж. Квіти й дарунки на березі затону, плюшеві ведмедики, усілякі дрібнички. Сліди на піску на краю затону. Чи не її самої? Чи не справжні сліди Кейті? Ні, то, напевно, твоя версія, реконструкція. Ти пішла її слідами, чи не так? Ти пішла туди, куди й вона, не втрималася перевірити, як це.

У тебе завжди було таке. У дитинстві тебе зачаровувала сама ця дія, її кістки, нутро. Ти питала: а це боляче? А це довго? Що відчуваєш, коли падаєш і вдаряєшся у воду з висоти? Чи відчуваєш, як у тебе все ламається? Ти менше думала, здається мені, про все інше: що приводить когось на ту скелю, чи на краю затону, що веде туди. У глибині папки лежав конверт, на якому зазначено твоє ім’я. Усередині була записка на папері з зошита, написана тремтячою рукою:

Я говорила цілком серйозно, коли казала те, що сказала, побачивши тебе вчора. Я не хочу, щоб трагедія моєї дочки стала частиною твого моторошного «проекту». Річ не просто в тому, що мені огидно, що ти на цьому наживатимешся. Я сказала тобі, і повторюю знову й знову: те, що ти робиш, — це ГЛИБОКА БЕЗВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ, і смерть Кейті — доказ того. Якщо ти маєш бодай грам співчуття, то зупиниш те, що робиш зараз, і погодишся: те, що ти пишеш, друкуєш, говориш і робиш — має наслідки. Я не очікую, що ти мене послухаєш — ти не демонструвала жодних ознак розуміння і раніше. Але якщо ти будеш продовжувати в тому ж дусі, я не сумніваюся, що колись хтось змусить тебе прислухатися до моїх слів.

Послання не підписане, але було очевидно, що його написала матір Кейті. Вона попередила тебе — і то не раз. У поліцейському відділку я слухала, як детектив запитав Ліну про те, що було після смерті Кейті, про те, як вона погрожувала тобі й сказала, що змусить тебе поплатитися. Чи це ти хотіла мені сказати? Ти боялася її? Ти думала, що вона прийде до тебе?

Думка про цю жінку з дикими очима, що збожеволіла від горя, яка полює на тебе — це було жахливо, мені стало страшно. Я більше не хотіла бути тут, серед твоїх речей. Я звелася на ноги, і при цьому будинок, здавалося, теж поворухнувся, гойднувся, як човен. Я відчула, як річка штовхає колесо, намагаючись його повернути, як вода просочується у тріщини, розширені водоростями — співучасницями цієї справи.

Я сперлася рукою на шафу з картотекою і пішла вгору сходами до вітальні, і тиша задзижчала в моїх вухах. Я постояла трохи, доки очі адаптувалися до яскравішого світла, і на мить я була певна, що побачила когось отам, на вікні, де подушки, там, де колись сиділа я. Лише на мить — а потім видиво зникло, але серце колотилося у мої ребра, а волосся на голові заворушилося. Хтось тут є, чи щойно був. Чи скоро буде.

Дихала я швидко, неглибоко, майже бігом домчала до дверей, які були замкнені на засув, як я їх і лишила. Але в кухні стояв дивний запах — якийсь новий, солодкий, як парфуми — а кухонне вікно було повністю відчинене. Я не пам’ятаю, чи відчиняла його.

Я підійшла до холодильника й зробила те, чого майже ніколи не роблю — налила собі. Налила холодної в’язкої горілки. Налила — і швидко випила; мені обпекло все від горла до шлунка. Потім я налила собі ще.

У мене запаморочилося у голові, і я схопилася за стіл. Я була насторожі: стереглася, напевно, Ліни. Вона знову зникла, відмовившись, щоб я її підвезла додому. У чомусь я була й рада тому — мені не хотілося бути з нею в одному просторі. Я казала собі, що це через те, що сердилася на неї — за те, що вона дала таблетки для схуднення іншій дівчинці, яка дражнила її, — але насправді я боялася того, що сказала детектив. Ліна не цікавиться, отже Ліна вже знає. У мене перед очима стояло її обличчя з фото вгорі — з гострими зубами і хижою посмішкою. Що ж знає Ліна?

Я повернулася у кабінет і знову сіла на підлогу, зібрала записи, які витягла, і почала розкладати їх, намагаючись дати якийсь лад. Намагалася розібратись у твоїй розповіді. Коли я знову знайшла фото Кейті з Ліною, то зупинилася. Під самим підборіддям Ліни було розмазане чорнило. Я перевернула фотографію. З того боку було написано одне речення твоєю рукою. Я прочитала його вголос: Іноді небажані жінки самі себе позбувалися.

У кімнаті стало темно. Я підняла голову — і крик застряг у моєму горлі. Я не чула її, не чула її ні біля дверей, ні у вітальні, вона виникла там раптово, просто у дверях, затуливши світло, на те місце, де я сиділа, падала тінь — профіль Нел. Тоді тінь зробила крок, і я побачила Ліну, із брудом на обличчі, брудними руками, сплутаним, диким волоссям.

— З ким ви розмовляєте? — спитала вона. Вона підстрибувала з однієї ноги на другу, і вигляд мала збуджений, маніакальний.

— Я не розмовляю, я…

— Ні, ви розмовляли, — захихотіла вона. — Я чула. З ким… — і тут вона замовкла, і її усмішка зникла, щойно вона помітила фото.

— Що ви робите з цим?

— Я просто читала… Я хотіла…

Я не встигла й слова мовити, як вона вже підскочила, опинилася просто наді мною — і я зіщулилася. Вона кинулася до мене й вихопила фотографію з моїх рук.

— Що ви робите з цим?

Вона тремтіла, її зуби стискалися, обличчя червоніло від гніву. Я підвелася.

— Яке вам до цього діло!

Вона відвернулася від мене, поклала фотографію Кейті на стіл і розгладила її долонею.

— Яке ви маєте право це робити? — запитала вона, повертаючись до мене обличчям, голос її тремтів. — Як ви можете ритися в її речах, чіпати їх? Хто вам дозволяв?!

Вона зробила крок до мене, копнувши ногою чарку з горілкою на підлозі — та підскочила й розбилася об стіну. Ліна впала на коліна й почала збирати папери, які я перебирала.

— Ви не повинні торкатися цього! — Вона майже плювалася від люті. — Це вас геть не стосується!

— Ліно, — сказала я. — Не треба!

Вона різко смикнулася, важко видихнула від болю: стала рукою на шматок скла, потекла кров. Вона схопила жмут паперів і притисла до грудей.

— Іди сюди, — просила я її, намагаючись забрати папери. — У тебе кров.

— Відійдіть від мене!

Вона складала папери на стіл. Я не могла відвести очей від великої плями крові на верхньому аркуші й слів, надрукованих під нею: Пролог — жирним шрифтом, і нижче: Коли мені було сімнадцять років, я врятувала сестру, яка мало не потонула.

До горла мені підкотився істеричний сміх; я вибухнула ним так голосно, що Ліна здригнулася. Вона була здивована. Я сміялася дедалі сильніше, дивлячись на лютий вираз її красивого обличчя, на кров, що капала з її пальців на підлогу.

Я сміялася, аж доки з очей потекли сльози і розмили все, наче я занурилася під воду.

1993 рік 

Серпень

Роббі залишив мене на вікні. Я допила горілку. Я ще ніколи не була п’яна і не розуміла, як швидко настає оце падіння — від захвату до відчаю, згори вниз. Надія, здавалося, раптово зникла, світ спохмурнів. Я не могла ясно мислити, але відчувала, що мій хід думки має сенс. Річка — це вихід. Треба йти до річки.

Уявлення не маю, чого я хотіла, коли я попленталася від стежки, понад берегом, понад течією. Я ішла наосліп; ніч здавалася чорнішою, ніж будь-коли, безмісячною, мовчазною. Навіть річка була тиха, гладенька, ковзка, як рептилія, вона повзла поряд зі мною. Я не боялася. Що я відчувала? Приниження, сором. Провину. Я дивилася на нього, я спостерігала за ним, спостерігала за ним із тобою, і він побачив мене.