Вона це зробить.

Луїза стояла посеред кімнати, думаючи про це все, коли почула якийсь звук позаду, озирнулася і побачила у дверях Джоша: він стояв і спостерігав за нею.

— Мамо! — Він був блідий, як привид, його голос застрягав у горлі. — Що ти робиш?

— Нічого, милий, я просто… — Вона зробила крок до нього, але він відступив.

— Ти… ти тепер збираєшся прибрати все з її кімнати?

Луїза кивнула.

— Хочу почати, — сказала вона.

— Що ти будеш робити з її речами? — майже скрикнув він. Голос у Джоша звучав здавлено. — Віддаси їх комусь?

— Ні, мій хороший. — Вона підійшла до нього й простягнула руку, щоб відкинути його м’яке волосся із чола. — Ми їх усі залишимо. Ми нічого не віддамо.

Він занепокоївся.

— Але хіба не треба почекати тата? Хіба він не повинен бути тут? Не можна тобі робити це самій.

Луїза всміхнулася йому.

— Я — просто збиралася почати, — сказала вона якомога бадьоріше. — Я насправді думала, що ти зранку пішов до Х’юґо, тому…

Х’юґо був другом Джоша, можливо, його єдиним справжнім другом. (Щодня Луїза дякувала Богові за існування Х’юґо та його сім’ї, що до них Джош міг ходити щоразу, коли йому потрібно було кудись втекти.)

— Я й пішов, тільки забув телефон і повернувся за ним. Ось.

Він показав їй його.

— Гаразд, — сказала вона. — Молодчина. Ти залишаєшся там на обід?

Він кивнув, спробував усміхнутися, а потім пішов. Вона почекала, доки почула, як грюкнули вхідні двері, а тоді сіла на ліжко й дала волю сльозам.

На тумбочці лежала стара резинка для волосся, розтягнута й зношена майже до нитки, на неї причепилися довгі пасма розкішного темного волосся Кейті. Луїза підняла його й покрутила в руках, намотуючи на пальці. Притулила до обличчя. Потім встала й підійшла до туалетного столика, відкрила бляшану шкатулку в формі серця і поклала туди резинку. Вона лежатиме там разом з її браслетами й сережками — нічого не буде викинуто, усе залишиться. Як не тут, то деінде: Луїза візьме все з собою. Жодної частинки Кейті вона не віддасть, ніщо з її речей не припадатиме пилом на полиці крамнички вживаних речей.

На шиї Луїзи висіло кольє, яке носила Кейті, коли загинула: срібний ланцюжок із маленькою синьою пташкою. Луїзу нервувало, що дівчинка обрала для себе саме цю прикрасу. Луїзі вона не здавалася найкращою. Адже в Кейті були сережки з білого золота, які подарували їй Луїза та Алек на тринадцятий день народження, що їх вона обожнювала, і плетений браслет дружби («браслет братерства»), який купив для неї Джош (на власні гроші!) під час їхніх останніх канікул у Греції. Луїза не могла зрозуміти, чому Кейті обрала оце — подарунок від Ліни, з якою вона вже не була особливо близькою: пташку з написом «з любов’ю» (зовсім не в стилі Ліни).

На ній тоді не було жодних інших прикрас. Джинси, куртка, занадто тепла для літнього вечора, повні кишені каміння. У рюкзаку — теж каміння. Коли її знайшли, вона була оточена квітами й стискала рукою маленький букет. Як Офелія. Як на тій картині на стіні в Нел Ебботт.

Люди казали, що в кращому разі банально, а в гіршому — безглуздо й жорстоко звалювати на Нел Ебботт провину за те, що трапилося із Кейті. Лише тому, що Нел писала про затон, говорила про затон, фотографувала його, брала інтерв’ю, публікувала статті в місцевій пресі, розповідала одного разу про це в радіопередачі BBC, лише тому, що вжила слова «місце самогубств», лише тому, що розповідала про своїх любих «купальниць» як про славних романтичних героїнь, про жінок, які мали силу зустріти вічний спокій в обраному ними прекрасному місці — її не можна закликати до відповідальності.

Але Кейті не повісилася на дверях спальні, не перерізала собі вени, не випила жменю таблеток. Вона обрала затон. Дійсно безглуздо було ігнорувати контекст, не зважати на те, якими навіюваними можуть бути деякі люди — вразливі, молоді. Підлітки — добрі, розумні, добрі діти — стають одержимі ідеями. Луїза не розуміла, чому Кейті зробила те, що вона зробила, вона ніколи не зрозуміє, але вона усвідомлювала, що цей вчинок стався не окремо від усього.

Психолог, з яким вона бачилася лише двічі, казав їй: не треба прагнути зрозуміти, чому так сталося. Що вона ніколи не зможе відповісти на це запитання, і ніхто не зможе; що в багатьох випадках, коли хтось вкорочує собі віку, існує не одна причина: життя не таке просте. Луїза в розпачі сказала, що в Кейті ніколи не було жодних депресій, її не ображали в школі (вона говорила з учителями й дітьми, перевірила її електронну пошту та Facebook, і не знайшла нічого, крім любові). Вона була красива, вона встигала в школі, вона була амбітна, завзята. Вона не була нещасною. Іноді з дикими очима, часто збудлива. Людина настрою. Їй же було п’ятнадцять. Перш за все вона не була потайною. Якби вона була в біді, то сказала б матері. Вона розповідала матері все, це завжди було так.

— Вона нічого не приховувала від мене! — казала Луїза психологу і бачила, як він відводить очі.

— Так думають усі батьки, — тихо сказав він. — І, боюся, усі батьки помиляються.

Луїза відтоді не ходила до психолога, але удару їй уже було завдано. Рана відкрилася, провина ринула в розрив, спочатку цівкою, потім широким потоком. Вона не знала своєї доньки. Ось чому та пташка так її турбувала: не так тому, що її подарувала Ліна, а тому, що вона стала символом усього, чого вона не знала про життя Кейті. Що більше вона думала про це, то більше картала себе: за те, що була занадто зайнята, занадто зосереджена на Джоші, за те, що абсолютно не змогла захистити своєї дитини.

Хвиля провини здіймалася і здіймалася, і був тільки один спосіб утримати голову над хвилями, не потонути: знайти причину, щоб указати на неї, сказати: Ось як. Ось чому це сталося. Її дочка зробила безглуздий вибір, — але ж ці кишені, заповнені камінням, і квіти в руках: цей вибір мав свій контекст. А контекст надала Нел Ебботт.

Луїза поставила чорну валізу на ліжко, відчинила шафу й стала стягувати одяг Кейті з вішаків: її яскраві футболки, її літні сукні, рожеву — кольору «вирви око» — куртку з капюшоном, яку Кейті носила всю минулу зиму. Перед очима в неї усе розпливалося від сліз, і вона намагалася думати про щось, аби зупинити їх, намагалася знайти якусь картинку, щоб уявно на неї дивитися, і вона подумала про розбите тіло Нел у воді, і від цього їй стало трохи легше.

Мене розбудив жіночий крик: відчайдушний, далекий голос. Я думав, що мені це наснилося, але я підскочив від стукоту, гучного, близького, наполегливого й реального. Хтось був біля дверей.

Я швидко вдягнувся і побіг униз сходами, дорогою глянувши на годинник на кухні. Щойно минула північ — я, напевно, проспав не більш ніж півгодини. Стук у двері не припинявся, і я почув, як якась жінка кличе мене на ім’я: голос начебто знайомий, але я не зразу згадав, чий саме. Я відчинив.

— Ви це бачили?! — кричала мені Луїза Віттекер, червона й люта. — Я ж казала вам, Шоне! Я ж казала вам, що воно триває! — «Це», про яке вона казала, було пластиковою пляшечкою помаранчевого кольору, в яких в аптеці продають ліки за рецептом, а на ній був приклеєний ярличок з ім’ям «Даніелла Ебботт».

— Я ж казала вам! — повторила вона й розридалася. Я провів її в дім — адже було дуже пізно. Перед тим, як зачинити двері кухні, я побачив, що в батьковій спальні нагорі ввімкнулося світло.

Зрозуміти, що Луїза хотіла мені сказати, вдалося не одразу. У неї була істерика, фрази налітали одна на одну й не трималися купи. Мені доводилося витягати інформацію з неї поступово — по одному задиханому, уривчастому, шаленому реченню за раз. Вони вирішили нарешті виставити будинок на продаж. Щоб люди могли приходити на оглядини, було необхідно очистити спальню Кейті. Їй зовсім не хотілося, щоб там лазили чужі люди, торкалися її речей. Отже, вона того дня почала прибирання. Складаючи одяг Кейті, вона виявила помаранчевий флакон. Луїза саме знімала з вішаків її куртку, зелену, одну з улюблених речей Кейті. Вона почула, як щось заторохтіло. Запхала руку в кишеню й намацала пляшечку з таблетками. Жінка була шокована, тим більше, коли побачила, що на пляшечці написане ім’я Нел. Вона ніколи раніше не чула про цей препарат — рімато — але вона подивилася в Інтернеті й дізналася, що це дієтичні таблетки. Вони заборонені у Великій Британії. Дослідження, проведені в США, пов’язують їх вживання із депресією і суїцидальними думками.