— Подобається? — запитав він, гаряче дихаючи мені в лице алкоголем і тютюном. Він знову поцілував мене, і я поцілувала його у відповідь, намагаючись відчути те, що мала б відчувати. Його рука ковзнула за пояс моїх піжамних штанів. Я злякано виверталася, відчувши, що його пальці впираються в жир на моєму животі, лізуть у труси.

— Ні! — мені здалося, що я скрикнула, але це було більше схоже на шепіт.

— Усе нормально, — сказав він. — Не хвилюйся. Я крові не злякаюся.

Потім він розсердився на мене, тому що я не переставала плакати.

— Ой, та ну, не так уже це й боляче! Не плач. Ну Джуліє, перестань ти плакати. Хіба тобі не було приємно? Тобі було добре, як воно відчувалося, ну добре ж, правда? Ти там була достатньо мокра. Ну ж бо, Джуліє. Випий ще. Ось так. Ковтни. Та, Господи, перестань же ти плакати! Я ж, їбать, думав, ти будеш вдячна.

2015 рік

Я повіз Гелен і батька додому, але коли ми дісталися до вхідних дверей, я не хотів переступати порога. Час від часу на мене нападають дивні думки, і я щосили намагаюся позбутися їх. Я стояв перед будинком, моя дружина і батько уже зайшли, вичікувально озираючись на мене. Я сказав їм, щоб поїли без мене. Сказав, що маю повернутися у відділок.

Я боягуз. Я значно більше зобов’язаний моєму батькові… Я мав бути з ним сьогодні, саме сьогодні. Гелен допоможе йому, звичайно, але навіть вона не може зрозуміти, як він себе почуватиме, яке глибоке його страждання. І все ж я не міг сидіти з ним, не міг зустрітися з ним очима. Так чи так, він і я ніколи не зможемо дивитися один одному в очі, коли думаємо про мою матір.

Я сів у машину і поїхав, але не у відділок, а назад на цвинтар. Мою маму піддали кремації; вона не тут. Мій батько сховав її прах в «особливому місці». Він ніколи не говорив мені, де саме, хоча й обіцяв, що колись мене туди поведе. Ми так туди й не пішли. Я питав про це, але це завжди засмучувало його, так що за деякий час я дав йому спокій.

Церква і цвинтар були порожні, нікого не було видно, крім старої Нікі Сейдж, яка повільно шкутильгала понад муром. Я залишив машину, пішов понад муром у бік дерев за церквою. Коли я дійшов до Нікі, вона стояла, поклавши руку на мур, дихала зі свистом. Вона раптово озирнулася. Її обличчя розчервонілося, вона спітніла.

— Що вам треба? — прохрипіла вона. — Чому ви ходите за мною?

Я всміхнувся.

— Я за вами не ходжу. Я побачив вас із машини, і я просто вирішив підійти, привітатися. З вами все гаразд?

— У мене все добре, все чудово, — вигляд у неї не був чудовий. Вона притулилася до стіни й поглянула на небо. — Буде гроза.

Я кивнув.

— Пахне грозою.

Вона скинула головою:

— То що, все зроблено? Нел Ебботт? Закрили досьє? Відправили її в архів?

— Справу не закрито, — сказав я.

— Ще ні. Але найближчим часом закриєте, чи не так? — вона пробурмотіла щось ще під ніс.

— Що це було?

— Закругляєтеся, чи не так? — вона розвернулася просто до мене і ткнула мене в груди товстим пальцем. — Ви ж бо знаєте, що це було не так, як останнього разу? Це не було, як із Кейті Віттекер. Це було, як з вашою матір’ю.

Я відступив.

— Що це має означати? — спитав я її. — Якщо ви знаєте щось, то маєте сказати мені. Знаєте? Чи ви знаєте щось про смерть Нел Ебботт?

Вона відвернулася, бурмочучи знову щось нерозбірливе.

Моє дихання почастішало, тіло кинуло в жар.

— Не кажіть так про мою матір! Тим більше сьогодні. Боже мій! Яка ж людина так робить?

Вона відмахнулася.

— О, ви не слухаєте, ви ніколи не слухаєте, — сказала вона і непевно побрела вниз дорогою, і далі говорячи щось до себе, і раз у раз хапаючись за кам’яну стіну, щоб не впасти.

Я розсердився на неї, але, більш того, я відчував, наче мене вдарили у вразливе місце, майже поранили. Ми знали одне одного багато років, і я завжди говорив з нею тільки ввічливо. Вона помилялася, звичайно, але я не вважав її поганою людиною, і, звісно, ніколи не сприймав її як жорстоку.

Я поплентався до машини, а потім передумав і завернув до сільської крамнички. Купив пляшку «Talisker» — мій батько любить це віскі, хоча й не п’є багато. Я думав, що ми могли б випити по чарці пізніше, щоб помиритися, щоб я вибачився перед ним за те, що зараз пішов. Я спробував уявити це: ми двоє за столом, кухня, пляшку між нами, ми підіймаємо чарки. Я гадав, за що — за кого — ми б випили? Від самого тільки цього образу мені стало лячно, рука затремтіла. Я відкрив пляшку.

Запах віскі й тепло спирту в моїх грудях викликали спогади про те, як я у дитинстві хворів, лихоманив, бачив погані сни, і прокидався — а мати сиділа на краю ліжка, прибирала мені спітнілий чуб з чола, розтирала мені груди «віксом». Бувало в моєму житті, що я майже не думав про неї, але останнім часом вона приходила в мої думки дедалі частіше — а надто останні кілька днів. Її обличчя приходить до мене; іноді вона усміхається, іноді ні. Іноді вона тягнеться до мене.

Я незчувся, як почалася літня гроза. Можливо, я задрімав. Знаю тільки, що коли я отямився, дорога попереду була схожа на річку, а від грому, здавалося, машина аж дрижала. Я повернув ключ запалювання, але тут до мене раптово дійшло, що пляшка віскі у мене на колінах вже на третину надпита, так що я вимкнув двигун. Крізь барабанне лопотіння зливи я міг чути, як дихаю, але на мить мені немов почулося ще чиєсь дихання. Мене охопила безглузда думка: якщо я обернуся, там, на задньому сидінні автомобіля буде хтось… На якусь мить я був настільки впевнений у цьому, що боявся навіть поворухнутися.

Я вирішив прогулятися під дощем, щоб протверезіти. Відчинив дверцята, через «не можу» перевірив заднє сидіння і вийшов. Я миттєво промок, вода мене засліпила. Вила блискавки розітнули повітря — і в цю секунду я побачив Джулію, геть вимоклу, яка то бігла, то йшла, то знову бігла до мосту. Я скочив назад у машину і поморгав фарами. Вона зупинилася. Я знову посвітив, і вона обережно попрямувала до мене. Зупинилася за кілька метрів від машини. Я опустив вікно і гукнув її.

Вона відчинила дверцята й сіла. На ній усе ще був жалобний одяг, тільки він геть промок і обліпив її крихке тіло. Вона лише перевзулася. Я помітив, що колготки на ній взялися стрілками — було видно невелике кружало блідого тіла на колінах. Це шокувало, адже щоразу, коли я бачив її раніше, вона повністю прикривала тіло: довгі рукави, високі коміри, ніде не видно шкіри. Недосяжна.

— Що ви тут робите? — спитав я. Вона подивилася на віскі в мене на колінах, але нічого не сказала. Натомість вона простягнула руку, притягла моє обличчя до своїх губ і поцілувала мене. Це було дивно, п’янко. Я відчув кров на її язику, і на секунду я піддався, але все ж випручався з її обіймів.

— Вибачте, — сказала вона, витираючи губи, опустивши очі. — Вибачте, будь ласка. Сама не знаю, чому я це зробила.

— Та от і я не знаю, — сказав я. І тут ми ні з того ні з сього розреготалися, спочатку нервово, потім щиро, неначе поцілунок — то найвеселіший жарт у світі. Коли відсміялися, ми обоє витирали сльози з обличчя.

— Що ви тут робите, Джуліє?

— Джулс, — сказала вона. — Я шукаю Ліну. Я не знаю, де вона…

Тепер вона стала мені якась інакша, не така замкнена.

— Мені страшно, — сказала вона і ніби зніяковіло засміялася. — Мені справді страшно.

— Чого ви боїтеся?

Вона відкашлялась і прибрала мокре волосся з обличчя.

— Чого ви боїтеся?

Вона глибоко вдихнула.

— Я не… Це звучить дивно, я знаю, але там був чоловік, на похороні, чоловік, якого я впізнала. Колишній бойфренд Нел.

— Правда?

— Я маю на увазі… не останнім часом. Хтозна-коли. Коли ми були підлітками. Я уявлення не маю, чи бачила вона його потім, — на її щоках загорілися два густі рум’янці. — Вона ніколи не згадувала його у тих своїх повідомленнях по телефону. Але він був там, на похороні, і я думаю… Я не можу пояснити, чому, але мені здається, він міг щось їй заподіяти.