— Щось заподіяти? Ви хочете сказати, що ви вважаєте його причетним до її смерті?

Вона подивилася на мене благально.

— Я не можу сказати такого, звичайно, але вам треба подивитися на нього, вам потрібно з’ясувати, де він був, коли вона загинула.

Шкіра в мене на голові заворушилася, крізь алкоголь пробивався адреналін.

— Як його звати? Про кого ви?

— Роббі Кеннон.

Якусь мить я не міг нічого згадати, але потім мені спало на думку.

— Кеннон? Місцевий? У його сім’ї були автосалони, багато грошей. Цей?

— Так. Він. Ви його знаєте?

— Я його не знаю, але пам’ятаю.

— Ви пам’ятаєте?..

— Зі школи. Він був на рік старший. Вправний у спорті. Вправний з дівчатами. Не дуже розумний.

Нахиливши голову так, що її підборіддя вперлося в груди, Джулс сказала:

— Я не знала, що ви вчилися в школі тут.

— Вчився, — сказав я. — Я завжди жив тут. Ви не пам’ятаєте мене, але я пам’ятаю вас. Вас і вашу сестру, звичайно.

— А, — сказала вона, і її обличчя закрилося, наче хтось дверима грюкнув. Вона взялася за ручку дверцят, ніби збираючись іти.

— Заждіть, — сказав я. — Що змушує вас думати, ніби саме Кеннон заподіяв щось вашій сестрі? Він казав щось, робив щось? Чи був він жорстоким до неї?

Джулія похитала головою й відвернулася.

— Я просто знаю, що він небезпечний. Він нехороша людина. І я бачила, як він… дивився на Ліну.

— Дивився на неї?

— Так, дивився. — Вона повернула голову й нарешті зустрілася зі мною поглядом. — Мені не подобається, як він дивився на неї.

— Окей, — сказав я. — Я, е-е… Я подивлюся, що можна дізнатися.

— Дякую.

Вона знову спробувала відчинити дверцята машини, але я поклав руку їй на плече.

— Я відвезу вас додому, — сказав я.

Знову глянувши на пляшку, вона, втім, нічого про це не сказала.

— Добре.

Уже хвилини за дві ми повернулися до Млина, і всю дорогу мовчали, поки Джулс не відчинила дверцята машини. Я не мав би нічого говорити, але мені захотілося сказати їй це.

— Ви дуже схожа на неї, знаєте.

Вона була вражена й засміялася зляканим, схожим на гикавку, сміхом.

— Та я зовсім не така. Зовсім не як вона. — Джулс змахнула сльозу зі щоки. — Я — анти-Нел.

— По-моєму, ні, — сказав я, але вона вже пішла.

Як я їхав додому, не пам’ятаю.

Затон Утоплениць

На тридцять другий день народження Лорен, за тиждень, вони поїдуть до Крестера. Тільки вона і Шон, тому що Патрік буде працювати.

— Це моє улюблене місце в усьому світі, — сказала вона синові. — Там є і замок, і красивий пляж, а іноді можна побачити тюленів на скелях. А після пляжу й замку ми підемо до коптильні і поїмо копчених оселедців із чорним хлібом. Рай та й годі.

Шон наморщив носа.

— А як на мене, краще поїхати в Діснейленд, — оголосив він, — і їсти морозиво.

Мати розсміялася і сказала: Ну гаразд, може, ми натомість поїхали б туди.

Зрештою, вони нікуди не поїхали.

Стояв листопад, дні були короткі, вітер пронизливий, а з Лорен щось коїлося. Вона розуміла, що робить щось не те, але не могла зупинитися. Ось вона сидить за обіднім столом зі своєю родиною — і раптом вся червоніє, обличчя ніби горить, і їй доводиться відвернутися, щоб приховати це. Вона відверталася й тоді, коли її чоловік підходив поцілувати її, рух її голови був майже мимовільним — і його губи торкалися її щоки чи куточка рота.

За три дні до її дня народження була буря. На неї збиралося весь день, лютий вітер кидався в долину, затоном бігли білі баранці. Вночі налетіла буря, річка рвала береги, уздовж неї падали дерева. Дощ лив як з відра, увесь світ опинився під водою.

Чоловік і син Лорен спали як немовлята, але Лорен прокинулася. У кабінеті внизу вона сіла за стіл свого чоловіка, поставивши біля ліктя пляшку улюбленого чоловікового віскі. Вона випила чарку й вирвала аркуш із записника. Випила другу, і ще, але сторінка залишалася порожньою. Вона навіть не могла вирішити, як звернутися до нього: «дорогий», здавалося, зневажливим, а «найдорожчий» — фальшивим. Із майже порожньою пляшкою і досі порожньою сторінкою вона вийшла під зливу.

Її кров була густа від напою, горя і гніву. Вона прямувала до затону. Село було безлюдне, віконниці зачинені. Невидима і спокійна, вона вилізла по слизькому багні на скелю. Вона чекала. Вона чекала, що хтось прийде, вона молилася, щоб людина, в яку вона закохалася, якимось дивом дізналася б, дивовижно відчула її розпач і прийшла врятувати її від себе самої. Але голос, який до неї долинув, який панічно її гукав, був не той, який вона хотіла почути.

Тож вона сміливо підійшла до обриву із широко розплющеними очима — і кинулася вперед.

Вона могла бачити його, і ніяк не могла знати, що її синок був там, на узліссі.

Вона ніяк не могла знати, що його розбудили крики батька і звук відчинених дверей, тож він встав і побіг униз сходами і вийшов у шторм босоніж, лише в тонкій бавовняній піжамі на худеньке тіло.

Шон побачив, як батько сів у машину і гукав матір. Патрік повернувся, крикнув синові, щоб той ішов додому. Він підбіг до нього, схопив його грубо за руку, смикнув, зваливши з ніг, і спробував затягти його назад до будинку. Але хлопчик благав: будь ласка, будь ласка, не залишай мене тут!

Патрік пом’якшав. Він схопив сина в оберемок і відніс його до машини, пристебнув на задньому сидінні, де Шон зіщулився, злякано і не розуміючи, що відбувається. Він щільно стулив очі. Вони поїхали до річки. Батько поставив машину на мості й сказав синові: почекай. Чекай тут. Але було темно, і дощ на даху автомобіля стукотів, як кулемет, і Шон не міг позбутися відчуття, що в машині сидить хтось іще, він чув його нерівне дихання. Тож він вийшов з машини і побіг, спотикаючись на кам’яних сходах і падаючи в багнюку, навпомацки крізь темряву, під дощем до затону.

Потім, у школі, ходила чутка, ніби він бачив це — він був хлопчиком, котрий бачив, як його мати кинулася зі скелі назустріч смерті. Це була неправда. Він нічого не бачив. Коли він дійшов до затону, його батько був уже у воді, поплив. Він не знав, що робити, тому повернувся і сів у тіні дерев, спиною до міцного стовбура, щоб ніхто не міг підкрастися до нього ззаду.

Здавалося, він сидів там дуже довго. Тепер, згадуючи, Шон думає, чи не заснув він тоді, хоча посеред темряви, шуму і страху то було малоймовірно. Він пам’ятав лише жінку, яка йшла до них — Джинні з поліцейського відділку. Вона несла ковдру й ліхтар, і вона відвела його на міст, напоїла солодким чаєм, і вони там чекали батька.

Пізніше Джинні відвезла Шона до себе додому і пригостила тостом із сиром.

Але Лорен зовсім не могла знати про це.

Ідучи з похорону, я помітила, як багато людей, присутніх на службі, підходили сказати кілька слів батькові Шона, людині, яку мені відрекомендували неймовірно коротко: Патрік Таунсенд. Люди тиснули руку, знімали капелюхи, а він весь час стояв, як генерал-майор на параді, з прямою спиною і стиснутими губами.

— Правда, жалюгідний мудак? — сказала я до чоловіка у формі, який стояв поруч зі мною. Той повернувся і подивився на мене так, наче я з лісу вискочила.

— Виявляйте повагу! — прошипів він і розвернувся до мене спиною.

— Прошу? — спитала я, звертаючись до його потилиці.

— Це офіцер з багатьма орденами! — сказав констебль. — І вдівець. Його дружина померла тут, в цій річці. — Він знову став до мене лицем і без натяку на різниці звань пирхнув: — Отже, маєте виявляти повагу!