— Це вона, — зронив я. Папір був надірваний: її, напевно, здерли зі стіни. Це була вже стара, жовтувата мапа Сполучених Штатів, завбільшки така, як ото вішають у школі. Я вирішив, що Марго не хотіла робити з неї вказівку — до них у неї була дуже сувора вимога: всі вони лише заплутували шукача. Тобто якимось чином нам вдалося знайти те, що вона не планувала нам показувати, і, збагнувши, що вона цього не планувала, я знову замислився над тим, як багато вона запланувала. Може, цим вона тут і займалася в темряві й тиші. Мандрувала, байдикуючи як ото Вітмен, готуючись до втечі.

Я побіг у контору, в столі поруч зі столом Марго знайшов шпильки, а потім ми з Радаром обережно віднесли розгорнуту мапу в кімнату. Я приклав її до стіни, а друг спробував устромити шпильки в куточки, але три з них були надірвані, як і три з п’ятьох міст на мапі,— напевно, це сталося, коли Марго знімала мапу зі стіни.

— Вище і лівіше, — сказав Радар. — Ні, нижче. Ага. Не рухайся.

Повісивши мапу, нарешті, ми почали зіставляти дірочки на стіні з містами. Ми досить легко знайшли всі п’ять. Але там, де папір був подертий, точне місце визначити не вдалося. А на мапі з п’ятьма тисячами міст точність була важлива. Назви були надруковані таким дрібним шрифтом, що мені доводилося носом водити по папері, аби щось розібрати. Коли я називав міста, Радар зі свого кишенькового ноутбука шукав їх у «Омніпедії».

Неподертих дірочок виявилося дві: одна, схоже, Лос-Анджелес, хоча в Південній Каліфорнії така сила містечок, що написи наповзали один на одного. Друга неподерта дірочка — Чикаго. Подерта дірочка була в Нью-Йорку — якщо судити з дірки, шпилька колись була застромлена в один з п’ятьох районів міста Нью-Йорк.

— Збігається з тим, що ми вже знаємо.

— Так, — сказав я, — але де саме в Нью-Йорку? Ось у чому питання.

— Ми, напевно, щось проґавили, — відказав Радар. — Якусь вказівку. А інші точки де?

— Ще одна в штаті Нью-Йорк, але не поруч із самим містом. Ну, ти подивися, тут усі містечка крихітні. Можливо, Покіпсі, або Вудсток, або Катскілл-парк.

— Вудсток. Це було б цікаво. Марго не гіпі, але свобода духу — це її.

— Не знаю, — відказав я. — Остання — чи то Вашингтон в Окрузі Колумбія, чи то Аннаполіс, чи то Чесапікська Затока. Тут варіантів повно, якщо чесно.

— Якби Марго зазначила на мапі всього одне місце, було б ясніше, — похмуро зауважив Радар.

— Але вона ж, мабуть, переїжджає з місця на місце, — сказав я. Пустилася у вічну мандрівку…

Довший час я сидів на килимі, а Радар почав читати вголос статті про Нью-Йорк, гори Катскілл, про столицю, про концерт у Вудстоку в 1969-му. Але зиску з того не було. Мені здавалося, що ми дійшли до кінця, але так нічого і не знайшли.

По обіді відвізши Радара додому, я сів читати «Пісню про себе» і без особливого ентузіазму готуватися до іспитів. У понеділок на мене чекали початки аналізу й латина, мабуть, найважчі предмети, і я не міг дозволити собі піти на них без підготовки. Тож майже цілу ніч і всю неділю я зубрив їх, але по вечері мені спала на думку нова ідея, і я відірвався від перекладання Овідія і вийшов у мережу. Лейсі була в чаті. Мені Бен надіслав її нік, і я вирішив, що ми з нею досить добре знайомі, щоб заговорити в чаті.

Я взявся далі готуватися до іспитів, очікуючи, що хтось іще вийде в чат. За часину там з’явився Бен, я запросив його в чат разом з Лейсі. Майже весь час писали вони, а я ще займався своїм перекладом — доки до нас не приєднався Радар. Тоді я відклав олівця.

Вони ще трохи побалакали про Марго, а я намагався простежити її маршрут. Якщо вона не хотіла, щоб ми знайшли цю мапу, — а судячи з того, що та була зірвана зі стіни, Марго цього не хотіла, — схоже, ми вже зібрали всі залишені нею вказівки плюс дещо новеньке. Значить, інформації у мене достатньо. Але я все одно був ще дуже далеко від Марго.

19

Просидівши в понеділок вранці три довгі години над вісьмома сотнями слів з Овідія, я йшов коридором з таким відчуттям, наче мізки зараз поллються з вух. Але я нормально впорався. Тепер мене чекала півторагодинна обідня перерва, якої повинно вистачити, щоб розплавлений мозок застиг перед другим іспитом. Коло шафки мене чекав Радар.

— Я щойно іспанську завалив, — сказав він.

— Я певен, що все у тебе там гаразд.

На Радара чекав Дартмутський університет з величезною стипендією. Радар страшенно розумний.

— Не знаю. Під час усної частини я засинав на ходу. Слухай, я половину ночі не спав, програмою займався. Вона неймовірна. Вибираєш категорію — географічний район якийсь або родину тварин — і бачиш перші фрази статей «Омніпедії» на цю тему, до сотні на одній сторінці. Наприклад, тобі потрібен конкретний різновид кролика, а згадати ти його не можеш. Програма збирає тобі всі статті про кроликів, і ти читаєш усе за три хвилини.

— Ти цим перед іспитами займався? — запитав я.

— Так, я розумію. Я тобі надішлю. Цікава річ.

Підійшов і Бен.

— К., Богом присягаюся, ми вчора з Лейсі до другої ночі сиділи на цьому сайті з маршрутами. Проклали всі можливі шляхи між Орландо і тими п’ятьма точками, і я зрозумів, що весь цей час помилявся. Марго не тут. Радар має рацію. Вона повернеться на вручення.

— Чому ти так гадаєш?

— Розрахунок ідеальний. Щоб доїхати від Орландо до Нью-Йорка, потім до гір, потім до Чикаго, потім до Лос-Анджелеса, а потім повернутися в Орландо, потрібно майже двадцять три дні. До того ж, хоч це й ідіотський жарт, але він цілком у дусі Марго. Змусити всіх подумати, що збираєшся накласти на себе руки. Оточити себе аурою таємниці, щоб усі звернули увагу. А потім, коли увага до тебе йде на спад, з’явитися на врученні атестатів.

— Ні,— заперечив я. — Виключено.

Я вже набагато краще пізнав Марго. Увага їй була потрібна. У це я вірив. Але Марго жила не по приколу. Не самими викрутасами.