— А порушників або садять на десять років у в’язницю, або вилизують язиком Бена Старлінга, — закінчив Радар.

— І всі…— почав я.

— …воліють… — продовжив Радар з посмішкою.

— …потрапити до в’язниці,— скінчили ми разом.

І тут Лейсі поцілувала Бена просто у нас на очах.

— О Боже, — зронив Радар, затуляючись руками. — Боже, я осліп. Осліп!

— Припиніть, будь ласка, — сказав я. — Ви засмучуєте чорних Санта-Клаусів!

Вечірка відбувалася у вітальні на другому поверсі, де помістилося двадцять душ. Я притулився до стіни, і голова моя опинилася за декілька дюймів од портрета чорношкірого Санта-Клауса, намальованого на оксамиті. У Радара був отакий, знаєте, секційний диван, і всі розсілися на ньому. В кулері, що стояв біля телевізора, охолоджувалося пиво, але ніхто не пив. Усі просто розповідали якісь історії один про одного. Майже все це я чув і раніше: про поїздки оркестру в табір, про Бена Старлінга, про перші поцілунки, — але ж Лейсі їх не чула, та й були вони досить цікаві. Я майже весь час мовчав, аж Бен спитав:

— К., як ми підемо на вручення атестатів?

— Голими під мантією, — пирхнув я.

— Так! — і Бен зробив ковток газованки.

— Я навіть одягу з собою не братиму! — сказав Радар.

— Я теж! К., присягнися, що й ти одягу не братимеш.

— Присягаюся, — посміхнувся я.

— Я теж хочу! — заявив наш приятель Френк. І за ним ще купа хлопців підтяглася. Дівчата чомусь ентузіазму не виявили.

— Твоє небажання приєднатися до нас, — сказав Радар Анжелі,— змушує мене засумніватися в глибинних засадах нашого кохання.

— Ти не розумієш, — мовила Лейсі.— Справа не в тому, що ми боїмося. А в тому, що ми вже обрали сукні!

— Саме так, — вказала рукою Анжела на Лейсі.— А ви ліпше сподівайтеся, що вітру не буде.

— Я навпаки сподіваюся, що буде, — заперечив Бен. — Найбільшим яйцям на світі свіже повітря корисне.

Лейсі від сорому затулила обличчя долонями.

— Важкий ти бойфренд, — сказала вона. — Вартісний, але важкий.

Ми зареготалися.

Це мені в моїх друзях і подобалося: вони просто сиділи і розповідали всілякі історії. Історії-вікна та історії-дзеркала. А я просто слухав: те, що було в мене на думці, нікого не розважить.

Я, звісно ж, не міг не думати про те, що школа кінчається і все таке. Мені подобалося стояти трохи осторонь і спостерігати за всіма — було в цьому щось смутне, але мене це не бентежило, я просто слухав, а журба і радість кружляли навколо мене, посилюючи одна одну. І мені здавалося, що груди просто розриваються, але почуття це було не таке вже й неприємне.

Пішов додому я незадовго до опівночі. Хтось іще лишався, але ж у мене починалася «комендантська година», та й зоставатися не дуже хотілося. Мама дрімала на канапі, але, угледівши мене, підвелася.

— Добре повеселився?

— Ага, — відказав я. — Було класно.

— Ти теж класний, — з посмішкою сказала вона. Мене така сентиментальність навіть розсмішила, але я промовчав. Мама підвелася, пригорнула мене до себе і поцілувала в щоку. — Мені дуже подобається бути твоєю мамою, — сказала вона.

— Спасибі.

Я вклався у ліжко з книжкою Вітмена, розгорнувши її в тому місці, яке мені подобалося — де він слухає оперу і людей.

Послухавши, він пише: «Я мов голий… під лютим і отруйним градом». Просто бездоганно, думав я: ти слухаєш людей, щоб уявити, які вони, які лихі й добрі речі вони чинять з собою та з іншими, але зрештою це ти виявляєшся мов голий, а не ті, кого ти слухав.

Коли я ходив по отих недосілках, намагаючись почути Марго, про себе самого я зрозумів набагато більше, ніж про Марго Рот Шпігельман. За кілька сторінок — протягом яких поет слухає, мов голий, — Вітмен переходить до подорожей, які можливі в його уяві, він перелічує місця, в які може потрапити, лежачи у траві. «Я долонями вкриваю весь суходіл», — каже він.

Я думав про мапи: коли я був маленький, то часом роздивлявся атласи, і поглянути на інші краї мені було достатньо, щоб почало здаватися, ніби я сам там побував… Ось що мені треба було робити! Слід було постаратися почути й уявити шлях Марго на мапі.

Але хіба я не намагався? Я подивився на роздруковані мапи, що висіли над комп’ютером. Я силкувався прорахувати можливі маршрути її подорожей, але ж навіть у траві можна стільки всього розгледіти, а в Марго — ще більше. Знайти її на мапі неможливо. Територія занадто велика, а вона — занадто маленька. Ці мапи… я не просто згаяв на них час, ні, вони були матеріальним підтвердженням безплідності моїх пошуків, моєї цілковитої нездатності відростити такі долоні, що вкрили б увесь суходіл.

Підвівшись, я зірвав зі стіни роздруківки, шпильки вилетіли і впали на підлогу. Я зім’яв аркуші й кинув у кошик до сміття. Потім здуру наступив на шпильку, і хоча я втомився і був дуже злий, бо не міг більше нічого вигадати й уже не мав куди їхати на пошуки, мені довелося зібрати всі ті шпильки, щоб пізніше знову не наступити. Мені хотілося лупити кулаками по стіні, а довелося збирати ці чортові шпильки. Тоді я підійшов до ліжка і, зціпивши зуби, почав гамселити кулаками подушку.

Знову спробував читати Вітмена, але, застрявши поміж текстом і думками про Марго, вирішив, що на сьогодні вже достатньо голий, тож відклав книжку. Вставати і вимикати світло мені було ліньки. Я втупився у стіну, час від час кліпаючи, й очі дедалі довше залишалися заплющені. А розліплюючи їх знову, я бачив те місце, де висіли мапи — чотири дірочки утворюють прямокутник, усередині якого ще кілька випадкових дірочок. А я вже бачив схожий узор. У порожній кімнаті, над згорнутим килимом.

Там колись була мапа. Зі шпильками.

18

У суботу я прокинувся удосвіта, ще до сьомої. Як на диво, Радар був у мережі.

Радар передзвонив о десятій. Я заїхав по нього, потім ми рушили до Бена, вирішивши, що на ноги його зможе підняти тільки несподівана атака. Проте коли ми заспівали йому «Сонечко моє» під вікном, він, відчинивши вікно, плюнув на нас.

— До обіду я нічого не робитиму, — поважно заявив він.

Тож ми поїхали вдвох з Радаром. Він трохи розповів про Анжелу і про те, як вона йому подобається, як безглуздо закохатися всього за кілька місяців до того, як треба буде роз’їжджатися по коледжах, але мені було важко зосередитися. Я хотів побачити місця на мапі, які позначила Марго. Хотів увіткнути в стіну шпильки.

Ми увійшли через іпотечну контору, пробігли через бібліотеку, ненадовго зупинилися біля стіни з дірочками, а потім пішли в сувенірну крамницю. Мені тут уже не було страшно. Побувавши в кожній кімнаті й переконавшись, що нікого, крім нас, в будівлі немає, я почувся так само впевнено, як удома. Під вітриною я знайшов коробку з мапами і рекламними брошурами, в якій порпався тієї ночі, коли всі були на балу. Я поставив її на розбитій вітрині. Радар узявся до первинного відсіву, відбираючи всі мапи, які я потім розгортав і шукав дірочки.

Ми вже майже дісталися самого дна, коли Радар витягнув чорно-білу брошуру під назвою «П’ять тисяч американських міст». Вона була видана компанією «Ессо» в 1972 році. Обережно розгортаючи мапу, я помітив у куточку дірочку.