У кожної статті в «Омніпедії» є свої підсторінки, де можна подивитися всі правки, які до неї вносилися, а також усі обговорення. Статтю про Аґлое ніхто не редагував понад рік, а от в обговореннях висів недавній коментар від аноніма:

Ці випадкові великі літери я впізнав миттю. «Правила занадто несправедливі до слів, що стоять усередині». У мене стислося горло, але я змусив себе заспокоїтися. Коментар залишили п’ятнадцять днів тому. І весь цей час він чекав, коли я його прочитаю.

Я подивився на годинника в комп’ютері. Залишалася менш як доба.

Вперше за ці кілька тижнів Марго безсумнівно й незаперечно була жива. Вона жива. І проживе бодай ще один день. Я так довго думав тільки про те, де вона є, щоб не думати про те, чи жива вона взагалі, й досі навіть не усвідомлював, як я за неї боявся, але ж, Боже мій! Вона жива!

Я підскочив, рушник упав, але я, не звертаючи на це уваги, подзвонив Радарові. Затиснувши телефон плечем, я почав надівати труси, потім шорти.

— Я знаю, що таке паперові міста! У тебе твій кишеньковий ноутбук при собі?

— Так. Слухай, ти тут уже мав би бути. Нас уже ось-ось шикувати почнуть.

Почувся голос Бена:

— І, сподіваюся, він голий!

— Радаре, — відказав я, сподіваючись, що до нього дійде значущість моєї знахідки. — Подивися місто Аґлое, штат Нью-Йорк. Зрозумів?

— Ага. Уже читаю. Постривай. Ого. Ого! І це може бути та сама точка в Катскілл на мапі?

— Еге ж, я так думаю. Це поруч. Дивись обговорення.

— Радаре?

— Господи Ісусе!

— Знаю, знаю! — закричав я. Що він відказав, я не почув, бо надівав сорочку, але знову приклавши телефон до вуха, зрозумів, що Радар розмовляє з Беном. Я відключився.

В інтернеті я спробував знайти вказівки, як доїхати від Орландо до Аґлое, але ця Радарова мапа Аґлое не знала, тож я ввів Роско. Якщо рахувати по шістдесят п’ять миль на годину в середньому, сказав комп’ютер, потрібно буде дев’ятнадцять годин чотири хвилини. Зараз чверть по другій. У мене є двадцять годин сорок п’ять хвилин. Я роздрукував маршрут, схопив ключ від мінівена і замкнув по собі парадні двері.

— Їхати туди дев’ятнадцять годин чотири хвилини, — сказав я в мобільник. Дзвонив я на Радарів номер, але розмовляв з Беном.

— І що ти збираєшся робити? — запитав він. — Летіти туди?

— Ні, у мене грошей не вистачить, та й усе одно від Нью-Йорка туди ще годин вісім їзди. Тож поїду одразу звідси.

— Скільки їхати? — взяв трубку Радар.

— Дев’ятнадцять годин чотири хвилини.

— Хто сказав?

— Гугл-мапи.

— Чорт, — вилаявся Радар. — Вони не враховують заторів. Я тобі передзвоню. І поквапся! Ми вже шикуємося!

— Я не піду. Не можу гаяти часу, — відказав я, але мене вже ніхто не почув. За хвилину Радар передзвонив.

— Якщо їхати з середньою швидкістю шістдесят п’ять миль на годину, не зупинятися і накинути на затори, то на цю мандрівку піде двадцять три години дев’ять хвилин. Виходить, ти будеш там по першій. Тобто тобі треба десь виграти час.

— Що? Але…

— Не хочу нікого критикувати, — перебив Радар, — але, можливо, в такій ситуації людині, яка постійно спізнюється, слід дослухатися до думки людини пунктуальної. І тобі треба сюди бодай на хвилину заскочити, бо якщо тебе не буде, коли тебе викличуть, твої батьки розгніваються… а крім того, хоча, звісно, це не найважливіше питання, просто до слова прийшлося, але у тебе там усе наше пиво.

— Ти ж бачиш, що у мене часу немає,— відказав я.

У розмову знову вклинився Бен:

— Не будь козлом. Це всього п’ять хвилин займе.

— Гаразд.

Я різко звернув праворуч на червоне світло, витиснув повний газ (обертів мій мінівен набирав швидше, ніж мамин, але не набагато) і рвонув до школи. За три хвилини я був на стоянці біля спортзалу. Я навіть паркуватися як слід не став — просто зупинився посеред майданчика і вискочив надвір. Я помчав до спортзалу, а мені назустріч бігло троє школярів у мантіях. Мантії розмаялися, і я побачив тонкі чорні ноги Радара, а поруч був Бен у кросівках без шкарпеток. Лейсі трохи відставала.

— Беріть пиво, — сказав я, не зупиняючись, — а мені треба з батьками перемовитися.

На трибунах сиділи родичі випускників, і я кілька разів пробіг туди-сюди по баскетбольному полю, перш ніж помітив своїх батьків — вони сиділи посередині. Махали мені. Я кинувся нагору, перестрибуючи через сходинки, тож поки дістався до них і опустився навколішки, вже насилу зводив дух.

— Слухайте, — заговорив я, — я не (вдих) йду на вручення, тому що (вдих) я, здається, знайшов Марго, і (вдих) мені дуже потрібно їхати, мобільник не вимикатиму (вдих), будь ласка, не зліться, і ще раз спасибі за авто.

Мама обняла мене за талію і запитала:

— Що? Квентине, ти про що? Не поспішай.

— Я їду в Аґлое, штат Нью-Йорк, і їхати слід негайно. От і все. Я пішов. Часу немає. Телефон з собою. Все, я вас люблю.

Довелося вириватися з маминих ніжних обіймів. Не встигли вони нічого сказати, як я помчав уже вниз по східцях — надвір, до мінівена. Сів, завівся, рушив, обернувся — і побачив Бена на пасажирському сидінні.

— Бери пиво і вимітайся з машини! — крикнув я.

— Ми теж їдемо, — відказав він. — Ти заснеш за кермом, якщо так довго вестимеш авто.

Обернувшись, я побачив ззаду Лейсі й Радара з мобільниками біля вух.

— Маю батьків попередити, — пояснила Лейсі, постукавши по телефону. — Ну ж бо, К. Жени-жени-жени-жени-жени-жени.

Частина третя

Судно

Якась часина час йде на те, щоб усі пояснили своїм батькам: 1) ми проґавимо вручення, 2) ми їдемо в Нью-Йорк, 3) перевірити містечко, яке чи то існує, чи то і не існує насправді, бо сподіваємося 4) перехопити дописувача «Омніпедії», яким, судячи зі схильності до Випадкового вживання Великої літери, повинна бути 5) Марго Рот Шпігельман.

Останнім відключається Радар, і коли це нарешті відбувається, він каже:

— Хочу зробити оголошення. Мої батьки вкрай незадоволені тим фактом, що я проґавлю вручення атестатів. Дівчина моя теж зла, бо у нас через вісім годин було заплановано дещо особливе. Без подробиць, але тепер наша мандрівка просто мусить бути надзвичайна, щоб виправдати мою відсутність.

— Твоя здатність зберігати цноту надихає нас усіх, — відповідає Бен, сидячи біля мене.

Я зиркаю на Радара в дзеркало заднього огляду.

— ФЕЄРИЧНА МАНДРІВКА! — обіцяю я. Він знехотя посміхається. Радіє тому, що їде.

На цей час ми вже на трасі, дорога не надто завантажена, і це просто диво. Я жену лівою смугою, на вісім миль на годину перевищуючи припустиму швидкість у п’ятдесят п’ять миль на годину — чув колись, що зупиняють лише як перевищуєш на дев’ять миль.

Ми дуже швидко розподіляємо ролі.

Сидячи з самого заду, Лейсі веде облік. Вона вголос лічить те, що ми маємо для подорожі: половина «Снікерсу», якого Бен почав їсти перед моїм дзвінком; двісті дванадцять пляшок пива в багажнику; моя роздруківка маршруту; решта з її сумочки: вісім пластинок жуйки, олівець, носовички, три тампони, пара сонцезахисних окулярів, гігієнічна помада, ключі від її хати, членська картка YMCA[20], читацький квиток, якісь чеки, тридцять п’ять доларів і картка на заправку «British Petroleum».

— Чудово! — вигукує Лейсі.— Ми як погано екіпіровані першопрохідці. Шкода, грошей замало.

— Ну, бодай картка на заправку є,— кажу я. — Можна бензину залити і поїсти купити.

Я дивлюся в дзеркало заднього огляду: Радар у своїй мантії перегнувся назад і зазирає в сумочку Лейсі. Випускна мантія має досить глибокий викот, і в ньому видно кучеряве волосся на грудях.