Капітан опустив очі:

— У нас наказ.

— Наказ допомагати кримінальникам?

Офіцер схилився до Уляни:

— Жіночко! Я вас як людину прошу. Візьміть батюшку, ідіть додому і ні з ким з цих не заговорюйте. Зрозумійте, якщо вони кинуться, я ж нічого не зможу зробити.

— Але ж ви без усякого наказу повинні захищати мирних громадян.

— Якщо буде такий наказ, то будемо захищати без наказу. А поки я вас отдєльно прошу, заберіть святого отця. Він же їх агітірувать починає, а вони ж в неадекваті.

Уляна принюхалася. З напрямку найбільшого скупчення вітер доносив густий похмільний вихлоп.

— Ай справді, панотче. Ходімте краще додому. Все одно Нагірна проповідь з цією публікою вам навряд чи вдасться. А от стати мучеником можливість є.

Священик звів очі до неба.

— На все воля Божа. Але ви маєте рацію. Серця їхні закриті для Божого слова. Я поспілкувався тут з кількома, так оцей капітан, дякую йому, ледь мене відбив. Вони відчувають свою силу, а людина у такому стані нічого не чує.

— У такому стані? — уточнила Уляна, картинно постукавши пальцями по горлу.

– І у такому теж, — сумно посміхнувся піп. Вони рушили тротуаром угору. — Знаєте, Нагірну проповідь все-таки слухали апостоли. Як вас звати?

— Уляна.

— Отець Дмитро.

— Ну, цей капітан міг би стати вашим апостолом.

— Без наказу? Навряд.

Уляна пирснула і придивилася до супутника уважніше. Сиве волосся велично обрамляло довгасте, цілком благообразне обличчя, але глибоко посаджені ясно-блакитні очі дивилися іронічно і навіть грайливо.

«Нічого собі святий отець!» — Подумала Уляна, а вголос запитала.

— А ви з якого патріархату?

— Бог один, — смиренно сказав піп.

— Бог один, патріархатів багато.

Священик хихотнув.

— У мене одна парафіянка, як побачить незнайомого отця, завжди підходить і просто в лоба питає: «Ви наш, чи з пархату?».

Уляна посміхнулася:

— То ви — не з пархату?

— Автокефальна українська церква.

— А хіба така ще є? Я думала, ви вже давно об’єдналися з Філаретом.

Вони завернули на Шовковичну і за півкварталу з поля зору зникла небезпечна публіка. Це вже знову був звичний і безпечний Київ, а точніше розкішні і помпезні Липки — найдорожчий його район.

— Філарет — відомий об’єднувач, — філософськи зауважив отець Дмитро. — Як він був від Москви митрополитом, то так об’єднував, що аж чуби тріщали. І тепер у Київському патріархаті знову об’єднує…

— А я у патріархатах не розбираюся, — щиро зізналася Уляна. — Мені, чесно кажучи, аби не москалі. Вам куди, наліво, чи направо?

— Мені на мітинг.

— Тоді направо. І мені теж туди, щоправда до машини. Але на тім мітингу проповідувати і справді ефективніше. Люди зовсім іншого ґатунку.

— Там не проповідувати, там слухати треба, — зауважив піп. — Там люди слабкі, і Бог говорить їхніми вустами.

Щось Уляні не подобалося у цьому протиставленні. Виходило так, що сильні завжди погані, а слабкі — добрі. Але треба ж і добру якось вчитися бути сильним. Тільки от як?

— У тому то і біда, що слабкі. Ви бачили цих пациків? А якщо їх напустять на мітинг? З того ж боку суцільні студенти і бібліотекарки. Вони їх повбивають.

— Бог оборонить, — переконано відповів священик.

— Думаєте, Богові аж так потрібна українська мова?

— Потрібна. Дуже потрібна. Бо до нас із вами Він говорить українською.

Щось у цьому простому формулюванні було таке, що Уляна на мить зупинилася.

— Тобто ви хочете сказати, що Страшний суд відбуватиметься без перекладачів?

Тут настала черга зупинитися і священику.

— Точно, — погодився він. — Здається, ви — юрист.

— Точно, — луною відгукнулася Уляна.

— Я теж за першою освітою — юрист. І тому скажу вам навіть більше. На Страшному суді нас із вами судитимуть за українськими законами.

— Не дай Боже!

Отець Дмитро засміявся. Щось у його посмішці було такого, що надихало говорити далі і обіцяло розуміння. Рідкісна, навіть унікальна риса.

— Я не ті закони, звісно, мав на увазі. Правову базу на цей випадок нам із вами готує зовсім не Рада і не практика Верховного суду. Її готують Сковорода, Шевченко, Леся, Франко і тисячі тих, хто разом з ними орав цю ниву сотні і тисячі років.

— Добрі законодавці! — й собі посміхнулася Уляна. — Можна тільки мріяти. Але щось мені ваші погляди мало нагадують релігійні канони.

— Ви просто погано знаєте релігійні канони. Бо канон і догма — це зовсім різні речі.

— Правда? — здивувалася вона. — А я не бачу різниці.

— Канон прогресує. Догма — ні. Ви знаєте, найскладніше у служінні — це проповіді. Не повірите. Інколи доводиться готуватися до звичайної промови більше, ніж до іспиту у семінарії. Бо у семінарії тебе слухають викладачі, професура, а на проповіді… Словом, ви їх щойно бачили.

— Бачила, — із сумом підтвердила Уляна

— Отже, сьогодні я провалився, — зітхнув священик. — І цей провал значно гірший, ніж перед викладачами семінарії.

— А може, тут просто неможливо було не провалитися?

— Дякую, — посміхнувся панотець. — Ви дуже тактовні.

Повернувши на Інститутську, вони опинилися у довгій колоні людей з транспарантами, що рухалася на підсилення протесту.

— Від Арсенальної теж ішли до Ради, — пояснив отець Дмитро. — Хто міг знати, що вулицю перекриють. Я сам звідти прийшов.

— Думаєте, мітинги допоможуть? — скептично звела брову Уляна.

— Бог допоможе.

— Але ж Білорусі Бог не допоміг. І Росії теж.

Панотець на ходу перехрестив демонстранта, що попросив благословення.

— Бог не працює замість людей. Він тільки допомагає тим з них, хто щось робить. І допомагає тим більше, чим більше вони роблять.

— А як ви гадаєте, ми достатньо робимо, щоб Бог нам допоміг?

Отець Дмитро замислився.

— Щиро кажучи, не знаю.

— А я должен узнать, хто ти на самом дєлє — плєнний фашист ілі бендеровскій бандіт, — червоні очі майора Бистрякова, здавалося, здатні були просвердлити дірку у черепі і зазирнути крізь неї у самий мозок. — Разніца нєбольшая. Но я узнаю.

— А третього варіанта нєт, гражданін начальник? — Степан Шагута вже котру годину стояв, по-військовому виструнчившись посеред кімнати особливого відділу і, щоб не втратити свідомість, знаходив у собі сили зрідка відповідати особісту короткими реченнями.

— Третього? Ти, гад гітлєровскій, паскуда фашисская хочеш чістєнькім вийті? Смірна-а! — слідчий оббризкав слиною його обличчя, і Степан струснув головою, намагаючись позбутися бридкого відчуття. — Так я тєбє скажу твой трєтій варіант. Шо ти одно і другоє одноврємєнно. І судіть ми тєбя будєм по суровим законам нашей соціалістіческой родіни.

— Контужений я, гражданін начальник. Не помню нічого.

— Слишалі ми еті пєсєнкі.

Особіст відійшов до столу і відкрив засмальцьовану картонну течку — справу, заведену ще репатріаційною комісією табору «спецконтингенту» у австрійському Вілляху. Розпочинала її довідка німецькою з лікарні з іменем, прізвищем та діагнозом — контузія та амнезія. Потім, вже у фільтраційному таборі, додалося повідомлення районного НКВД, про те, що за інформацією односельця Мар’яна Гурницького Степан Шагута у 1941 році пішов до бандерівських банд і навіть дослужився там до сотника. Згори було підшите невідь-звідки взяте повідомлення німецькою мовою про те, що рапорт шице Шагути про переведення до дивізії «Галичина» задоволений. Тепер же Степан помітив, що до справи додалася ще якась папірчина.

— Красноармєєц Шагута пропал бєз вєсті 25 сєнтября 1944 года, — зачитав урочисто особіст і знову почав буравити мозок арештанта своїми червоними очима. — Ета про тєбя? Відіш, ми всьо знаєм.

Так от в чому причина цього допиту… Степан знову струснув головою. Він мобілізував усі резерви знесиленого від голоду організму, бо знав: якщо впаде, спочатку битимуть ногами — вміло та методично, не до смерті чи каліцтва, а задля найбільшого і найдовшого болю. А потім віділлють водою і знову поставлять струнко на всю ніч. І прослідкують окремо, щоб від завтрашньої зміни на больничку не зіскочив. А тоді новий допит.