Під час однієї з таких підмін Степан примітив старого сивого німця з жалюгідно обвислим, колись певно тугим, гордовитим пивним пузом. Німець ледь пересувався, штовхаючи попереду тачку з помітним оку недосипом — недосвідчені навальники у такий спосіб проявляли свій гуманізм. Ідучи лавою, німець часто зупинявся, щоб прокашлятися, при цьому делікатно відвертався та прикривав рота руками — за що кожного разу отримував тачкою під коліна від заднього відкатника, ще й на додачу порцію німецької або гуцульської лайки. Іноді йому перепадало до того ж по спині дрючком, супроводженим російськими матюками десятника.

Прізвище старого — Абель — було першим у відомості, і навпроти нього все ще стояла відмітка про жалюгідні десять тачок, коли молодші колеги перевалили вже за тридцять.

Першим порухом Степана було бажання, користуючись можливістю, приписати нещасному кілька рисок, але він швидко подавив його — у десятників, та й у нормувальника старий німець явно трапив під особливу увагу. Через те подібне шахрайство навряд чи допомогло б старому, але могло дорого коштувати самому приписувальнику. Досвідчені табірники доходяг у забої не жаліли і головною їхньою провиною вважали той факт, що ті ще й досі живі. Бо план на кожного живого виписували однаковий — і не важливо, дистрофіки йдуть у лаву чи гренадери, на-гора треба дати однакову кількість вугілля. Тож норму доводилося врешті виконувати іншим, втрачаючи таким чином зайві сили і ризикуючи самим опинитися на місці доходяг.

— Майн Ґотт! — примовляв під носа німець при кожному русі. — Майн Ґотт!

Старих і немічних серед новачків було багато, але цей чомусь справляв особливо жалюгідне враження. Може, через те, що у дранті на його тілі вгадувався дуже колись достойний, зшитий з дорогого сукна одяг, а голову увінчував брудний тірольський капелюшок з обідраним пером. Колишній високий статус старого підтверджували також міцні яскраво-жовті мисливські чоботи, що якимось дивом не були конфісковані конвоїрами чи кримінальниками і напрочуд добре трималися у шахтовій багнюці.

До всього старий, напевно, ще й погано бачив, бо працюючи з кріпленням, Степан раз-по-раз помічав, як той, кульгаючи, завертав у сліпі лави, а потім з кашлем і безкінечним «Майн Ґотт» вибирався назад, відстаючи від колег іще більше.

А тим часом і для Степана знайшлася справжня робота. У бічному переході між лавами підгнила і тріснула центральна опора. Штрек виглядав загрозливо — порода згори посунулася, а крокви небезпечно перекосило. Обвал міг статися щохвилини. Для того, щоб по-справжньому зарадити ситуації, треба було перекладати всю обв’язку, а це потребувало матеріалів і часу. Тому Степан вирішив для початку підстрахувати підгнилого стовпа нашвидкуруч відпиляним брусом.

Справа була ризикованою, бо при кожному доторку до опори порода загрозливо ворушилася. Тож коли, проливши не один піт зі страху та напруги, Степан встановив-таки хитку додаткову підпорку, то вирішив ремонтувати обв’язку поступово, від краю до центру — так вірогідність потрапити під завал була найменшою.

Робота вимагала багато матеріалу, тому, перевівши подих і витерши піт з чола, він узявся тягати колоди та брус зі складу біля рейкового роз’їзду центрального штреку. Степан заощаджував сили і брав під пахву за раз одну-дві деревини, тому рейсів довелося зробити чимало. І під час останнього, коли біля проходу склалася вже помітна купка матеріалу, він раптом побачив як у небезпечний коридор завернув із тачкою підсліпуватий Абель.

— Стій! Стоп! Хальт! — крикнув Степан усіма мовами одразу.

Чи той почув, а чи до всього був ще й глухий?

Степан жбурнув геть колоду, яку ніс, і кинувся у прохід. Він майже встиг. Обідрана фалда німецького сурдута колихалася, здається, у кількох кроках. Степан вже простягнув навіть руку, щоб зловити старого, поки той не наробив якоїсь біди, і раптом відчув, що кволий німець несподівано різко прискорив свій рух.

— Стоп! Ахтунґ! — крикнув навздогін, і раптом побачив, як тачка, скерована немічними, здавалося, руками, з розгону потужно врізається в опори — стару тріснуту і нову страхову — з надзвичайною силою вибиває їх з-під крокви, і порода згори повільно просідає, пускаючи на всі боки довгі чорні розколини.

А потім вже не було нічого. Нічого, що Степан міг би запам’ятати.

Він прийшов до тями і побачив над собою освітлену сонячним світлом підбиту обаполком стелю. На шахту це аж ніяк не скидалося, тим більше, що й спина відчувала під собою не породу, а щось м’яке. Степан спробував повернутися і відчув, що ліва рука від самого плеча обгорнута чимось твердим і міцно примотана до тулуба. На диво, вона не боліла, а ось голова при спробі відірвати її від долівки відповіла різким прострілом у потилиці.

Скосивши не зовсім слухняні очі, Степан зміг врешті роздивитися, що лівицю його обернуто грубим кавалком товстої кори і затиснуто у ній, ніби у лещатах, пов’язкою з брудного шмаття. Убога табірна медицина навчилася використовувати для першої допомоги те, що було доступним у шахті.

Однак права рука працювала, ноги теж, і після кількох невдалих спроб Степан зрештою зумів сісти. І тут з’ясував, що під ним знаходяться нари, а навкруги — приміщення, відносно тепле і навіть чисте. Терпляче перечекавши, поки підлога і стеля припинять крутитися навколо та повернуться на свої місця, він обережно повів очима, озираючись.

— Сест’ричка! Сест’ра! Он паднялся. Ході шибко, — почувся хрипкий голос ззаду.

Повертатися і навіть озиратися було надто великою роботою, і тому Степан просто чекав, що буде далі, втупившись у стіну бараку, яка підступала до нар на півметра. Він уже зрозумів, що трапив до шпиталю, і тому зовсім не здивувався, коли почув легкі кроки і побачив приполу білого, досить охайного халата.

— Больной, а хто разрішив вам садітца?

— Та наче ніхто й не забороняв, — Степан підвів голову і виявив перед собою молоде і миле жіноче личко. Він би навіть сказав, що дівчаче, але тут, у таборі ніколи не можна було з певністю визначити вік — когось фізична зношеність старила на десятки років, а хтось через худорбу виглядав майже дитиною.

— Не забороняв… — перекривила сестричка і посміхнулася. — Диви якой! Зараз дохтур прийдуть і покажуть, хто шо кому забороняв.

Її погляд — живий та насмішкуватий — гостро контрастував з навколишньою дійсністю, просякнутою болем, відчаєм, жорстокістю і цинізмом. Так само, як халат був занадто білим і охайним для цього шпиталю.

— Ачуняв? — почувся громоподібний бас і поруч виросла велетенська постать, що більше скидалася на різника, ніж на лікаря.

Велика червона мармиза в окулярах затулила Степанові краєвид, а потім віддалилася, залишивши перед носом молоточок з блискучою ручкою.

— Сачи за рукой!

Молоточок повільно рушив вправо, потім вліво, потім ще раз, а потім зник у білих шатах за межами поля зору.

— Устаць можеш?

Шукаючи опори, Степан простягнув правицю уперед і відчув м’яку жіночу руку, яка підтримала його долоню, а потім і другу, яка впевнено підхопила під лікоть. Скільки ж це він не відчував жіночих доторків? Руки трималися міцно, маючи, певно, неабиякий досвід подібної роботи. Він підвівся, похитнувшись, але ніжна опора мала досить твердості, щоб зберегти все-таки рівновагу.

— Вярніся! — скомандував лікар і підкріпив свою команду круговим рухом руки.

Степан слухняно виконав команду.

— Здимай штани.

— Що?

— Аглух, што лі? Порткі здимай!

Степан відчув незручність і сам собі здивувався. Здавалося, що зовсім не обтяжене церемоніями табірне життя остаточно вбило у ньому залишки фізіологічного сорому. А може, справа була у тих самих теплих і м’яких руках, що знаходилися поруч.

Немовби прочитавши останню думку, ці жіночі руки взялися розв’язувати мотузку, що підперезувала давно позбавлені ґудзиків штани. Степан відчув, що зашарівся, наче юнак, але, на щастя, він стояв спиною до медсестри, і прояв екзотичної у таборі сором’язливості лишився непоміченим.