— Не знаю.

Була неділя, останній день чемпіонату. Фінал, у якому мали зустрітися збірні Іспанії та Італії. Тому вже з обіду, одразу після відкриття фан-зони тут було не проштовхнутися. Усі з ентузіазмом жлуктили пиво, і дивилися повтори голів чемпіонату на велетенських екранах. Уляна не дуже полюбляла компанії п’яних чоловіків, а надто враховуючи своєрідно потрактовані мером закони гостинності, тому намагалася триматися подалі від каштанів.

Коли збірна Італії несподівано обіграла німців і пройшла до фіналу, нова італійська родичка, як між собою звали вони Б’янку Шагуту, написала, що її бойфренд збирається на матч, бо не може пропустити історичної події. Щиро кажучи, слово «бойфренд» в устах ефектної, судячи з фото, ровесниці-італійки потішило Уляну. Значить, не тільки вона у своєму віці не спромоглася налагодити сімейне життя. «Ти в тренді», — відкоментувала, як завжди, цинічна Катька.

Ну а оскільки вже бойфренд їде, гріхом було б не передати раптово віднайденим родичам, чи як іще їх можна кваліфікувати, італійських сувенірів, чи якихось маленьких сімейних реліквій на пам’ять про діда Стефано-Степана Шагуту, якого вони так старанно розшукували.

За час листування інтернетом Уляна трохи засвоїлася із письмовою англійською, але усної геть не розуміла, як і більшість тих, хто вчився у школі та університеті. Тому відповідальним за зв’язок з італійським гостем було призначено Степана — по-перше, його портовий варіант англійської дозволяв зорієнтуватися у специфічній середземноморській вимові гостя, а по-друге, він як чоловік краще б порозумівся з іншим чоловіком, ще й уболівальником.

— Жалко, що я не родився сто років тому, — зауважив Степан.

Уляна витріщила очі:

— Це іще чому?

— У херсонській Централці до тридцятих років вчили італійську. І добре вчили. Зараз би спілкувався з ним. Як казала мама: вчися, синку, на старості, як найдеш.

— Це тобі було б… сто років! Точно, що «на старості», — засміялася Уляна. — Оце у нас із тобою була б любов!

— Навряд чи, — похитав головою Степан. — Якби я родився сто років тому, мені б випала Перша світова, за нею революція, потім громадянська війна, чи як тепер кажуть, визвольні змагання.

— А мені не подобається слово змагання. Якось воно по-спортивному звучить.

— Не перебивай. Потім колективізація і Голодомор. Потім тридцять сьомий. Далі Друга світова. Ще раз голод у сорок сьомому. Потім могли у Карпати заслати на війну з бандерівцями, а міг і сам в лісі опинитися… Скільки це виходить? — він подумки порахував. — …вісім… дев’ять. Дев’ять смертей на одну біографію. Більш ніж гарантія.

Уляна похитала головою.

— Ну, вижив же хтось. Он твій батько, наприклад.

Степан замислився:

— Ну, батько в Першу світову тільки народився. І потім, якщо він з Галичини — там голоду не було. Так що у нього може бути лише якихось п’ять-шість смертей. Курорт!

— Це страшне, — Уляну аж пересмикнуло від почутого, і вона притулилася до міцного чоловічого плеча поруч. — Як добре, що зараз мир.

— Мир, дружба, жвачка, як казали у совку. А у нас мир, футбол і фани, — він вказав на групу уболівальників, очолену четвіркою молодиків у стоячих насторч перуках італійських кольорів. Перуки ці нагадували солодку цукрову вату, що її продають на пляжах — червону, зелену та білу.

Італійці обступили земляка, що тримав у руках тюбики з фарбами і, вичавивши їх на три пальці, одним рухом малював на щоках та лобах охочих італійський триколор.

Це було якось дуже по-дитячому — черга до «художника», нетерплячка задніх і щасливі очі розфарбованих.

— До речі, а може, хтось із них — наш гонець? — припустив Степан.

Уляна продовжувала вдивлятися у обличчя фалів.

— Ні, — врешті покрутила вона головою. — На фото він — чистий ботан. Чи, як зараз кажуть, задрот — окуляри, коротка стрижечка, поголений. Я взагалі здивувалася, що він — уболівальник.

— Уболівальники бувають різні. Бувають отакі, а бувають і задроти, бо футбол — гра мільйонів — філософськи зауважив Степан. — Може, ти його набереш?

— Так там же треба англійською.

— Ти набери, а я поговорю.

От уже ці чоловіки! Бодай дрібничку, а перекласти на жінку — святе!

Коли у трубці почулися гудки, десь недалеко телефон заспівав італійську арію і один з розмальованої четвірки потягнувся до кишені.

— Чао! — почулося у трубці.

Уляна недовірливо дивилася на італійського фана у перуці, але сумнівів не було — говорив саме він. Вона помахала рукою, і чоловік одразу відповів радісним помахом.

— Оце так задрот! — хихотнув Степан.

— Бонджорно! — італієць вже був поруч і посміхався.

— Хай! — простягнув руку для вітання Степан.

І тут Уляна впізнала обличчя з фото, присланого Б’янкою. Відсутність окулярів, перука та малюнки на щоках перетворили замученого ботана на веселого й активного уболівальника. Цікаво, скільки з тих, що шаленіють та б’ються на стадіонах, вдома перетворюються на тихих відмінників?

Поки чоловіки гомоніли про щось міжнародною, але незрозумілою їй англійською, Уляна дістала із сумки вишиванку, яку купила на подарунок родичці, а також пляшку перцівки, яку підібрав Степан для гостя.

– Ітс фо Б’янка, — простягнула вона перший сувенір, а за ним і другий. — А ітс фо ю.

— Беліссімо! — вигукнув хлопець. У своєму придуркуватому прикиді він виглядав ще молодшим, ніж на фото.

Як відповідь він витяг з наплічної сумки заклеєний скочем пакунок.

— Трасмісьйоне. Сувенір!

— Граціа, — напрочуд швидко знайшлася Уляна і сама собі здивувалася.

Передача була невеликою, і Уляна розгубилася, не знаючи, чи велять правила європейської ввічливості відкрити пакунок і тут-таки подякувати, а чи так не роблять, коли подарунок передано через треті руки. Врешті вона обрала компромісний варіант — не стала ховати пакунка, а просто залишила його у руках.

А тим часом чоловіки завершили спілкування і попрощалися.

— Форса, Італія! — стиснув кулака Степан.

— Чао, Украіна! — помахав рукою уболівальник.

— Сьогодні уболіватиму за італійців, — підсумував Степан.

— Чого це? — не зрозуміла Уляна. Взагалі-то він досить байдуже ставився до чемпіонату, навіть частенько бурчав, що країні такі розваги не по кишені, і що це — лише прикриття для розкрадання бюджету.

— Тому що іспанці неправильно вимовляють нашу назву — кажуть «Украніа». А італійці — правильно. Мабуть, тому що воювали у нас.

— Може, ще й прийдеш сюди матч дивитися?

— Сюди? — Степан скривився. — Тут погано пахне. Бо тут сер Елтон Джон. І з ним весь наш корабель уродів у ВІП-секторі. Це довго не вивітриться.

За день до фіналу у фан-зоні дійсно зібралася уся українська привладна «еліта» послухати, як писали, «сера Елтона Джона», а до того ще й «Квін» — адже організатори чемпіонату гуляли по-богатому. В результаті весь інтернет пістрявів фотокартками господарів життя — усіх цих посадовців-урядовців з блатними повадками, та депутатів-шісток, яких допускали до барського столу лише за сумлінне виконання брудної роботи — багаторуке голосування у Раді та безсоромну брехню у проплачених ток-шоу. Картину довершувала жіноча половина «еліти» з нерухомими від ботоксу обличчями та обвислими від постійних дієт, але напханими натомість силіконом тілесами. Іноді складалося враження, що господарів життя підбирала спеціальна кастингова агенція, що спеціалізується на фільмах жахів або трешевих пародіях.

Масштаб лиха і справді важко було переоцінити. Двічі несудимий Президент, обмовки і конфузи якого — усі ці «йолки», «анни ахметови», «гулаки артьомовські», — вже не просто складали конкуренцію анекдотам, але й витіснили їх на узбіччя. Прем’єр-міністр — лінгвістичний дегенерат з його «азірівкою»: «прошарком кровосісів бюджетних коштів» та закликом «нє скігліть, а брать лопату і корміть сім’ю». Міністр культури — скрипаль, найвідомішим номером якого була гра на скрипці затиснутим між ногами смичком. Бездітний, з педерастичним душком міністр освіти. Координатор-диригент депутатської більшості у Раді, якому навіть всеїдні та продажні українські журналісти оголосили бойкот за постійну брехню. А між цими «зірками» — бандюган на бандюгані.