Хлопці збиралися тісними компаніями та збуджено обговорювали новини. Проте двоє людей з чоти води до рота набрали і словом ні з ким не прохопилися про надзвичайні події. Це були Богдан і Степан. Навіть поміж собою, навіть пошепки вони, не змовляючись, обходили небезпечну тему. Як близьких приятелів утікача їх кілька разів викликали на допити, і там вони в один голос твердили, що не підозрюють, хто саме міг стріляти у поручника, нічого не знають про причини втечі свого товариша, що шице Клен жодного разу не повідомляв про жодні свої наміри, і таке інше.

Слідчі педантично записували свідчення і, отримавши на завершення підпис під протоколом, відпускали назад до казарми, але відчуття, що кожен допит може бути початком нової, тепер вже персональної справи не полишало Степана. Частенько він подумував навіть написати рапорт із проханням про відправку на фронт, але зупинявся, бо це тільки загострило б підозри слідчих. Не одну ніч крутився від безсоння на сіннику, не в змозі відігнати страшні думки, та чув такий самий шурхіт сінника з боку Богдана. І багато разів прокидався у холодному поту з відчуттям, що за ним прийшли.

Та виявилося, що усе це було далеко не найстрашнішими переживаннями. Тому що одного дня Степан побачив, як двоє німців ведуть плацом одягнутого у брудний цивільний костюм Зенека.

Його виказали поляки — так переповідали хлопці, які охороняли гауптвахту і могли спілкуватися з арештантом. Армія Крайова організувала у Жешуві фальшивий вербувальний пункт УПА і пустила про нього широкий поголос. А усіх, хто прийшов на вогник, передали просто до гестапо.

Дивно, що Зенек, який начебто мав тісні зв’язки з ОУН, трапив у цю нехитру пастку. Можливо, він вирішив тікати спонтанно і тому не підготував ані маршруту, ані контактів. А може, причиною стала юнацька самовпевненість.

Звісно, хлопець не зізнався вартовим, чи це він стріляв у поручника, але Степан здогадався про все із самого початку, пригадавши Зенекове «він своє матиме». Тоді Шагута не звернув уваги на ці слова, і тепер картав себе за це. Можливо, якби зрозумів Зенеків задум, зумів би його відмовити. Бо насправді травми і поранення на навчаннях не були великою рідкістю. Звичайно, укол багнетом — це був, мабуть єдиний випадок, але забої, перелами і опіки були звичною справою для тутешніх медиків. Німці навчали жорстко, максимально по-бойовому і саме завдяки цьому їхня армія мала найменші втрати у справжніх боях.

«Треба зберегти кожного солдата» — часто-густо цитували офіцери Гітлера й під цим гаслом безжально ганяли вчорашніх селян чи міських батярів, наражаючи їх на небезпеку, навчаючи терпіти і виживати вже тут, у вишкільному таборі. Таким чином різношерста цивільна публіка перетворювалася на справжніх вояків, що вміють зберегти у бою власне життя і здоров’я, щоб завтра знову піти у бій.

Степан навіть не дуже злостився на Кеґерляйна за такий болючий урок, бо насправді певного мірою заслужив на нього, а крім того отримав компенсацію — кілька тижнів у шпиталі, де можна спати скільки хочеш, де не треба підскакувати за алярмом, бігати з важким кулеметом, де немає безкінечних «гінлєґен-ауфів».

Але зараз він панічно боявся очної ставки із Зенеком. Невідомо, як поведеться хлопець при зустрічі. І німці легко пов’яжуть постріл у командира зі Степановим пораненням. Кожному у чоті зв’язок цей, здається, був очевидним, але слідчі досі не ставили про нього жодних питань. Проте після арешту Зенека вони, на диво, вже не турбували допитами.

Зрозумівши, що слідство очевидно рухається до фіналу, Шагута наважився звернутися до штабного українського сотника Палієва, і той пообіцяв клопотати, щоб засідателямі у суді по цій справі призначили українських офіцерів. Це було єдине, чим можна було спробувати допомогти приятелю.

А проте щоденний ритм у Дивізії не мінявся — ті самі підйоми, вправи, сніданки і обіди. Співи для Берґера на марші та для себе у казармах. Тільки Зенекового дзвінкого дисканту у цьому хорі вже не було.

І от одного похмурого дня після завершення навчань сотню замість розпустити по казармах вишикували літерою П навпроти цегляної стіни конюшні. Командував шикуванням особисто поручник Кеґерляйн. Хлопці, зморені муштрою, неохоче, проте дисципліновано займали свої місця. Чотовий за наказом командира відібрав команду з дванадцяти стрільців, до числа яких потрапив і Степан. Не знаючи про мету і не наважуючись запитати, він відзначив проте, що Берґер обрав людей, яким довіряв найбільше — переважно досвідчених, надійних вояків. Усіх відвели за ріг конюшні, де на них чекала така сама кількість німецьких солдатів.

Старший серед німців привітався з Берґером, і вони разом відійшли до стіни, де було притулено шерегу карабінів. Старшини взялися заряджати зброю, вкладаючи лише по одному набою, а українські стрільці здивовано перезиралися. Степан відчув на піднебінні металевий присмак. У голові в одну мить стало порожньо, як у дзвоні. Він навіть думати боявся про те, що розуміє мету усіх цих дій.

Закінчивши роботу, німецький підофіцер урочисто звернувся до стрільців з гаркавим баварським акцентом. Берґер дав Степанові команду перекладати.

— Ваш наказ — виконати вирок суду щодо злочинців. Це — почесна місія, — автоматично вимовляв він слідом за німцем, намагаючись не замислюватися над сенсом слів.

— Відповідно до закону, один із зарядів є сліпим. Кожен з вас може думати, що він дістався саме йому.

За командою вони по черзі взяли карабіни. Степанові дістався останній, і він не відчув його ваги. Вишикувавшись, повернулися на плац перед лавою і зупинилися метрах у десяти навпроти цегляної стіни. Так простояли кілька хвилин, опустивши очі і намагаючись не дивитися один на одного. А коли Степан почув, що по лаві пішов гомін і підняв погляд, то побачив те, про що боявся думати весь цей час.

На плац виводили засуджених. Першим ішов арештований колись за підозрою у жидівстві Михайло Крумпель — високий чорнявий хлопець із гострими рисами обличчя, які могли належати єврею так само, як і українцю. А за ним, несподівано маленький та худий, човгав Зенек.

Обидвох було роздягнуто по пояс і безпомічно білі тіла вкрилися ципками від холоду. Руки приречених були зв’язані за спинами, і тому вони йшли нахилившись уперед, самою позою немовби символізуючи покору долі. Хлопці дивилися у землю перед собою, але Степан, інстинктивно прикипівши до обличчя побратима, більш за все боявся, що той підніме голову, і їхні погляди зустрінуться. Він хотів відвернутися, та був неначе прикутим до знайомих рис, на яких вже проступив вираз приреченості.

Здається, це тривало вічність.

Засуджених поставили біля стінки, конвой відійшов, і на середину виступив оберштурмфюрер Кеґерляйн. Він зачитав вироки і виголосив коротку промову про те, що усі злочинці будуть покарані, і що військове правосуддя є жорстоким, але справедливим. Під час промови Степану вдалося подолати заціпеніння і, силоміць відірвавши себе від болісного зазирання в обличчя приреченого, він усю свою увагу зосередив на написі «МOD. 98.», який прикрашав коробку затвора карабіну. Вибиті у металі рівні знаки зараз втрачали контур і пливли, і Степан раптом відчув на губах солоний смак. Він, фронтовик, що за два роки передової бачив, здається, все і був зі смертю запанібрата, плакав — беззвучно і безнадійно, стоячи перед лавою з десятків людей.

Коли промова скінчилася, чотові, що стояли кожен біля свого рою дали команду «Ахтунґ!». Стрільці із загальної лави подумки дякували Богові, що не опинилися серед тих, хто готувався зараз до пострілу. Кожен, хто притиснув приклад до плеча, стоячи розстрільнею посередині, заспокоював себе надією, що «сліпак» дістався саме йому. А Степан Шагута, що й досі не зводив погляду з напису «МOD. 98.» на карабіні, відчув раптом, що очі обох засуджених дивляться просто на нього. Він не бачив цього, але просто відчував, як погляди скальпелем розтинають тіло, нутрощі і обпікають вогнем за грудиною так, що неможливо ні вдихнути, ані видохнути. Грудна клітка була готова вибухнути неначе міна, розірвавши тіло на шматки, і він раптом страшенно захотів, щоб це сталося якнайскоріше, раніше, ніж пролунає команда стріляти.