Сьогодні зранку екзекуції лягання-вставання не уникнув і Степан — щоправда, не за пояс, бо до німецьких помочів призвичаївся ще коли був штрафником, а за розстібнутого ґудзика.

— До слова, по що той вар’ят до тебе вчепився? — спитав Зенек.

Степан знизав плечима:

— Хіба тільки до мене?

Хлопи казали, що, як від тебе йшов, шипів: «дамнед дезертир».

— Значить, поцікавився моєю справою.

— Ти тримай си обережно. — Зенек стурбовано похитав головою. — Вни вчора Мишка під арешт взяли. Ніби хтось здав, що він — жид.

Усі знали, що Мишко Крумпель пішов у дивізію, щоб не трапити до кацету, бо мав маму-єврейку. Знали всі, крім німців, тому хлопець спокійнісінько носив форму ваффен СС і вважався галицьким українцем чи, як казали німці: східним тірольцем — хоч і вояком другого сорту, але все-таки не в’язнем концтабору. І от учора все раптом скінчилося.

— Хто здав? Свої?

Зенек знизав плечима:

— Ніби ні. Наші роблят ревізію.

«Наші» — так він звав мережу Організації українських націоналістів, яка з першого дня закріпилася у Дивізії та тримала зв’язок з українським підпіллям. Бо кожен свідомий дивізіянт знав — він тут для того, щоб завтра створити армію незалежної України, вишколену та організовану. Це теж, до речі, дивувало Шагуту. Як, скажіть, можна тримати стільки людей у єдиному переконанні? Оно, яку владу мали комуністи, а все одно люди потайки думали своє. Тому й дезертирство у червоних було просто неймовірним, надто у перший рік війни.

Від неприємної звістки щодо Крумпеля поза шкірою забігали мурахи. Якщо про Мишка довідалися, хоч як ховався… До того ж оберштурмфюрер заліз у справу і називає його, Шагуту, дезертиром… Здається, краще все-таки було залишатися на передовій під обстрілом чи навіть вийти сам на сам із танком. А проте, це лише здається — у шанцях все виглядає зовсім інакшим.

Степан у спілкуванні з товаришами «тримав си обережно», намагаючись не занурюватися у деталі своєї біографії. Така поведінка знаходила розуміння, бо дороги, що вели до Дивізії, часто були досить звивистими. Крім того, Шагута користувався особливим авторитетом як фронтовик та друг Зенека.

Втім, на війні, як на війні — і на фронті, і на навчанні небезпека чигає за кожним поворотом.

Вони шикувалися на подвір’ї, вдягнуті по формі «А».

Ще кілька хвилин тому стояли тут-таки вдягнуті у комплект «Б», зі зброєю, готуючись рушити на вишкіл, але виявилося, що старшини влаштували сьогодні курсантам максенбаль — тренування з перевдягання і зміни оснащення. Щойно закінчували шикування в одному виряді, тут-таки лунала команда, і всі мерщій бігли перевдягатися, щоб знову вишикуватися перед дверима казарми.

Усе це було б не так погано, коли б минулої ночі не відбувалися маневри — кулеметників навчали за звуком у пітьмі визначати, скільки людей, на якій відстані і куди рухаються щоб вміли навпомацки встановити відповідний приціл. Тому на сон залишилося три години, а зранку — це дурне перевдягання. Та ще й під особистим наглядом поручика Кеґерляйна — видатного фахівця з форми.

Під час навчання у таборі Степан дуже просунувся у вивченні колоритної львівської лайки — адже мешканців міста Лева, що їх вистачало у сотні, вирізняла особлива майстерність у цій справі.

— Най би ті нагла кров заллєла! — цідив зараз крізь зуби один.

— Холєра ясна! — коментував нову команду інший.

— Курва в дупу пердольона! — знаючи, що командири розуміють лише німецьку, ніхто не крився, викидаючи, свої емоції.

А проте будь-якому навчанню врешті настає край, і після показового «гінлєґен-ауф» для тих, хто запізнився, чота рушила-таки на стрільбище.

Польська осінь холодна, але на щастя суха, приймала стрільців у свої обійми і дихала в потилиці парою з вуст задніх у колоні.

— Українер! Айн лід! — почулася команда цуґсфюрера Берґера.

— Ой, ніхто так не бідує, як жовнір бідує, — уточнив з передньої лави Зенек.

Назву пісні повторила кожна шерега, і коли інформація дійшла останньої, ззаду прозвучало:

— Лід дурх!

Тепер знов настала черга передніх. Зенек високим голосом задав основний тон, і тоді хлопці поруч синхронно скомандували:

— Три-чотири!

Кілька десятків голосів вступили одночасно:

— Ой, ніхто так не бідує, як жовнір бідує, ще до днини дві години, а він марширує…

У Дивізії починали співати хором, без заспіву. Вступити разом та ще й в одній тональності було не просто, але це виховувало відчуття ліктя. Дивізійники полюбляли пісні Січових Стрільців, пластунські, або й жовнірські, як, наприклад, та, що її горлали зараз. Степан ніколи не знав, що у минулій війні воювали окремі українські частини, а тим більше гадки не мав про юнацькі національні організації, через які пройшла більшість його теперішніх товаришів. Тому, зрозуміло, ніколи не чув цих пісень. А проте швидко засвоїв основний репертуар і залюбки підтягував стрілецьку «Ой, у лузі червона калина», пластунську «Гей гу, гей га» або навіть новоскладену «Марширують добровольці, як колись ішли стрільці».

На відміну від оберштурмфюрера, чотовий добре ставився до українських пісень. Це був простий хутірський німака, який досяг, здається, свого максимуму, дослужившись до звання гавптшарфюрера. Не освічений, по-армійському грубий, проте не злісний і не аж надто затятий на власній арійській зверхності.

Осінь цього року видалася надзвичайно гарною — дерева не хотіли жовтіти водночас, а робили це поступово, знизу догори, так що верхівки довго залишалися по-весняному зеленими, і розмаїття жовтого, багряного та зеленого радувало око, щоправда водночас збивало приціл при стрільбі.

На полігоні усе велося як зазвичай — наче й не було позаду безсонної ночі. Кількакілометровий марш, потім з ходу окопування. А проте після перевірки останнього окопу — чи відповідає він вимогам інструкції, чота отримала-таки право на перекур.

Сонечко розтопило іній на пожовклій траві, а от викопана земля була натомість сухою, тому усі як один примостилися на свіжовиритих брустверах.

Біля Зенека, як завжди, кучкувалися Стах і Богдан. Стах, попри те, що переважав за віком, вдачею був відчайдушніший, навіть авантюрний. І цього разу умовляв друзів разом податися до пуфу — дивізійного борделю.

— Там є файні кобіти. Бігме.

Молодші опускали очі — релігійне та родинне виховання не дозволяло їм користуватися сексуальними послугами, що були гарантовані воякам СС. Треба сказати, що сам факт існування пуфу у Дивізії лоскотав нерви усім чоловікам. На перекурах розповідалися легенди про бурхливі романи з молодими польками, які там працювали — кожен із завсідників борделю вибирав собі якусь одну, вважав її своєю любкою, сумував і подеколи навіть ревнував, коли та відмовлялася від побачення з ним, бо була зайнята з іншим. Ті ж, хто не хотів або не наважувався відвідувати пуф, давали собі іншу розраду — у весь голос заводили сороміцьку «Мала мати одну доню, не пускала її на волю», коли колона проходила маршем десь поруч.

— Може, ти, Стефане, зі мнов?

— Може, — відповів Шагута. — Але я краще на ці гроші в естонців пива куплю.

Не можна сказати, щоб жіноче питання було йому байдужим і не примушувало кров швидше бігти жилами. Просто він був з тих чоловіків, кого не вабить настільки вже відверта у своїй продажності любов. Що ж до пива, то воно тут було таким собі маленьким гріхом масового вжитку. Сусідам — естонській частині СС — пиво видавали на бецугшайн, тобто на пайок, і вони залюбки продавали надлишки сусідам-українцям.

— То ще скорше ходім зі мнов. Я ті навчу, і на пиво собі заробиш. — Стах загадково підвів очі.

— Гадаєш, то такий вар’ят, що йму дівки заплатят? — серйозно поцікавився Зенек.

— Дівки не заплатят, вермахт заплатит. У вермахта ніц нєма того пуфа. А до есесів їм не вольно. Маю приятеля з вермахту — старшину. Він такий, як ото ти. Ви сі одяг поміняєте на час. Він тобі — гроші. А ти мені — пива.