— Ні, ну справді, які паскуди, — Степан не вгавав.

— А чому Степан каже «паскуди»? — Настуня називала Степана просто на ім’я, і йому це подобалося.

— Тому що не можна вербувати дітей, за це треба ноги виривати.

— Катька вирве, не переживай.

— А що значить «вербувати»? Це від слова «верба»? — щиро поцікавилася Настуня.

Степан — син сиділого батька та мами, народженої у таборі, мав особисті причини ненавидіти стукачів, тому ця метастаза гебешних порядків поруч, біля дитини, просто вивела його з рівноваги. Він довго ходив із кутка в куток, стискуючи кулаки, і тихенько, щоб Наська не чула, крізь зуби цідив цілі каскади відбірної морської лайки. Так що Уляна лише в ліжку змогла заспокоїти розлюченого чоловіка.

Степан планував злітати до свого Сибіру та власноруч пошукати в архівах батькову справу, але відкладав поїздку на майбутнє, казав, що поки має клопіт у Києві. Що за клопіт, Уляна не розпитувала — вона взагалі намагалася не напружувати чоловіка своїми вимогами, хоча іноді в душі ворушилися підозри і неприємні емоції. Наприклад щодо квартири, затісної для трьох. Ну гаразд, влітку мала була у мами, але зараз — це ж просто неправильно, жити у такій тисняві. Тим більше, дівчинка росте, іще побачить щось не те. Щоправда, він платив за оренду зі своїх грошей і завжди забирав квитанції за комуналку, але ніколи навіть не натякнув на те, що варто щось змінити у житті. Чи то не сприймав її всерйоз? «Закрийся! — тут-таки гримала Уляна сама на себе. — Тобі мало, що він фінансує фактично всі закупи? Мало того, що взяв тебе з дочкою? А хто ти є? Королева краси? Моніка Белуччі? Ти повинна знати своє місце і дякувати за те, що маєш». Так вона розправлялася із собою, потім зітхала, дякувала за те, що має, і далі поводилася, як завжди, ні на що не претендуючи.

Так вони й жили — і не одружені, і не вільні, і не рідні, і не чужі. Щось у цьому житті мало помінятися, поза сумнівом, але що саме, коли і чому — невідомо.

Дорогою на роботу Уляна завозила Настуню до школи і там перекидалася кількома словами з Катькою або Черешенькою, які теж виконували щоденну мамчину роботу. Днями Черешенька примудрилася звихнути собі середній палець на правій руці і тепер ходила у пластиковій лангеті, показуючи всьому світові непристойний американський жест.

— Уявляєш!? Вони кажуть, що це типова травма для жінок, коли підтягують штани чи колготи.

Уявити це було проблематично.

— А ти як примудрилася?

— Як, як… Штани підтягала… як.

Уляна пирснула. Черешенька любила носити одяг меншого розміру, так вона здавалася собі стрункішою, але сідниці доводилося буквально втрамбовувати у брюки.

— Це виробнича травма. Хай чоловік платить тобі лікарняний.

— Ти жартуєш, а на дорозі всі думають, що я з них знущаюся. Бібікають, як придурки.

Черешенька водила машину з типово жіночою безпосередністю, тому не диво, що пластиковий фак викликав жваву реакцію.

— До речі, чоловік там для тебе якусь пошту отримав. Сказав, що може передати, але краще було б знайти час і подивитися разом.

— Пошту? — перепитала Уляна. — Яку? Невже Степанову справу?

— Мабуть. Я не знаю, які у тебе з моїм чоловіком амури, — вона посміхнулася, потім присіла до Світовиди. — Іди маму цьом, і будь уважною на уроках, бо вчителька на тебе скаржиться.

Після повернення з Гробків Уляна саме до Черешеньки звернулася по допомогу у справі Степанового батька. Точніше, до її чоловіка, що, як усі науковці, мав безліч знайомих з конференцій та симпозіумів і через них міг видобути копію справи Шагути-старшого з російських архівів.

Відтоді минуло вже кілька місяців, Вікінг не озивався — мабуть, за щоденним клопотом просто забув за цю дрібну справу. Набридати йому не хотілося, а інших приводів для розмови не траплялося. І от раптом приємний сюрприз.

— Мамо, пока, — помахала ручкою Настуня і вискочила з роздягальні.

На роботу Уляна запізнилася завдяки білявій вівці у кашкеті зі стразами, яка сиділа за кермом джипа з донецькими номерами. Однією рукою вівця тримала мобільний телефон, другою — підфарбовувала собі вії, і при цьому ще примудрялася курити довгу тонку цигарку. Чим вона крутила кермо, залишалося загадкою — хіба що силіконовими цицьками, які розривали пазуху у розрізі модного пальта. Подібних персонажів останнім часом багато розвелося на київських дорогах, бо кадрова політика нової влади будувалася тільки і виключно на уродженцях шахтарського краю — в міністерствах, управліннях, судах, на всіх рівнях влади кабінети займали донецькі. Обласні адміністрації, ба навіть Крим, теж страждали від цього лиха. Дійшло до того, що директорку школи мистецтв, що в ній займалася танцями Настуня, почали залякувати перевірками прокуратури і таки відправили на пенсію, замінивши випускницею Донецької консерваторії.

«Всьо буде Данбас!», — проголошували написи на парканах — чи то знущалися, а чи попереджали.

Попереду на тротуарі Уляна помітила знайому постать з повними торбами у обох руках. Леон-кілер, кур’єр, теж запізнювався сьогодні — а чи то вже повертався із завдання. Підвезти його було справою шляхетною, і Уляна пригальмувала біля бордюру — заразом відстала від донецького джипа, який муляв нерви своїми неадекватними маневрами.

— Леоніде Петровичу! Сідайте, доїдемо разом! — вона перехилилася через пасажирське сидіння, ґречно відкриваючи двері.

— Уляночко! Доброго ранку! Дякую вам, — він сів сам і почав влаштовувати поруч свої торби. Сухорлявий і невеличкий на зріст, разом із неодмінними сумками він зайняв весь вільний простір. — Ой, пробачте, я тут…

— Може, в багажник покладете?

— Та ні, дякую, я звик, — він пововтузився іще трохи, влаштовуючись зручніше, і Уляна рушила у щільному потоці, подякувавши сигналом аварійки автобусові, що пропустив її. Справжні київські водії за ввічливістю поступалися хіба одеським — про тих взагалі ходили легенди.

Леон-кілер упіймав Улянин погляд, спрямований на свої торби і зашарівся.

— Уляночко, я все хотів з вами поговорити.

— Слухаю вас, пане Леоніде.

— От ви якось запитували про вищу освіту і чому я став кур’єром.

— Та ну, це я так! — Уляна відчула себе незручно.

— Ні, це нормально, бо ви мені дуже імпонуєте, і тому я хочу, щоб ви розуміли, — у голосі його не було жодного запопадництва чи намагання сподобатися. — Я на заводі працював начальником дільниці, — вів далі він. — Науково-промислове об’єднання. Електроніку робили для літаків. Для армії. Ви ж знаєте, у Радянському Союзі все робили для армії.

Уляна мала власні стосунки з радянською армією — і з очаківськими «військовими дамами», пихатими та бундючними, неначе це саме вони своїми грудьми захищали соціалістичний лад, і з їхніми чоловіками, що крали на складах усе, до чого діставали руки, та перепродували цивільним, і з аеродромом, куди в дитинстві водила пасти козу.

— Секретність, секретність і ще раз секретність. Перший відділ.

Що таке секретність, Уляна теж уявляла — човен сусіда якось занесло на острів Первомайський, то його змусили стояти обличчям до води кілька годин, аж поки не минув шторм, бійця з автоматом приставили, щоб не обернувся бува на секретні споруди, а насправді кожен школяр в Очакові знав, що на острові — база бойових пловців і підводні човни з диверсантами.

— Так от все це через них. Я тоді у Гельсінську спілку вступив, молодий був, гарячий. А хтось стуконув у Перший відділ, ті повідомили КГБ. А в КГБ… Ви — людина молода і не уявляєте, що таке КГБ.

— У мене бабуся від них тікала з Тернопільщини аж до Очакова.

Леон-кілер сумно кивнув:

— От бачите. А я нікуди втекти не міг. Бо на режимному заводі просто так не звільняють. Все через КГБ. І вони мене хотіли посадити. Ввічливі такі. На «ви». Не били, не катували. І це найстрашніше. Я вже думав, якби мене били, мабуть, було б легше. А вони все розпитували. Про спілку я нічого не казав, а вони самі мені розповідали, що було, хто там був, що казали. Бо все знали. У нас конспірація була, а вони, виходить, все одно знали. Але я їм, присягаюся, нічого не сказав. Не пам’ятаю, і все. А вони: Леоніде Петровичу, ну ви ж розумієте, що ми мусимо вас посадити? Бо їм посадити людину — це як висякатися. Кажуть, зараз вашого брата, ворога повилазило назовні стільки, що тюрми не справляються. Там черга — ну, як у Радянському Союзі скрізь були черги. А тільки місце звільниться, ми, кажуть, вас і посадимо, якщо ви не схаменетеся і не підете на співпрацю. Будьте певні. Отак, кажуть, кожного дня, як будете виходити з дому, знайте, що можливо й не повернетеся, бо ми вас взяти можемо в будь-який момент. А як будете лягати спати, знайте, що ми можемо прийти вночі, ви ж знаєте, що наші люди люблять приходити вночі. І це правильно. Щоб сусіди не бачили. Це гуманно. Щоб родина не постраждала через те, що батько — ворог радянської влади. Бо в нас син за батька не відповідає, це ще Сталін казав. Тому ми можемо вас забрати на світанку. Або в тролейбусі, як будете їхати на роботу. Підійдемо, начебто квиточок перевірити, і заберемо. Тихо і ввічливо. І ніхто вам не допоможе.