Сказавши це, розвеселився тільки від припущення, що міг би прийняти вчення галілейських рибалок, і почав упівголоса наспівувати:

Але замовк, коли раб-покликач оголосив, що прибула Евніка.

Невдовзі по її прибутті подано й вечерю, під час якої, після кількох пісень, виконаних цитристом, Вініцій розповів Петронію про відвідини Хілона і про те, як ці відвідини навели його на думку вирушити до апостолів, — а прийшла ця думка саме тоді, коли сікли Хілона.

На це Петроній, якого знову почав змагати сон, приклав руку до чола і сказав:

— Думка була добра, позаяк добрий результат. А щодо Хілона, я звелів би дати йому п'ять золотих монет, але оскільки ти наказав його відшмагати, то вже ліпше б його було засікти на смерть, бо хто його знає, чи не кланятимуться йому з часом сенатори, як нині кланяються нашому лицарю-Дратві-Ватинію. Добраніч.

І, знявши вінки, почали збиратися з Евнікою додому; коли вийшли, Вініцій вирушив до бібліотеки й написав Лігії такого листа:

«Хочу, щоб, коли ти розплющиш свої прекрасні очі, о божественна, лист цей сказав тобі: добридень! Тому сьогодні пишу, хоч завтра побачу тебе. Імператор післязавтра від'їздить до Анція, і я, — eheu! — мушу його супроводжувати. Я вже говорив тобі, що не послухатися — ризикувати життям, а я тепер не маю хоробрості вмирати! Але якщо ти не хочеш, напиши мені одне слово, і лишуся — тоді вже Петронію доведеться відвертати небезпеку від мене. Нині, в день радості, роздав я нагороди всім рабам, а тих, що прослужили в домі двадцять років, завтра поведу до претора, щоб їх звільнити. Ти, люба, маєш мене за це похвалити, позаяк мені здається, що це узгоджується з тим солодким ученням, яке ти сповідуєш, а крім того, зробив я це заради тебе. Завтра скажу їм, що волею зобов'язані тобі, щоб тобі дякували і славили твоє ім'я. Сам зате віддаюся в рабство щастю й тобі, і дай боже, щоб ніколи не довелося мені звільнитись. Хай буде проклятий Анцій і подорож Агенобарба. Я тричі, чотири рази щасливий, що не такий мудрий, як Петроній, бо, може, мусив би їхати ще й до Ахайї. Тим часом хвилина розставання всолодить мені думку про тебе. Як тільки зможу вирватися, верхи поспішу до Рима, щоб удовольнити очі баченням тебе і слух твоїм солодким голосом утішити. Якщо ж не зможу, пришлю раба з листом і запитаннями про тебе. Вітаю тебе, божественна, та обіймаю ноги твої. Не гнівайся, що тебе називаю божественною. Якщо заборониш, послухаюсь, але сьогодні ще не вмію інакше. Вітаю з майбутньої твоєї оселі — всією душею».

Відомо було в Римі, що імператор має намір одвідати по дорозі Остію, — а радше найбільший у світі корабель, який щойно припровадив зерно з Александрії, — а звідти Прибережною дорогою[277] вирушить до Анція. Накази було видано вже кілька днів тому, тож зранку біля Остійської брами зібралися натовпи міської черні та чужоземців з усіх країн світу, щоб удовольнити очі виглядом імператорського почту, на який римський плебс ніколи не міг уволю надивитися. Дорога до Анція не була важкою та далекою, у самому ж місті, з розкішно оздобленими палацами та віллами, можна було знайти все, щоб жити зі зручностями й навіть із найбільш вишуканою, як на ті часи, розкішшю. Одначе імператор мав звичку брати з собою в дорогу всякі речі, що йому подобалися: від музичних інструментів і домашнього начиння до статуй і мозаїк, які викладали навіть тоді, коли хотів лише на короткий час зупинитися в дорозі чи то для відпочинку, чи то щоб попоїсти. Через це супроводжували його в кожній поїздці полчища слуг, окрім преторіанських загонів і августіанів, із яких кожне мало своїх рабів.

Рано-вранці цього дня пастухи з Кампанії, в козиних шкурах і з засмаглими обличчями, погнали вперед крізь браму п'ятсот ослиць, аби Поппея наступного дня, прибувши до Анція, могла скупатися, як звичайно, у їхньому молоці. Чернь зі сміхом і задоволенням витріщалася на довгі вуха череди, що гойдалися в хмарах куряви, і з радістю слухала свист бичів, а також дикі покрики пастухів. Коли пройшли ослиці, на дорогу налетів рій пахолків, які, очистивши її старанно, почали розкидати квіти й хвою піній. У натовпах повторювали з певною гордістю, що вся дорога аж до Анція буде так обсипана квітами, зібраними з приватних садів околиці й навіть придбаними за високою ціною в перекупок біля Мугіонської брами. По мірі спливання ранкових годин зростала кількість людей у натовпах. Приходили цілими родинами, а щоб час не видався занадто тривалим, розкладали харчі на каменях, призначених для спорудження нового храму Церери, і снідали просто неба. Де-не-де утворилися гурти, де верховодили бувальці. Просторікували з приводу імператорської поїздки, а також про його наступні подорожі і про подорожі взагалі, — причому матроси та відставні солдати розповідали чудеса про країни, про які вони чули під час далеких походів і в які не ступала досі нога римлянина. Городяни, що не були ніколи в житті далі Аппійової дороги, слухали із здивуванням про чудеса Індії та Аравії, про архіпелаги навколо Британії, де на одному з островів Бріарей захопив сонного Сатурна[278] й де мешкали духи, про країни гіперборейські[279], про застиглі моря, про шипіння та рев, які видавали води Океану у хвилі, коли призахідне сонце занурювалося в його безодню. Легко вірила голота цим небилицям, у яких не сумнівалися навіть такі люди, як Пліній і Тацит. Балакали також про той корабель, який мав одвідати імператор, — що везе на два роки пшениці, а ще й чотириста мандрівників, стільки ж матросів і багато диких звірів, яких мали б використати під час літніх ігор. Усіх об'єднувала любов до імператора, що не тільки годував, але й розважав народ. Отож готувалися палко вітати його.

Тим часом показався загін нумідійських вершників, які належали до преторіанського війська. Вони були в жовтих туніках із червоними поясами, великі сережки кидали золоті полиски на їхні чорні обличчя. Гостряки їхніх бамбукових списів сяяли на сонці, мов язики полум'я. Вслід за ними рухалася ціла процесія. Натовпи посунули, аби ближче придивитися до неї, та надійшли загони піших преторіанців і, вишикувавшись обабіч брами вздовж дороги, стримували людей, що тіснилися до неї. Попереду рухалися повози, везучи намети з пурпуру, червоні та фіолетові, намети з білого як сніг вісону, затканого золотими нитками, і східні килими, і столи з лимонного дерева, і шматки мозаїк, і кухонне начиння, і клітки з птахами зі Сходу, Півдня та Заходу, чий мозок або язики призначалися для імператорського столу, і амфори з вином, і корзини з овочами. Але предмети, які б могли погнутись або розбитися на імператорських повозах, несли піші раби. Цілі сотні людей несли посуд і статуетки з міді коринфської; одні — етруські вази, другі — грецькі, треті — золотий посуд або виготовлений із срібла чи александрійського скла. Охороняли їх невеликі загони піших і кінних преторіанців, при кожному гурті рабів пильнували дозорці, озброєні нагаями зі шматочками олова на кінцях і заліза замість тріскачок. Хода, що складалася з людей, які обережно й зосереджено несли різноманітні предмети, нагадувала урочисту процесію, а схожість стала ще виразнішою, коли понесли музичні інструменти імператора та двору. Видно було арфи, лютні грецькі, гебрайські та єгипетські, ліри, формінги[280], цитри, сопілки, довгі гнуті труби та кимвали. Дивлячись на це море інструментів, які сяяли на сонці золотом, бронзою, коштовним камінням і перлами, можна було подумати, що Аполлон чи Вакх зібралися в подорож по світу. Показалися чудові колісниці, повні мальовничих груп акробатів, танцівників і танцівниць із тирсами в руках. За ними їхали раби, призначені не для домашніх послуг, а для хоті: хлопчики й малі дівчатка, яких шукали по всій Греції та Малій Азії, — з довгим волоссям або кучерями, забраними в золоті сітки, вони схожі були на амурів, із прекрасними обличчями, що були вкриті товстим шаром косметики з побоювання, аби ніжну шкіру не обпалив вітер Кампанії.