— Любий мій! Рим усе витерпить, а сенат ухвалить винести подяку «отцю вітчизни».
За хвилину додав:
— А чернь іще й пишається тим, що імператор її — блазень.
— Скажи сам, чи можна було дужче спадлючитись?
Петроній здвигнув плечима.
— Ти собі сидиш удома у своїх роздумах то про Лігію, то про християн, тож, мабуть, не знаєш, що сталося кілька днів тому. Адже Нерон публічно одружився з Піфагором. Виступав як наречена. Здавалося, що це вже міру безумства перебрано, чи не так? І що скажеш: прийшли викликані фламіни й урочисто одружили. Я сам був при цьому! І я можу багато чого стерпіти, одначе зізнаюся, подумав, що боги, якщо вони є, мусили б дати якийсь знак… Але імператор не вірить у богів і має рацію.
— Отож є в одній особі верховним жерцем, богом і атеїстом, — сказав Вініцій.
Петроній засміявся:
– І справді! Не спало мені на думку, а це ж поєднання, якого світ досі не бачив.
І, зупинившись, сказав:
— Бо треба ще додати, що цей верховний жрець, який не вірить у богів, і цей бог, який кепкує з богів, боїться їх, як атеїст.
— Доводом є те, що сталося в храмі Вести.
— Що за світ!
— Який світ, такий імператор!
— Але це довго не триватиме.
Так, розмовляючи, ввійшли вони в дім Вініція, який весело наказав подавати вечерю, а потім, звернувшись до Петронія, сказав:
— Ні, любий мій, світ мусить відродитися.
— Ми його не відродимо, — відповів Петроній, хоча б тому, що в часи Нерона людина, як метелик: живе при сонці милості, а при першому холодному повіванні гине… хоч би й не хотів! Присягаюся сином Майї! Нерідко задаю собі запитання: яким дивом отакий Луцій Сатурнін міг дожити до дев'яноста трьох років, пережити Тиберія, Калігулу, Клавдія?.. Та досить про це! Чи дозволиш мені послати твої ноші за Евнікою? Перехотілося мені спати, і маю намір повеселитися. Накажи, щоб до вечері прийшов цитрист, а потім побалакаємо про Анцій. Треба про це подумати, і особливо тобі.
Вініцій розпорядився, щоб послали за Евнікою, та сказав, що стосовно перебування в Анції не збирається морочити собі голову. Нехай морочать її собі ті, хто не вміє жити інакше, як у променях імператорської милості. Світ не зійшовся клином на Палатині, особливо для тих, хто щось інше має у серці та в душі.
І мовив це так недбало, з такою жвавістю й так весело, що все це вразило Петронія, тож, подивившись за хвилину на нього, сказав:
— Що з тобою діється? Ти сьогодні такий, яким був тоді, коли ще носив золоту буллу на шиї.
— Я щасливий, — відповів Вініцій. — Запросив тебе навмисно, щоб тобі це сказати.
— Що з тобою сталося?
— Щось таке, від чого б не відступився за всю римську імперію.
Сказавши це, сів, обперся на поруччя крісла, підпер голову рукою й заговорив з усміхненим обличчям і сяючими очима:
— Чи пам'ятаєш, як були ми разом в Авла Плавтія й там уперше ти побачив божественну дівчину, яку сам назвав ранковою зорею і весною? Пам'ятаєш ту Психею[271], ту незрівнянну, ту найпрекраснішу з дівиць і з ваших богинь?
Петроній дивився на нього з таким здивуванням, ніби хотів перевірити, чи з головою у того все гаразд.
— Про кого ти говориш? — запитав урешті. — Певна річ, що пам'ятаю Лігію.
І Вініцій сказав:
— Я її наречений.
— Що?..
Але тут Вініцій підхопився й гукнув вільновідпущеника.
— Нехай раби стануть тут переді мною, всі до єдиної душі! Хутко!
— Ти її наречений? — повторив Петроній.
Але не встиг отямитися від здивування, як величезний атрій Вініційового дому закишів людьми. Бігли задихані діди, літні чоловіки, жінки, хлопчики, дівчата. З кожною хвилиною атрій заповнювався щільніше: в коридорах, які називалися «фауціями», чулися голоси рабів, які перегукувалися різними мовами. Врешті поставали всі шерегами біля стін і між колонами, Вініцій же, стоячи біля імплувію, звернувся до вільновідпущеника Демаса з такими словами:
— Хто вислужив у цьому домі двадцять років, має завтра з'явитися до претора, де отримає волю; хто прослужив менше, отримає по три золоті монети й подвійну порцію їжі протягом тижня. До сільських ергастулів послати наказ, аби скасовано було покарання, знято в людей кайдани з ніг і годовано їх достатньо. Знайте, що настав для мене щасливий день, і я хочу, щоб у домі панувала радість.
Вони протягом хвилини стояли мовчки, ніби вухам власним не вірячи, потім усі разом піднесли руки догори і закричали:
— А-а! Володарю! А-а-а!..
Вініцій змахом руки відпустив їх, і, хоч мали охоту дякувати й падати йому в ноги, розійшлися поспіхом, наповнюючи дім щастям од підвалів до даху.
— Завтра, — сказав Вініцій, — накажу їм іще вийти в сад і накреслити перед собою знаки, які захочуть. Тих, хто накреслить рибу, звільнить Лігія.
Але Петроній, що не здатний був довго чому-небудь дивуватися, отямився вже й запитав:
— Рибу? Ага! Пам'ятаєш, що говорив Хілон: це знак християн.
Потім простягнув руку до Вініція і сказав:
— Щастя є завше там, де його людина бачить. Нехай Флора[272] сипле вам квіти під ноги протягом довгих літ. Зичу тобі всього, чого сам собі зичиш.
— За що тобі дякую, бо думав: будеш одраджувати, — і це, знаєш, був би втрачений час.
— Я, одраджувати? Аж ніяк. Навпаки, говорю тобі, що добре робиш.
— Ага, зміннику! — відповів весело Вініцій. — Невже забув, що ти мені колись говорив, коли ми виходили з дому Грецини?
Але Петроній відповів холоднокровно:
— Ні! Але змінив думку.
Через хвилину ж додав:
— Мій любий! У Римі все змінюється. Чоловіки міняють дружин, жінки міняють чоловіків, чому б я не мав змінити думку? Ще трохи, і Нерон одружився б з Актою, якій навмисне для нього зробили царський родовід. І що ж! Мав би порядну дружину, а ми порядну Августу. Присягаюся Протеєм[273] і його морськими безоднями! Завше буду змінювати думку, коли вважатиму це доречним або вигідним. Щодо Лігії, її царське походження достовірніше, ніж пергамські предки Акти. Але ти стережися в Анції Поппеї, вона мстива.
— Навіть не подумаю! Волосина в мене з голови не впаде в Анції.
— Якщо ти вважаєш, що мене здивуєш іще раз, то помиляєшся, але звідки в тебе така впевненість?
— Мені це сказав апостол Петро.
— А! Сказав апостол Петро! На це нема заперечення, дозволь усе-таки, щоб я вжив усіх запобіжних заходів, хоча б для того, щоби Петро не виявився лжепророком, бо, коли б апостол Петро випадково помилився, міг би втратити твою довіру, яка й надалі, напевно, апостолові Петру придасться.
— Роби, як знаєш, але я йому вірю. І якщо думаєш, що налаштуєш мене проти нього, повторюючи з насмішкою його ім'я, ти помиляєшся.
— Але ще одне запитання: чи ти став уже християнином?
– Іще ні, але Павло з Тарса їде зі мною, щоб мені тлумачити вчення Христа, а потім прийму хрещення, — адже слова, що ти говорив, буцім вони вороги життя й радості, є неправда!
— Тим ліпше для тебе і для Лігії, — відповів Петроній.
І, здвигнувши плечима, сказав, ніби сам до себе:
— Дивує, одначе, як ці люди вміють залучати прихильників і як ця секта розширюється.
І Вініцій відповів з таким запалом, ніби й сам уже був охрещений:
— Так! Тисячі й десятки тисяч є в Римі, в містах Італії, в Греції й Азії. Є християни в легіонах і серед преторіанців, є в самому імператорському палаці. Визнають це вчення раби й громадяни, убогі й багаті, плебеї й патриції. Ти ж знаєш, що деякі з Корнеліїв[274] є християнами, що Помпонія Грецина християнка, була, здається, Октавія і вважає нею себе Акта? Так, це вчення охоплює світ, і лише воно може його відродити. Не здвигуй плечима, бо хто знає, може, за місяць або за рік сам його приймеш.
— Я? — сказав Петроній. — Ні, присягаюся сином Лето[275]! Я його не прийму, хоч би в ньому була істина й мудрість як людська, так і божественна… Це вимагало б турбот, а я не люблю турбуватися. Це вимагало б зречень, а я не люблю в житті ні в чому собі відмовляти… Із твоєю натурою, схожою на вогонь і окріп, завше могло щось таке трапитись, але я? В мене є мої геми, мої камеї, мої вази й моя Евніка. В Олімп я не вірю, але його собі влаштовую на землі й процвітатиму, поки мене уразять стріли божественного лучника або коли імператор накаже мені розітнути вени. Я надто вподобав аромат фіалок і зручний трикліній. Люблю навіть наших богів… як риторичні постаті, також Ахайю, куди вирушу з нашим гладким, тонконогим, незрівнянним, божественним імператором, Августом, Періодонікієм[276], Геркулесом, Нероном!..
271
Психея — в античній міфології уособлення охопленої коханням людської душі; зображувалась у вигляді метелика або крилатої дівчинки. Розповсюдженим сюжетом античного мистецтва та літератури була історія про союз Психеї з богом кохання Еротом (Амуром).
272
Флора — римська богиня рослинного царства, квітів і садів.
273
Протей — у грецькій міфології син Посейдона, морське божество, здатне прибирати вигляду різних істот.
274
Корнелії — давній і знаменитий патриціанський рід.
275
…присягаюся сином Лето… — тобто Аполлоном.
276
Періодонікій — постійний переможець у змаганнях.