Схопивши її за руку, не міг уже продовжувати, дивився тільки на неї в захваті, як на знайдене щастя життя, й повторював її ім'я, наче бажаючи впевнитися, що знайшов її, що біля неї:

— О Лігіє! О Лігіє!..

Врешті заходився розпитувати її, що діялося в її душі, й вона зізналася, що покохала його ще в домі Авла і що коли б він повернув її до них із Палатину, не втаїла б од них своєї любові й постаралася б пом'якшити їхній гнів на нього.

— Я присягаюся тобі, — сказав Вініцій, — що мені на думку навіть не спадало відбирати тебе у Плавтіїв. Петроній розповість коли-небудь тобі, що вже тоді я сказав йому, що тебе кохаю і що прагну одружитись із тобою. Я сказав йому: «Нехай змастить мої двері вовчим лоєм і нехай сяде біля мого вогнища!» Та він мене висміяв і навів імператора на думку забрати тебе як заручницю й оддати мені. Скільки ж разів проклинав я його в своїм горі, та, може, це вдало доля так вирішила, бо інакше б не познайомився з християнами й не зрозумів би тебе…

— Вір мені, Марку, — відказала Лігія, — що це Христос навмисне вів тебе до себе.

Вініцій підвів голову з деяким здивуванням.

– І справді! — відповів жваво. — Все складалося так дивно: шукаючи тебе, зустрівся з християнами… В Остріані здивовано слухав апостола, бо таких слів ніколи не чув. То ж ти молилася за мене.

— Так, — відповіла Лігія.

Пройшли повз альтанку, увиту плющем, й наблизилися до місця, де Урс, задушивши Кротона, кинувся на Вініція.

— Тут, — мовив молодик, — коли б не ти, пропав би я.

— Не згадуй! — відповіла Лігія. — І не нагадуй про це Урсові.

— Хіба ж міг мститися йому за те, що він тебе захищав? Коли б він був рабом, зараз би дарував йому волю.

— Коли б він був рабом, Авл давно б його відпустив.

— Пам'ятаєш, — сказав Вініцій, — що я тебе хотів повернути Плавтіям? Але ж ти відповіла, що імператор міг би про це довідатись і помститись їм. Дивись: тепер зможеш їх бачити, коли захочеш.

— Чому, Марку?

— Кажу «тепер» і думаю, що зможеш їх бачити безпечно тоді, коли будеш моєю. Так!.. Бо коли б імператор, довідавшись про це, запитав, що зробив із заручницею, яку він мені довірив, я б йому сказав: «Одружився з нею, й до Плавтіїв ходить з моєї волі». Він довго в Анції не пробуде, бо йому хочеться в Ахайю, а хоч би й затримався, не маю потреби бачити його щоденно. Коли Павло з Тарса навчить мене вашої істини, зразу ж прийму хрещення й приїду сюди, спробую повернути приязнь Плавтіїв, які днями прибувають до міста, й не буде вже перешкод, і тоді заберу тебе й посадовлю біля свого вогнища. О carissima! carissima!

Сказавши це, підніс руки догори, ніби закликаючи небо в свідки своєї любові, й Лігія, підвівши на нього сяючі очі, сказала:

– І тоді я скажу: «Де ти, Каю, там і я, Кая».

— Ні, Лігіє! — вигукнув Вініцій, — присягаюся тобі, що ніколи жодна жінка не була такою шанованою в домі чоловіка, як ти будеш у моєму.

Якийсь час ішли мовчки, щастя переповнювало їм груди, закохані одне в одного, схожі на двоє божеств і такі красиві, ніби їх разом із квітами породила весна.

Спинилися врешті під кипарисом поблизу входу до будинку. Лігія притулилася до його стовбура. Вініцій же знову почав прохати тремтячим голосом:

— Накажи Урсові піти до Плавтіїв, забрати твої речі й іграшки дитячі та принести до мене.

І вона, спалахнувши як троянда або як ранкова зоря, відповіла:

— Звичай велить інше…

— Я знаю. Заносить їх услід за нареченою пронуба[268], але ти зроби це для мене. Я заберу їх на свою віллу в Анції, й вони нагадуватимуть мені про тебе.

Тут склав руки й почав благально повторювати як дитина:

— Помпонія повернеться днями, тож зроби це, diva, зроби, carissima моя!

— Нехай Помпонія зробить, як захоче, — відповіла Лігія, спалахнувши ще дужче при згадуванні «пронуби».

І знову замовкли, коли любов почала їм забивати подих. Лігія стояла, обпершись плечима об кипарис, обличчя її біліло в його тіні, мов квітка, очі були опущені, груди часто здіймалися, і Вініцій мінився на лиці та блід. В полудневій тиші вони чули биття своїх сердець і в насолоді взаємній той кипарис, миртові кущі та плющ альтанки перетворювалися на сад любові.

Але Міріам показалася в дверях і запросила їх полуднувати. Сіли тоді між апостолами, ті ж дивилися на них із радістю, мов на молоде покоління, що після їхньої смерті мало зберігати й сіяти далі зерна нового вчення. Петро переломлював і благословляв хліб; на всіх обличчях був спокій, і якесь величезне щастя, здавалося, переповнює всю цю оселю.

— Дивись, — врешті сказав Павло, звертаючись до Вініція, — невже ж ми вороги життя й радості?

Той же відповів:

— Бачу, твоя правда, бо ніколи не був я таким щасливим, як серед вас.

Розділ XXXV

Увечері того ж дня Вініцій, проходячи повз Форум додому, помітив при в'їзді в Тускуланську вулицю позолочені ноші Петронія, які несли восьмеро віфинців, і, зупинивши їх знаком руки, наблизився до фіранок.

— Бажаю тобі приємних і солодких снів! — гукнув зі сміхом, дивлячись на заспане обличчя Петронія.

— Ах, це ти! — сказав, прокидаючись, Петроній. — Так! Задрімнув, бо ніч провів на Палатині. Тепер ось вибрався, щоб купити собі щось для читання до Анція… Що чути?

— Ходиш по книгарнях? — спитав Вініцій.

— Так. Не хочеться робити безладу в бібліотеці, тому на дорогу роблю особливі запаси. Здається, вийшли нові речі Музонія та Сенеки. Шукаю також Персія[269] й одне видання еклог Вергілія[270], що його немає в мене. Ох, який же я втомлений, і як болять руки від знімання сувоїв зі стержнів… Бо коли я нарешті в книгарні, цікавість бере, хочеться побачити й те, й інше. Був я в Авіруна, в Атракта в Аргілеті, а перед тим іще в Сосіїв на Сандальній вулиці. Присягаюся Кастором! Як мені хочеться спати!..

— Ти був на Палатині, отже, я тебе спитаю, що чути? Або знаєш що? Одішли ноші та коробки з книжками, і ходімо до мене. Поговоримо про Анцій і ще про щось.

— Гаразд, — відповів Петроній, висуваючись із нош. — Мусиш же знати, що післязавтра вирушаємо до Анція.

— Звідки ж мені знати?

— На якому ти світі живеш? Значить, я перший повідомляю тобі новину? Так! Будь напоготові післязавтра вранці. Горох із маслиновою олією не допоміг, хустка на товстій шиї не допомогла, і Міднобородий охрип. Позаяк така справа, зволікати не можна. Проклинає Рим і його повітря на чому світ стоїть, радий би його з землею зрівняти або знищити вогнем, хочеться моря йому якнайшвидше. Каже, що ті запахи, які вітер несе з вузьких вуличок, заженуть його в могилу. Сьогодні в усіх храмах здійснюються великі жертвопринесення, щоб до нього повернувся голос, — і біда Рима, й особливо сенату, якщо швидко не повернеться.

— Не було б тоді за чим їхати до Ахайї.

— Хіба ж у нашого божественного імператора тільки один талант? — відповів, сміючись, Петроній. — Виступив би на олімпійських іграх як поет зі своїми віршами про пожежу Трої, як візник, як музикант, як атлет, ба навіть як танцюрист, і забрав би у кожному разі всі вінки, призначені для переможців. Чи знаєш, чому ця мавпа охрипла? Ось учора захотілося йому зрівнятися в танці з нашим Парісом, і танцював нам історію Леди, при цьому спітнів і застудився. Весь був мокрий, липкий, мовби щойно витягнутий із води вугор. Міняв маски одну за одною, вертівся веретеном, махав руками, наче п'яний матрос, — гидко було дивитися на це товсте черево й на тонкі ноги. Паріс навчав його два тижні, але уяви собі Агенобарба в образі Леди чи бога-лебедя! Оце лебідь! Нема чого казати! Але він хоче публічно виступити з цією пантомімою — спершу в Анції, потім у Римі.

— Засмучувалися люди вже тим, що співав публічно, та лише подумати, що римський імператор виступить як мім, ні! Цього, мабуть, Рим не витерпить!