Думка про те, що доведеться залишити її тут, завдавала жахливого болю, та вибору не було.

— Я постараюся вмовити їх звільнити тебе завтра.

Тереза усміхнулася, і від її усмішки Томасу трохи полегшало.

— Це обіцянка?

— Обіцянка. А як стане самотньо, зможеш за допомогою своїх… фокусів, — Томас постукав себе правою рукою по скроні, — поговорити зі мною. Я спробую відповісти.

Він уже не противився її вторгненню в мозок і навіть хотів цього, сподіваючись, що колись збагне, як їй відповідати, щоб вони могли вести діалог.

«Скоро ти навчишся», — подумки відповіла Тереза.

— Сподіваюся.

Він стояв і не хотів іти. Зовсім.

— Іди вже, — сказала Тереза. — Не хочу, щоб твоя страшна смерть була на моїй совісті.

— Гаразд, — силувано посміхнувся Томас. — Побачимося завтра.

Він швидко розвернувся, побоюючись, що знову передумає, і пішов геть. Звернувши за ріг, Томас попрямував до головного входу в Домівку, куди саме заходили двоє запізнілих глейдерів: Ньют підганяв їх, як курчат, що пасуть задніх. Щойно Томас зайшов досередини, Ньют одразу ж зачинив двері.

За мить до того, як пролунало клацання замка, Томасу почулося жахливе виття гріверів, яке долинуло звідкись із глибин Лабіринту.

Почалася ніч.

Розділ 38

Зазвичай більшість глейдерів ночували просто неба, тому, щоб усім розміститися в Домівці, довелося неабияк ущільнитися. Наглядачі розділили глейдерів на гурти і розподілили по кімнатах, забезпечивши ковдрами і подушками. Попри тісноту і плутанину, підготовка до сну відбувалася в напруженій тиші, наче ніхто не хотів привертати до себе увагу.

Коли глейдери розмістилися, Томас разом із Ньютом, Альбі й Мінхо опинився на другому поверсі, де вони могли закінчити розмову, розпочату біля Картосховища. Альбі та Ньют сиділи на єдиному ліжку в кімнаті, а Томас із Мінхо — на стільцях навпроти. Крім ліжка, з меблів тут були тільки стара шафа і маленький стіл, на якому стояла лампа — єдине джерело освітлення в кімнаті. Сіра імла зовні, здавалося, тиснула на вікно, віщуючи лихо.

— Ніколи ще не був такий близький до того, щоб послати все до біса, — сказав Ньют. — Начхати на все і поцілувати грівера на добраніч. Ніякого тобі постачання, Брама відчинена навстіж, чортове небо — і те сіре. Але здаватися не можна. Певен, ви це розумієте. Виродки, з чиєї провини ми тут опинилися, або хочуть нас просто знищити, або спонукати до дії. Хай там як, а доведеться поворушитися, щоб врятувати власні зади. Або не врятувати… Вже як вийде.

Томас мовчки кивнув. Він був цілком згоден з Ньютом, хоч і не знав, чим допомогти. Він сподівався, що, як доживе до ранку, вони разом з Терезою щось вигадають.

Хлопець подивився на Альбі, який мовчки сидів, втупившись у долівку, вочевидь, занурений у похмурі роздуми. На його змарнілому обличчі й раніше читалася депресія, а запалі очі свідчили про відчай. Мабуть, не просто так Переміна отримала свою назву, враховуючи те, які переміни відбулися з хлопцем.

— Альбі, — гукнув його Ньют. — Ти нічого не скажеш?

Альбі звів здивований погляд, наче для нього стало повною несподіванкою, що в кімнаті, крім нього, ще хтось є.

— Що? О! Так. Лацно. Але ж ви в курсі, щó відбувається вночі. І не факт, що іншим вдасться повторити те, що провернув наш клятий зелений супермен.

Томас, глянувши на Мінхо, ледь помітно закотив очі: йому вже набридло ставлення Альбі.

Якщо Мінхо в душі й був солідарний з Томасом, то вправно приховував свої почуття.

— Я підтримую Томаса і Ньюта. Час уже нам припинити скиглити й не шкодувати себе, — Мінхо потер долоні й випростався на стільці. — Завтра зранку ви, хлопці, зберете гнилоголових, які аналізуватимуть карти, а бігуни тим часом продовжать дослідження Лабіринту. Екіпіруємо їх по повній, щоб можна було залишитися там на кілька днів.

— Що?.. — стрепенувся Альбі. В його голосі нарешті проявилися емоції. — Як так — днів?

— А так. Тепер, коли Брама не зачиняється, навіщо квапитися назад? Залишимося там і подивимося, чи не відчиниться прохід, коли перемістяться стіни. Звісно, якщо вони ще переміщаються…

— Нізащо! — заперечив Альбі. — Тут, у Домівці, принаймні можна сховатися, а якщо вона впаде, залишиться варіант із Картосховищем і Буцегарнею. Дідько забирай, Мінхо, не можемо ж ми відіслати людей на вірну смерть! Хто на таке згодиться?

— Я, — відповів Мінхо. — А ще Томас.

Усі подивилися на Томаса. Він мовчки кивнув на знак згоди, хоч і був наляканий до смерті. Зрештою, дослідження Лабіринту — реально ретельне дослідження — було саме тим, про що він мріяв відтоді, як уперше про нього почув.

— Я теж піду, якщо треба, — несподівано озвався Ньют. Попри те, що Ньют жодного разу про це навіть не обмовився, його хвора нога постійно нагадувала Томасу про те, що з хлопцем у Лабіринті сталося щось жахливе. — І я впевнений що всі бігуни згодяться приєднатися до нас.

— А ти куди зі своєю ногою? — сумно всміхнувся Альбі.

Ньют спохмурнів і опустив очі.

— Ну, щось не хочеться мені просити глейдерів зробити таке, чого самому мені робити не до шмиги.

Альбі різко відкинувся на ліжку.

— Роби як знаєш.

— Тобто? — підвівся Ньют. — Та що з тобою, чувак? Хочеш сказати, ми маємо вибір? Чи ти пропонуєш нам просто стирчати тут і чекати, поки грівери всіх не переб’ють?

Томасові раптом захотілося підскочити й заулюлюкати, адже Альбі от-от погодиться.

Та, здається, ватажок зовсім не засоромився і не збирався виправдовуватися.

— Принаймні краще, ніж самому бігти до них в обійми.

Ньют так і сів.

— Альбі, час уже тобі вмикати мозок і припинити верзти дурню.

Хай як прикро Томасу було це визнавати, але якщо хлопці хочуть чогось домогтися, вони потребують допомоги Альбі. Всі глейдери беззаперечно слухалися свого ватажка.

Альбі важко зітхнув і подивився по черзі в очі кожному.

— Щось я зовсім розклеївся, хлопці. Серйозно. Мені… шкода. Чорт, я більше не маю права бути тут головним.

У Томаса перехопило подих. Він не вірив власним вухам.

— Якого дідька… — почав Ньют.

— Ні! — вигукнув Альбі. Судячи з його приреченого виразу обличчя, він остаточно здався. — Я не те мав на увазі. Послухайте. Я не кажу, що ми повинні помінятися місцями абощо. Я кажу, що… гадаю, тепер приймати рішення повинні ви. Я сам собі не довіряю. Отож… я вчиню так, як ви скажете.

Мабуть, Мінхо і Ньют були вражені не менше за Томаса.

— Гм… гаразд, — невпевнено протягнув Ньют. — От побачиш, у нас усе вийде. Обіцяю.

— Еге ж, — буркнув Альбі. І по довгій паузі провадив, та тепер у його голосі виразно чулося дивне збудження. — Слухайте. Зробімо ось що: ви призначите мене головним з аналізу карт, а я, своєю чергою, змушу глейдерів вивчати ці карти, поки дірки в них не прокрутять.

— Мене влаштовує, — відповів Мінхо. Томас хотів був підтакнути, та засумнівався, чи варто зараз влазити йому.

Альбі знову опустив ноги на долівку.

— Знаєте, годі й вигадати щось дурніше, ніж засісти тут на ніч. Сидіти б нам зараз у Картосховищі й працювати.

— Можливо, й так, — Мінхо стенув плечима.

— Ну… Я йду туди, — сказав Альбі й рішуче кивнув. — Просто зараз.

— Забудь, Альбі, — похитав Ньют головою. — Вже чути виття гріверів, хай їм грець. Зачекаймо до ранку.

Альбі нахилився вперед, упершись руками в коліна.

— Народ, ви щойно от розвели кляту пропаганду, а тепер, коли я повівся на вашу балаканину, почали скиглити. Я мушу стати таким, як раніше, і якщо я вирішив щось зробити, то зроблю. Я мушу зайнятися чимось корисним!

Томас відчув полегшення. Всі ці суперечки діяли на нього гнітюче.

— Серйозно, — підвівся Альбі, — мені це необхідно.

Він рішуче рушив до виходу.

— Ти ж це не серйозно? — вигукнув Ньют. — Зараз надвір виходити не можна!

— Я йду, і все, — Альбі витягнув з кишені в’язку ключів і потрусив ними, наче дражнив. Томас ніяк не міг збагнути, з якого доброго дива вожак глейдерів раптом так посміливішав. — Побачимося вранці, гниляки.