Цвірінь, і-і-і-і-і, і-і-а-а... Джордж Ґобель[169].

Му, няв, хрю... Гарольд Ллойд[170].

На відміну від попереднього кадру, із розмитим фокусом, ця ретроспекція відбувається в зернистій, перейманій, кіноправді. Єдине джерело світла — вечірнє сонце — яскраво відбивається у лінзі камери і заливає сцену короткими спалахами. Гризлі хитаються та ревуть унизу, серед гострих скель. Поза кадром павич кричить і кричить істеричним голосом жінки, яку щойно зарізали.

Поверх усіх цих навколишніх звірячих звуків ми все ще ледве чуємо конферансьє, який каже: «Ми вручаємо цей почесний ступінь доктора гуманітарних наук не стільки як знак визнання того, чого вона навчилася, а скоріше як знак подяки, нашої найщирішої подяки за те, чого Кетрін Кентон навчила нас...»

Над саундтреком зоопарку ми чуємо слабке серцебиття. Невгамовне «стук-стук, стук-стук» збігається із прискореним пульсом крові у вені на шиї міс Кеті, відразу ж під лінією її щелепи. Поступово звуки звірів і людський щебет слабішають, а серцебиття стає голоснішим. Серце колотиться швидше, голосніше, сухожилля проступають крізь шкіру на шиї міс Кеті, видаючи її внутрішній жах. Аналогічні вени та сухожилля проступають на шкірі, смикаючись і пульсуючи на зворотному боці обох долонь, що вчепилися в огорожу навколо ведмежої ями.

Стоячи поряд із міс Кеті біля огорожі, зразок Вебстер піднімає руку і обіймає її за плечі. Її серце б’ється, наче шалене.

Павич верещить. Коли рука Вебба опускається їй на плечі, міс Кеті відпускає огорожу. Обома руками вона хапає руку Вебба, яка вільно звисає поряд із її обличчям, різко смикає його за зап’ясток і перекидає Вебстера прийомом дзюдо через спину. Через огорожу. До ями.

Камера знову направлена на куліси сцени — теперішній момент — ми чуємо ревіння ведмедя гризлі й слабкий вереск людини. Міс Кеті стоїть у неясному світлі, яке відбивається від промовця. Шкіра її шиї гладенька, нічого не пульсує, рухається тільки її помада, і вона каже: «Ти знайшла якісь нові версії рукопису?»

На стіні у глибині сцени вона з’являється як дружина Леонардо да Вінчі, дружина Стівена Фостера, дружина Роберта Фултона.

Будь-яке інтерв’ю, взагалі, будь-яка кампанія з розкрутки еквівалентна так званому «побаченню наосліп» із незнайомцем, де ви фліртуєте й кліпаєте віями і дуже сильно намагаєтеся не довести справу до трахання.

Насправді, ступінь успіху будь-якої людини залежить від того, як часто він чи вона може сказати «так» і почути «ні». Усі ті численні рази, коли ви падали, але підіймалися знову.

Через те, що ця сцена знімається з тією ж публікою та декораціями, як і попередня, ми можемо натякнути на те, що всі церемонії нагородження — просто гарненькі пастки, а як наживка в них використані кілька яскравих посріблених шматочків звеличення. Смертоносні пастки з наживкою з аплодисментів.

Я нахиляюся, знімаю кришечку з одного з термосів — не того, який наповнений чорною кавою, і не того, з охолодженою горілкою, і не того, в якому валіум гримить, наче маракас Кармен Міранди[171]. Я відкриваю інший термос і витягую з нього тонкий стос сторінок, які щільно закручені і запхнуті всередину. Кожна із сторінок має заголовок: «Рабиня кохання». Третя чернетка. Я передаю їй сторінки.

Моя міс Кеті коситься на надруковані слова. Хитаючи головою, вона каже: «Я нічого не можу тут зрозуміти. Мені потрібні окуляри, — і вона повертає мені сторінки, кажучи: — Прочитай їх. Я хочу, щоб ти сказала мені, як я маю померти...»

А із зали раптово лунають оглушливі оплески.

АКТ ДРУГИЙ, сцена шоста

«У той день, коли вона болісно померла, засмажена до смерті, — читаю я поза кадром, — моя кохана Кетрін Кентон насолоджувалася розкішною ванною з піною».

Як це було і з попередніми останніми розділами, які ми читали вголос із «Рабині кохання», ми бачимо молодші, ідеалізовані версії міс Кеті та Вебба, які скачуть на її ліжку в розмитій, нечіткій версії її будуара. Поза кадром я продовжую читати, а уявна парочка закінчує кохатися і йде — повільно, як у трансі, ледве пересуваючи ноги, до ванної кімнати, суміжної зі спальнею.

«Як і зазвичай, — читає мій голос, — після енергійного орального контакту із моїм романтичним держаком із м’яса, Кетрін прополоскала свій ніжний рот одеколоном і приклала шматочки блискучого льоду до свого тонкого, травмованого горла. Коли я відкрив крани, — продовжує коментатор, — щоб наповнити її вбудовану ванну з рожевого мармуру пінною, дуже гарячою водою, я додав олію до ванни і щедро насипав мильної піни. Коли я приготував це розкішне умивання, моя найдорожча Кегрін сказала: “Вебстер, любий, пінти любовної есенції, яку ти вивергнув на піку оральної пристрасті, п’янкіші, ніж найгустіший європейський шоколад, — моя кохана відригнула, скромно притуливши до рота долоню, проковтнула й сказала: — Всім жінкам слід скуштувати твої смачні виділення”».

Знята в м’якому фокусі, ідеалізована міс Кеті закриває фіалкові очі й облизує губи.

Уявна парочка цілується, потім розриває обійми.

«Спускаючи свої шовкові чуттєві ноги з нескінченною обережністю, — читає коментатор, — Кетрін занурила свої забризкані стегна і славетний лобок, опускаючись у майже киплячі хмари райдужно-білого кольору. Гаряча рідина хлюпає біля її шовкових сідниць, потім плескається біля шовкової лінії бюсту. Туманна пара утворила вир, і парфуми наповнили душне повітря ванної кімнати».

Мій власний голос продовжує читати: «Це було того року, коли кожна друга пісня була «On the Atchison, Topeka and the Santa Fe» у виконанні Мітці Ґейнор і великий радіоприймач РКА зручно стояв на краю ванни з рожевого мармуру; його шкала була поставлена на романтичні балади, а товстий електричний шнур був увімкнений у зручну розетку».

Ми бачимо кадр-вставку згаданого приймача, який балансує на краю ванни, так близько, що пара конденсується в краплі поту на дерев’яному ящику радіо.

«На додачу, — продовжує мій голос, — привабливий набір електричних ламп, кожна з яких мала приглушені, пофарбовані в рожевий колір колби, а світ, що миготів, розсіювався багатошаровими абажурами, — вони також стояли навколо краю розкішної ванни, наповненої піною».

Панорамний кадр показує цілий ліс ламп, низьких і високих, які балансують на широкому краї завеликої ванни. Чорний клубок шнурів живлення, що, наче змії, повзуть із ламп до розеток на стіні. Багато з цих товстих шнурів, які майже пульсують від току, здаються зношеними.

«Опустившись до ніжної шиї в ароматні мильні бульбашки, — провадить коментатор далі, — Кетрін видала задоволений стогін. У цей момент нашого безцінного щастя радіо, яке грало чудовий «Блискучий вальс» Фредеріка Шопена, зісковзнуло зі свого небезпечного карниза. Просто випадково всі різноманітні лампи також упали, глибоко занурившись у привабливі води, і зварили мою кохану живцем, наче яйце, яке б’ється в агонії, і верещить, і зазнає тортур...»

У кадрі ароматна піна кипить, бурлить, підіймається, закриваючи сцену смерті, яка виблискує та шипить. Мій голос за кадром читає: «Кінець».

АКТ ДРУГИЙ, сцена сьома

Ми даємо зворотний кадр і бачимо залу розкішного театру на Бродвеї, де вибухає японська бомба і стріляє шрапнеллю в Юла Бріннера[172] в ролі Дуайта Д. Ейзенхауера. Військовий корабель США «Арізона» нахиляється на правий борт, загрожуючи перекинутися на Віру-Еллен[173], яка співає роль Елеонори Рузвельт. Військовий корабель США «Західна Вірджинія» перекидається на Невіла Чемберлена[174] та Лігу Націй.

Поки «Зеро» атакують Івора Новелло[175], моя міс Кеті лізе на фок-щоглу лінкора, якому загрожує зенітний вогонь і Лайонелл Етвіл[176], тримаючи чеку ручної гранати в зубах. Різко смикнувши головою, міс Кеті висмикує чеку, розмахується, щоб метнути гранату, але кидає її занадто далеко. Чавунний ананас проноситься повз Хірохіто і влучає в Романі Романі, який сидить у струнній групі в оркестровій ямі.