Наступного вечора він опинився на тому самому місці, ніби й не рухався після того, як я пішла від нього. Я побігла до нього, він розкрив свої обійми й піймав мене. Коли ми вже не могли цілувати одне одного, він розстелив свій піджак на землі й ми лягли поруч. Тоді я пізнала любов — усе за одну мить. Поряд його очі були блакитними немов небо. Він устромляв квіти в мої коси й цілував мої пальці. Я була здивована багато чим з того, що робив він, я знала, що це неправильно, це гріх, але відчувала, як радість наче з небес сходить на нас.

Після цього до його від’їзду в нас залишалося три ночі. Ми зустрічалися щовечора. Я говорила батькам усе, що тільки могла, майже завжди поверталася додому із травами з лісу, ніби ходила туди збирати їх. Щоночі Бартоломео повторював, що любить мене, він благав мене їхати разом із ним. Я хотіла, але боялася великого світу, з якого він приїхав, до того ж я не могла уявити, як утечу від батька. Щовечора я запитувала його, чому він не може залишитися зі мною в селі, але він хитав головою й говорив, що йому треба повертатися додому, до своєї роботи.

У наш останній вечір перед тим, як йому час було їхати із села, я почала плакати, як тільки ми торкнулися одне одного. Він обійняв мене й поцілував моє волосся. Раніше я ніколи не зустрічала такого ніжного й доброго чоловіка. Коли я перестала плакати, він зняв зі свого пальця маленький срібний перстень із печаткою. Я точно не знаю, але зараз думаю, що це був перстень працівника університету. Він носив його на мізинці лівої руки. Він зняв його і надів на мій підмізинний палець, а потім попросив мене вийти за нього заміж. Мабуть, він заздалегідь подивився в словнику потрібні слова, тому що я відразу зрозуміла його.

Спочатку ця ідея здалася мені такою ж неможливою, що я знову заплакала, — я була дуже молода, — але потім погодилася. Він пояснив мені, що повернеться по мене через місяць. Йому треба було їхати в Грецію, щоб подбати там про щось, а про що саме, я не могла зрозуміти. Потім він повернеться й привезе моєму батькові гроші, щоб заспокоїти його. Я намагалася пояснити, що в мене немає посагу, але він не слухав. Посміхнувшись, він показав на кинджал і монету, які я подарувала йому, а потім обхопив моє обличчя обома руками й поцілував.

Я мала бути щасливою, але відчувала, що злий дух поруч, і боялася, що щось може перешкодити йому повернутися до мене. Кожна мить того вечора була чудовою, тому що, здавалося, вона могла бути останньою. Він був такий упевнений і спокійний, що незабаром ми побачимося. Я не могла з ним розстатися, поки в лісі не стемніло, але раптом я злякалася батькової люті, востаннє поцілувала Бартоломео, переконалася, що часник лежить у нього в кишені, й пішла. Я знову й знову оберталася. І щораз, коли я дивилася назад, я бачила, як він стояв у лісі, стискаючи капелюх у руках. Він здавався мені дуже самотнім.

Я плакала дорогою, зняла маленький перстень із пальця, поцілувала його й зав’язала в хустку. Коли повернулася додому, батько був злий і питав, де я ходила в темряві без дозволу. Я сказала, що моя подруга Марія загубила козеня, а я допомагала їй шукати його. З важким серцем я лягла спати, відчуваючи то надію, то сум.

Наступного ранку я почула, що Бартоломео виїхав із села — з селянином на візку в Тирговісте. День був дуже довгим і сумним, а ввечері я пішла на наше місце зустрічі в ліс, аби побути там на самоті. Щойно я прийшла туди, як відразу заплакала, сіла на наш камінь, а потім лягла там, де ми лежали щовечора. Я повернулася обличчям до землі й заплакала. Раптом я відчула, як моя рука натрапила на щось серед папороті, і дуже здивувалася, побачивши пачку листів у конвертах. Я не могла прочитати, що було написано на них, кому вони адресувалися, але на кожному конверті було надруковано його гарне ім’я, надруковано, як у книжці. Я відкрила один із них і поцілувала ті рядки, хоч бачила, що вони адресовані не мені. На мить я подумала, чи не призначені вони іншій жінці, але відігнала цю думку. Мабуть, листи випали з його рюкзака, коли він показував мені кинджал і монету.

Я подумала про те, щоб надіслати їх в Оксфорд на острів Англія, але не знала, як можна зробити це непомітно. До того ж грошей на це в мене не було. Я не знала, скільки коштуватиме відіслати посилку на далекий острів — у мене ніколи не було грошей, за винятком тієї монети, яку я віддала Бартоломео. Я вирішила зберегти їх і віддати йому, коли він повернеться.

Місяць тягнувся дуже повільно. Я робила надрізи на дереві біля нашого таємного місця, щоб підраховувати дні. Я працювала на полі, допомагала матері, ткала й плела нам одяг на наступну зиму, ходила в церкву й прислухалася всюди до новин, сподіваючись почути про Бартоломео. Спочатку старі говорили про нього й хитали головами, не схвалюючи його цікавості до вампірів. «Це не доведе до добра», — казав один із них, а інші погоджувалися. Мені було радісно й боляче чути про це. Мені було приємно чути, що про нього хтось говорив, бо я не могла нікому сказати про це, але холола від думки, що він може привернути увагу приколичів.

Я постійно запитувала себе, що станеться, коли він повернеться. Чи підійде він до дверей батька, постукає в них і попросить у нього моєї руки й серця? Я уявляла, як здивується моя родина. Вони всі стоятимуть у дверях і дивитимуться на Бартоломео, поки той буде роздавати їм подарунки, а я — цілуватиму на прощання. Потім він поведе мене до візка, який чекатиме на нас, а може, навіть до автомобіля. Ми виїдемо із села в землі, які я не могла собі уявити, ми поїдемо за гори, далі від великого міста, у якому жила Єва. Я сподівалася, що ми зупинимося, аби побачитися з Євою, я завжди любила її більше за всіх. Бартоломео вона теж сподобається, тому що вона була сильна, смілива і мандрівниця, як і він.

Так минуло чотири тижні, наприкінці четвертого я стомилася так, що не могла ні їсти, ні спати. Коли я відзначила майже чотири тижні на своєму дереві, я почала чекати, виглядати, відшукуючи знаки його повернення. Коли візок приїжджав у село, від звуку його коліс моє серце підскакувало. Тричі на день я ходила по воду, визирала й прислухалася до новин. Я запевняла себе, що він може не приїхати точно після чотирьох тижнів і що я мушу почекати ще тиждень. Коли минув п’ятий тиждень, я занедужала і була впевнена, що князь «приколичів» убив його. Одного разу мені спало на думку, що мій коханий повернеться до мене вампіром. Серед дня я бігла в церкву й молилася перед іконою Діви Марії, щоб вона прогнала з моєї голови цю жахливу думку.

Після шести-семи тижнів я почала втрачати надію. На восьмому тижні за багатьма ознаками, про які чула від заміжніх жінок, зрозуміла, що в мене буде дитина. Ночами я тихо плакала в постелі своєї сестри і думала, що весь світ, Бог і Діва Марія забули про мене. Я не знала, що сталося з Россі, але була впевнена в тому, що якесь лихо, бо знала, як щиро він кохав мене. Таємно я збирала трави й корінці, які могли перешкодити появі дитини на світ, але це було марно. Усередині мене була дуже сильна дитина, сильніша за мене, і я почала любити її всупереч собі. Коли я крадькома прикладала руку до живота, я відчувала любов Бартоломео й вірила, що він не міг забути про мене.

Минуло три місяці після його від’їзду. Я знала, що мені треба йти із села, поки я не зганьбила свою родину й не накликала гніву батька. Зміркувала про те, щоб знайти бабусю, яка дала мені монетку. Можливо, вона погодиться взяти мене до себе, я буду поратися у хаті й куховарити для неї. Вона прийшла із села, яке знаходилося над Арджесом, біля замку приколичів, але я не знала, з якого саме села і чи жива вона взагалі. У горах були ведмеді й вовки, а також багато злих духів, тож я не насмілювалася сама йти через ліс.

Нарешті я вирішила написати своїй сестрі Єві — я вже робила так раз чи два раніше. Я взяла папір і конверт у будинку священика, де іноді працювала. У листі я пояснила їй свою ситуацію й благала приїхати по мене. Минуло ще п'ять тижнів, поки прийшла її відповідь. Слава Богові, селянин, що привіз листа разом з іншими товарами, віддав його мені, а не моєму батькові. Я таємно прочитала лист у лісі. Живіт у мене вже став круглим — я відчула це, коли сіла на пеньок, хоч поки ще могла приховувати його.